Загальна характеристика законності та правопорядку у Збройних Силах України

     

      Успішне реформування Збройних Сил України в напрямі перетворення цієї озброєної державної структури на дисципліновану, високомобільну, боєздатну систему військових підрозділів і з’єднань, що здатна ефективно вирішувати завдання щодо протидії ймовірній зовнішній військовій агресії, неможливе без утвердження істинно правових засад у функціонуванні вітчизняної армії. У цьому контексті для української юридичної науки актуальним є визначення сутності і проведення комплексної характеристики змісту законності і правопорядку в системі Збройних Сил України.

      Аналіз наукової юридичної літератури дає підстави констатувати, що зміст категорій «законність» і «правопорядок» є поліваріативним за сутністю і по-різному інтерпретуються. Перед тим, як вдаватися до наукової характеристики законності і правопорядку в Збройних Силах України, розглянемо основні наукові підходи до аналізу зазначених категорій.

      Досліджуючи і характеризуючи законність і правопорядок як явища правової дійсності, у юридичній науці сформувалося два основних підходи до визначення сутності цих понять, які ми розглянемо відокремлено. Перший підхід, який ми умовно назвемо «інтегрованим», передбачає висвітлення законності як правового явища, що складається з нерозривних, органічно поєднаних між собою принципу діяльності державних органів і їх посадових осіб, заснованому на цьому принципі методу здійснення державної влади в країні і відповідному режимі суспільного життя. Другий підхід, «диференційований» передбачає аналіз сутності законності як кількох опосередковано пов’язаних між собою, але цілком самостійних явищ правової дійсності – законності як передбаченого в законодавстві принципу функціонування суб’єктів соціального життя, як методу діяльності учасників суспільних відносин і як режиму життя суспільства у часі на конкретному історичному етапі. Проаналізуємо детально зазначені підходи.

      Так, точки зору щодо «інтегрованого» розуміння законності одночасно як принципу, методу і режиму дотримання права притримується В.В. Лазарєв. На думку вченого, законність є одночасно принципом, методом і режимом дотримання норм права державою і її органами, громадськими організаціями і трудовими колективами, посадовими особами і пересічними громадянами [187, с. 218]. Схожою є наукова позиція В.С. Нерсесянца, який законність розуміє як сукупність багатоманітних, але однопланових вимог, пов’язаних зі ставленням до законів і до проведення їх у життя [272, с. 465]. Вчений наголошує, що реальне втілення таких вимог має відбуватися у процесі одночасної реалізації політико-правового режиму в державі, здійснення державної влади в суспільстві, дотриманні положень законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів. «Інтегровано» розуміє законність і О.В. Зайчук, який наголошує на тому, що складність зазначеної категорії охоплює одночасно цілу низку таких аспектів її розуміння як принцип права, принцип поведінки суб’єктів права, вимога до діяльності державних органів, вимога державного управління суспільством, принцип побудови системи нормативно-правових актів, режим соціально-політичного життя [302, с. 528-530].

      Прибічники «диференційованого» підходу розглядають законність як комплексне соціально-правове явище, що відображає організацію і функціонування суспільства на правових засадах, гармонійний зв'язок особи, влади, права і закону в конкретній державі [287, с. 489]. Виходячи з зазначеного, О.Ф. Скакун наголошує, що законність з-за власної багатогранності може відокремлено проявляти себе як принцип, метод і режим життєдіяльності суспільства. Близькою до наведеного підходу є точка зору С.С. Алексєєва, який розуміючи законність як одне з явищ політико-правового життя суспільства, що відображає рівень практичного здійснення права у суспільстві, вказує на доцільність аналізу зазначеного явища як принципу організації і функціонування політичної системи та режиму суспільно-політичного життя [12, с. 153-155]. Схожої точки зору дотримуються і А.М. Шульга, констатуючи сутнісну схожість таких відокремлених категорій як «режим законності», «принцип законності», «законність як метод» [338, с. 257]. Прибічниками вказаної точки зору є також А.А. Письменницький і А.С. Спаський [301, с. 226].

      Зустрічаються в теоретичній юриспруденції й більш «обмежені» варіації тлумачення категорії «законність». У переважній більшості вони зводяться до розгляду законності як методу управління, або як принципу організації суспільно-державного життя. Приміром, М.І. Панов законність розглядає як режим взаємодії громадян із державними установами [200, с. 48]. Аналогічної позиції дотримуються й інші вчені, які вважають законність режимом реальної дії права в державі, який виражається в обов’язковості дотримання юридичних приписів державними органами і їх посадовими особами [45, с. 125; 283, с. 158; 300, с. 208]. О.В. Петришин також тлумачить законність в аспекті розуміння її як принципу державного керівництва суспільством, що виражається у вимозі неухильно додержуватися, точно і однаково виконувати і правильно застосовувати органами держаної влади та місцевого самоврядування законів і підзаконних нормативно-правових актів [82]. Досить схожою є позиція Ю.П. Битяка, який тлумачить законність як принцип діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України [5, с. 8].

      Заслуговує також на увагу і точка зору С.В. Липня, який пропонує розглядати законність як основу функціонування державної влади [149, с. 440]. В додаток до наведеного науковець відмічає, що повноцінно визначити сутність законності можна лише вказуючи на можливість її інтерпретації як таких відокремлених явищ правової дійсності як доктринальна ідея законності, вимога законності, принцип функціонування державних органів, властивість юридичної практики, метод державного управління суспільством, режим суспільного життя. Дещо схожої позиції до визначення законності дотримується А.В. Малько, який тлумачить сутність цієї категорії як стан дотримання всіма суб’єктами права, законів і підзаконних актів [157, с. 241]. Подібною є і позиція правознавців радянської епохи П.П. Гурєєва і Г.П. Давидова, які законність розглядали як стан чіткого виконання законів всіма органами держави, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами [196].

      Наведена вище кількість варіацій визначення сутності категорії «законність» є яскравим підтвердженням складності цього правового явища. Так чи інакше, але поняття «законність» застосовується для характеристики правової системи з точки зору реального, практичного здійснення права у будь-якому секторі державного управління чи життєдіяльності соціуму. Ми будемо дотримуватись точки зору, у відповідності до якої законність у системі Збройних Сил України є правовим явищем, що відображає рівень практичного втілення (реалізації) положень норм національного законодавства учасниками суспільних відносин, що формуються у сфері функціонування Збройних Сил України. Законність як правове явище ми можемо характеризувати орієнтуючись на три основні форми прояву законності:

      — принцип здійснення уповноваженими посадовими особами Збройних Сил управління підпорядкованими військовими підрозділами і з’єднаннями;

      — метод здійснення уповноваженими посадовими особами Збройних Сил управління військовими підрозділами і з’єднаннями;

      — режим організації життя і взаємодії учасників суспільних відносин, що формуються у сфері функціонування Збройних Сил України. Охарактеризуємо зазначені складові більш детально. Законність як принцип здійснення уповноваженими посадовими особами Збройних Сил управління підпорядкованими військовими підрозділами і з’єднаннями проявляє себе у беззаперечній вимозі до органів адміністративного і оперативно-тактичного управління Збройних Сил діяти виключно на підставі норм закону у всіх напрямах реалізації владно-управлінських функцій.

      Як метод здійснення уповноваженими посадовими особами Збройних Сил управління військовими підрозділами і з’єднаннями, законність являє собою систему правових засобів, які застосовуються уповноваженими суб’єктами у процесі здійснення управління учасниками суспільних відносин у сфері функціонування Збройних Сил України. Якісними параметрами застосування вказаного методу є дотримання принципу верховенства права при розробленні, прийнятті і реалізації управлінських рішень, дотримання правових процедур у процесі контролю і нагляду за законністю дій учасників суспільних відносин у сфері функціонування вітчизняної армії і системи оборони в цілому.

      Законність як режим організації життя і взаємодії учасників суспільних відносин, що формуються у сфері функціонування Збройних Сил України передбачає такий стан протікання і розвитку взаємодії суб’єктів суспільних відносин, при якому їх правова активність здійснюється у відповідності до приписів актів системи законодавства. Формування режиму законності в Збройних Силах України передбачає встановлення атмосфери практичного втілення ідеї верховенства права, поваги до прав і свобод громадян, збереження правових традицій тощо.

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16744.html " target="_blank">Ссылке