Збройні Сили України у структурі сектору безпеки та оборони

     

      На сьогоднішній момент спрямування Української держави на зовнішньому контурі взаємодії націлено на інтеграцію в Європейський Союз. Неодноразово піднімалось питання про доцільність збереження Україною статусу позаблокової держави та можливість входження у майбутньому до Північноатлантичного альянсу. З огляду на це відбувається адаптація вітчизняного законодавства для входження всіх вітчизняних інституцій до відповідних, перш за все європейських, міждержавних утворень.

      Українська держава, проголосивши курс на євроінтеграцію, підписала 16 червня 1994 року Угоду про партнерство і співробітництво з Європейськими Співтовариствами [212, Ст. 415]. На забезпечення цієї угоди було прийнята низка національних нормативних актів. О. В. Минькович-Слободяник до документів, що визначають основи правової політики України, механізм і тактику втілення її європейського вектора відносить: Конституцію України (стаття 18); Постанову Верховної Ради України «Про основні напрями зовнішньої політики України» від 2 липня 1993 року, яка підкреслює, що «перспективною метою української політики є членство України в Європейських Співтовариствах»; Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу, затверджена Указом Президента України від 11 червня 1998 року; Програму інтеграції України до Європейського Союзу, затверджена Указом Президента України від 14 вересня 2000 року; Закон України «Про загальну державну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18 березня 2004 року; Указ Президента України «Про державні програми з питань європейської і євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 роки» від 13 грудня 2003 року; Розпорядження Кабінету Міністрів України від 07 березня 2007 року «Про затвердження плану заходів щодо виконання у 2007 році Державної програми інформування громадськості з питань євроінтеграції» [169, с. 98].

      І. В. Яковюк, у свою чергу, наголошує на тому, що подальша реалізація інтеграційних проектів у рамках Європейського Союзу, зокрема його розширення на схід, обумовить долю не тільки європейської інтеграції, а й Європи в цілому. Для України, яка прагне бачити себе в Європейському Союзі, останній перетворюється не лише на мету, а й на гарант успішного реформування правової, економічної і соціальної систем, утвердження демократії [343, с. 92].

      Не можуть лишитись осторонь широких, комплексних реформ, ініційованих інтеграційними процесами і Збройні Сили України. Серед різноманітних перетворень, що їх зачіпають, одне з ключових місць займає формування сектору безпеки та оборони.

      У наш час національна безпека європейських держав, внутрішня та індивідуальна безпека громадян у європейських країнах забезпечується такою структурою, як Сектор національної безпеки. Відповідно до Резолюції ПАСЕ 1713 від 2007 року сектор безпеки може складатися з вищих органів управління, збройних сил, поліції у формі або в цивільному, жандармерії, служб розвідки, прикордонних служб, служб внутрішньої безпеки, а також міліції та військових формувань, що працюють на країну або пов’язані з нею [218, с. 98].

      Слід визнати, що з одного боку формування сектору безпеки України стоїть на порі (цього вимагають і об’єктивні реалії, і формальні зобов’язання нашої держави), а з іншого – цей процес лише розпочинається. Утворення такого сектору істотно відіб’ється на соціальному призначенні Збройних Сил України, які мають виступити в ролі одного з головних його компонентів. Відіб’ється процес реформування і на інших державних органах. Можна стверджувати, що він призведе до перебудови, реорганізації всього механізму держави, тому ми спершу спробуємо охарактеризувати Збройні Сили як елемент такого механізму, а вже потім проаналізуємо шляхи формування сектора безпеки, та наслідки його утворення.

      Збройні Сили України є невід'ємною складовою Української держави, важливим атрибутом державності. Це зумовлено тим, що їх діяльність повинна бути спрямована на виконання однієї з найважливіших функцій держави: зовнішньої оборони, захисту суверенітету та територіальної цілісності. Як відомо, загальні, універсальні функції держави трансформуються у більш конкретні та дрібні функції державних органів та інших уповноважених суб’єктів. Відбувається така трансформація і у випадку зі Збройними Силами України, основними функціями яких є: (а) збройний захист національних інтересів України від іноземних посягань; (б) захист державного повітряного кордону; (в) участь у міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки; (г) участь у боротьбі з тероризмом; (д) підтримання належного рівня боєздатності у з'єднаннях, військових частинах і підрозділах Збройних Сил України; (е) розвиток та вдосконалення матеріально-технічної бази оборони.

      Проте слід зауважити, що якість реалізації функцій будь-яким державним органом напряму залежать від ефективності та інтенсивності його взаємодії з іншими державними органами, установами, організаціями, органами місцевого самоврядування тощо. Тому для більш точного з’ясування функціональної спрямованості Збройних Сил України, їх ролі у житті держави та суспільства, у міжнародних відносинах тощо необхідно визначитися з їх місцем у державі, яке значною мірою впливає і на їх правовий статус.

      Почати слід з того, що обов’язковою ознакою будь-якої держави є наявність відокремленого від суспільства механізму (так званого механізму держави), а також державного апарату. Варто зазначити те, що у науці загальної теорії держави та права існують різні підходи щодо цих двох наукових понять.

      Питання і державного апарату, і механізму держави є передусім предметом загальної теорії держави і права, тому необхідно проаналізувати цю проблематику з урахуванням досягнень саме цієї науки. Крім того, враховуючи те, що на сьогоднішній день відбувається взаємопроникнення різноманітних наук як технічних, так і гуманітарних, у тому числі й юридичних між собою, то відразу зазначимо, що у межах комплексного дослідження, присвяченого Збройним Силам не можна обійтися без міждисциплінарного аналізу, та врахування досягнення деяких інших наук, і нам ще неодноразово прийдеться до них звертатись у тому числі й до загальної теорії держави і права.

      Отже, як зазначає О. В. Петришин, механізм держави розглядається в контексті виконання певним прошарком людей окремого різновиду суспільно корисної праці – управлінської діяльності на постійних професійних засадах. У такому людському вимірі механізм держави виступає своєрідним фізичним (людським) її втіленням як відносно відокремлений, конституйований в окремий інститут і структурно організований прошарок осіб, який склався на етапі формування держави внаслідок суспільного розподілу праці на тих, хто керує, і тих, ким керують [82, с. 122].

      Також цей же автор стверджує, що «механізм держави – це сукупність державних органів, установ, підприємств та інших державних інститутів, за посередництвом яких практично здійснюються завдання і функції держави» [82, с. 124], а під державним апаратом цей учений розуміє сукупність державних органів, їх ланок і підрозділів, уповноважених безпосередньо здійснювати державну владу та управління, які спираються у своїй діяльності на можливість застосування примусу [82, с. 126]. Отже, тут має місце підхід, відповідно до якого розмежовується механізм держави з державним апаратом, а останній вважається вужчим поняттям у порівнянні з першим.

      Схожу позицію займають і А. М. Шульга та Л. Наливайко. Перший з них розмежовуючи механізм держави та державний апарат, дає такі визначення цих понять. Він пише, що механізм держави – це система державних органів, державних підприємств, установ, організацій, інших державних формувань, що здійснюють завдання та функції держави [339, с. 56]. А під державним апаратом він розуміє тільки систему державних органів, що виконують завдання та функції держави [326, с. 61].

      Л. Наливайко приходить до висновку, що під механізмом Української держави ним необхідно розуміти регламентовану Конституцією, законами та іншими чинними нормативно-правовими актами України систему державних інститутів – органів державної влади, державних підприємств, державних установ (закладів), державних організацій та інших структур, метою і завданням яких є реалізація функцій держави в межах установленої компетенції та на основі визначеної матеріально-фінансової бази [179, с. 96].

      В. М. Хропанюк дотримується діаметрально протилежної точки зору, відповідно до якої ці поняття ототожнюються [328, с. 100-101]. Ототожнює поняття «механізм держави» та «державний апарат» і О. В. Малько. Під механізмом держави (державним апаратом) він розуміє систему державних органів, що взаємопов’язані спільними принципами організації і діяльності, та покликані здійснювати державну владу, завдання та функції держави [157, с. 81].

      Існують й інші підходи. Так, наприклад, відповідно до одного з них, поняття державного апарату вживається як у вузькому значенні, так і в широкому. В останньому випадку це поняття відповідає поняттю «механізм держави». Так, М. І. Байтін зазначає, що поняття «механізм держави» тісно пов'язаний із категорією «державний апарат». Останній прийнято вживати у двох смислах – широкому та більш вузькому. В широкому смислі поняття державного апарату як сукупності всіх державних органів співпадає з визначенням механізму держави, ідентично йому. У більш вузькому смислі під державним апаратом розуміють апарат державного управління. Саме в цьому значенні як сукупності виконавчо-розпорядчих, управлінських органів використовується термін «державний апарат» у науці адміністративного права [298, с. 100].

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16744.html " target="_blank">Ссылке