Методологічні засади вдосконалення законодавчого визначення зобов’язання

     

      Проблема термінології, яка широко використовується у вітчизняній цивілістиці й цивільному законодавстві, до якої безперечно належить і поняття «зобов’язання», продовжує існувати. Будь-яке визначення має адекватно відображати суспільне явище, суспільну дійсність. ЦК України містить легальне визначення поняття зобов’язання (цивільно-правову дефініцію «зобов’язання»).

      При цьому уточнимо, що «юридичне поняття» й «правове поняття» слід розглядати як синоніми й виділяти серед них закріплені та не закріплені в тексті нормативного акта. Серед закріплених у законодавчих актах понять слід виділяти дефініції, що містять визначення правових понять, які і є нормами-дефініціями [237, с. 14].

      Дефініція (лат., «визначення») – коротке логічне визначення, що встановлює істотні відмітні ознаки предмета чи значення понять, – його зміст і межі.

      Необхідність використання цивільно-правових дефініцій для правового опосередкування цивільних відносин виникає лише на етапі ускладнення соціальних зв’язків, коли переважно казуальне правове регулювання перестає відповідати об’єктивним потребам у безпрогалинному, абстрактному цивільному праві. У сучасних державно-правових системах цивільно-правові дефініції використовуються як початкові правові форми моделювання позитивних і негативних соціальних явищ, а також формулювання відповідних прав і обов’язків учасників цивільного обороту [133. с. 7].

      Деякі вчені вважають, що цивільно-правові дефініції є самостійними, специфічними, відмінними від норм права елементами механізму цивільно-правового регулювання, що є короткими визначеннями понять, які використовуються в цивільному законодавстві [277, с. 59]. О. А. Кузнєцова у своїх працях послідовно доводить аргументи визнання норм-дефініцій. Цивільно-правова норма-дефініція є спеціалізованою нормою права, що виконує в цивільному праві системотворну функцію шляхом вказівки на критерії відмінності позначеного в ній поняття від інших, і має структуру, яка складається з двох елементів (визначуваного (гіпотези) і визначального (диспозиції) понять) і конструюється за схемою: «Якщо правове явище А, то воно повинно мати сукупність ознак В» [237, с. 8].

      На відміну від інших цивільно-правових норм норми-дефініції не містять конкретних правил поведінки. Навіть указівка в понятті зобов’язання на обов’язки боржника та права кредитора не робить цю норму правилом поведінки, це тільки абстрактна модель правовідношення, не наповнена конкретними правами та обов’язками.

      Вірно зазначається в літературі, що визначення поняття зобов’язання має суттєве значення. Оскільки у ст. 598-609 ЦК України

      йдеться про припинення зобов’язання, то необхідно чітко розуміти, яке ж юридичне явище перестає існувати. Коли господарський суд вирішує питання про можливість зменшення у виняткових випадках розміру неустойки, яка підлягає стягненню із сторони, що порушила зобов’язання (п. 3 ст. 83 ГПК України), то межі, в яких таке зменшення допускається, визначаються межами поняття зобов’язання [283, с. 595].

      У системі права дефініції виконують передусім системотворну функцію й завдяки їй належать до базових системних елементів. Норми-дефініції, по-перше, засновують категоріальний апарат системи цивільного права, описуючи правові поняття; по-друге, зв’язують в єдину «сітку» всі цивільно-правові норми через закріплення в них понять. Закріплена в нормативному акті цивільно-правова дефініція є спеціалізованою нормою права, що виконує в цивільному праві системотворну функцію шляхом указівки на критерії відмінності позначеного в ньому поняття від інших [237, с. 24].

      О. А. Кузнєцова всі норми дефініції систематизує таким чином: родові (предметні, генетичні, операційні, структурні), перелікові («перечневые» - рос.), цифрові, комплексні, контекстуальні, співвідносні [237, с. 8].

      Поняття «зобов’язання» має, на нашу думку, родовий характер, оскільки пояснюється через рід та вид (зобов’язання – це правовідношення, що має певну специфіку).

      Щоб уникнути формально-юридичного підходу до визначення поняття зобов’язання, відмітимо, що система цивільного права складається об’єктивно й базується на специфічних особливостях цивільних відносин. Загальні властивості цих цивільних відносин зумовлюють єдність їх правового регулювання. Не можна при визначенні поняття «зобов’язання» зупинятися лише на різних аспектах законодавчої техніки та розглядати способи викладу й нормативно-правового закріплення цивільно-правових понять і термінів. Проте цивільно-правові дефініції слід розглядати передусім як особливу юридичну форму відображення соціальної дійсності, а не тільки як специфічний засіб законодавчої техніки. Саме з цих позицій розглядалася й розглядається проблема об’єктивної обумовленості змісту цивільного права економічними відносинами, що формуються природним чином для задоволення потреб і інтересів людей [133, с. 22].

      Головне завдання законотворчості полягає в оптимальній трансформації об’єктивних потреб суспільних відносин в юридичні права й обов’язки їхніх учасників. Специфіка феномена права полягає в тому, що воно здатно опосередкувати (регулювати) суспільні відносини саме через права й обов’язки їхніх учасників шляхом дозволів, обов’язків і заборон. Водночас не можна забувати, що адекватність такого опосередкування багато в чому залежить від попереднього чіткого визначення й законодавчо закріпленого поняття того суспільного явища, яке потребує відповідного нормативно-правового регулювання [133, с. 7].

      Таким чином, адекватне соціальним потребам визначення поняття «зобов’язання» має велике значення як для подальшого вдосконалення цивільного законодавства, так і для розвитку доктрини цивільного права.

      Поняття «зобов’язання» несе в собі інформацію, що має концептуальне значення, є базисним. На основі цього поняття формулюються інші цивільно-правові поняття. Тому його досконалість, виваженість має велике значення для розвитку всього цивільного законодавства й права. У вдосконаленні цього терміна велике значення має доктрина цивільного права.

      Як писав С. С. Алексєєв, «неможна забувати найважливіші вимоги, що ставляться до наукової термінології, – її однозначність, сувору визначеність, ясність, усталеність, сумісність з усім комплексом термінів, що вживаються в науці» [6, с. 35]. Точність термінології важлива в будь-якому науковому дослідженні. Що ж стосується юридичної науки, то тут більше ніж де б то ні було нетерпимі термінологічні неточності, бо позначення понять, вироблені в юридичній літературі, нерідко відтворюються потім законодавством. Таким чином, від термінологічної чіткості часом залежить і чіткість регламентації відповідного виду цивільних відносин [419, с. 19]. Цивільно-правова дефініція «зобов’язання» є своєрідним підсумком розвитку юридичної науки й рівнем її досконалості; служить основою для подальших розробок і пропозицій з подальшого розвитку законодавства; є чинником ефективності законодавчого процесу; виявляється каталізатором підготовки методик і рекомендацій з найбільш ефективної реалізації норм законодавства; гармонізує правову систему; виступає основою для тлумачення юридичних норм; сприяє встановленню й вирішенню юридичних колізій; допомагає виявленню прогалин у законодавстві; служить об’єктивною основою для правозастосовного розсуду [133, с. 11].

      Сказане про норми-дефініції в цивільному законодавстві підкреслює необхідність їх удосконалення, що покладено в основному на науку цивільного права. Як зазначав Л. Еннекцерус, наука цивільного права не повинна, проте, обмежитися межами позитивного права. Їй належить займатися й тим правом, яке має бути питанням про справедливість у праві, про правовий ідеал, і прагнути до того, щоб результати її досліджень були плідні для тлумачення й відшукування права, а за відомих обставин і для lex ferenda [485, с. 24].

      Вже підкреслювалось, що ЦК України містить легальне визначення поняття «зобов’язання». А у ЦК Франції, наприклад, воно виводиться доктриною з легального поняття договору. ЦК Італії також не містить поняття зобов’язання (взагалі зобов’язанням у цілому присвячена лише одна стаття), а лише визначені підстави виникнення зобов’язання: зобов’язання виникають із договору, квазідоговору, проступку, квазіпроступку. Не містить визначення зобов’язання й Швейцарський зобов’язальний закон. У НЦК міститься таке визначення зобов’язання: через зобов’язання кредитор має право вимагати від боржника вчинити виконання. Виконання може полягати також в утриманні від дії (§ 241) [135, с. 48]. Очевидно, саме це визначення лягло в основу визначення зобов’язання в законодавстві Російської імперії та перших кодексів ХХ століття.

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/18084.html " target="_blank">Ссылке