Види дій боржника як об’єкта зобов’язання

     

      Дії як об’єкт зобов’язання можуть бути різними: активними й пасивними; тривалими, багаторазовими й одноразовими; подільними та неподільними тощо.

      Дії є правомірними вольовими актами з чітко визначеними межами. Варто зазначити, що недозволені (неправомірні) дії в цивільному праві можуть бути підставою зобов’язання, але ніколи не є його об’єктом. Так, завдання шкоди, за наявності інших умов відповідальності, ведуть до виникнення охоронного зобов’язання, але при цьому об’єктом цього зобов’язання є дія (звичайно правомірна), спрямована на відшкодування шкоди. Тому варто розрізняти дії боржника як об’єкта зобов’язання та дії порушника як підставу виникнення зобов’язання відшкодування шкоди.

      Вірно зазначає В. А. Бєлов, що найбільше практичне значення мають зобов’язання, що зобов’язують до активних дій. Способи задоволення людських інтересів так само численні, наскільки різноманітні ці інтереси, тому не лише описати, але й навіть просто перерахувати всі види людської діяльності було б неможливо. Тим більше неможливо таке перерахування в законі. Ця обставина ставить два завдання – наукове й практичне. Завдання вченого полягає в тому, щоб класифікувати людські дії, розбити їх на такі групи, для яких слід установити той або інший спеціальний правовий режим. Практичний ж висновок полягає у визнанні за учасниками цивільного обороту свободи конструювання зобов’язальних правовідносин, тобто визнанні і юридичному захисті будь-яких зобов’язань, зміст яких не суперечить закону, незалежно від того, чи відомі вони позитивному законодавству [23, с. 335].

      Поведінка боржника, спрямована на виконання зобов’язання, може бути позитивною (активна дія) і негативною (утримання від дій). Іноді говорять не про поведінку, а про дію в широкому сенсі, яка може бути активною й пасивною (утримання від дій).

      Утримання від дій також є свого роду діяльністю, оскільки, з одного боку, відображає волю особи, з іншого – підкоряється загальним законам всесвіту, тобто бездіяльність (відносне поняття стосовно конкретного об’єкта у взаємовідношенні особи з конкретним суб’єктом) виявляється в об’єктивному світі, у часі й у просторі [56, с. 49-59].

      Таким чином, дії – це такі факти (обставини), які залежать і відбуваються по волі людей. Проте зовнішній прояв волі особи може бути виражений не лише дією, але й у певних випадках в утриманні від дій.

      Іноді говорять, що дія як об’єкт зобов’язання може бути активною (С. К. Май говорить про дії в прямому розумінні) і пасивною [259, с. 21-22]. Тобто для позначення дій як об’єкта зобов’язання вживають різні терміни: дії й утримання від дій (законодавче визначення), активні й пасивні дії, позитивні й негативні дії, нарешті, дії й бездіяльність.

      Стосовно терміна «бездіяльність» варто зазначити таке. Підведення під поняття «дія» утримання від дій не складає суперечність; утримання не є бездіяльність, це не відсутність волі, спрямованої на певний результат, а, навпаки, наявність такої волі [480, с. 5].

      Тому варто враховувати, що утримання від дій також становить собою вольовий акт із чітко позначеними межами. Із цієї причини не слід змішувати утримання від дій з бездіяльністю. Позитивні (активні) дії боржника можуть полягати в передачі майна управоможеному, у виконанні роботи, наданні послуги тощо.

      У законодавстві здійснено спробу перелічити можливі активні дії боржника як об’єкт зобов’язання. ЦК України визначив зобов’я¬зання як правовідносини, в яких одна сторона (борж¬ник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати робо¬ту, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утримати¬ся від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку (ч. 1 ст. 509). Дії, що становлять об’єкт зобов’язання, перераховував проект кн. V Цивільного уложення Російської імперії в такому формулюванні: «За зобов’язанням одна особа зобов’язана щодо іншої передати майно або вчинити, або не вчинити будь-якої іншої дії» (ст. 1). Теоретичний характер подібних спроб класифікації і визначень очевидний і не відповідає правильному розумінню завдань законодавчої техніки [480, с. 5].

      Г. Ф. Шершеневич зазначав, що дія, яка становить об’єкт зобов’язання, полягає: 1) у передачі від однієї особи іншій речі у власність, наприклад купівля-продаж, дарування; 2) у наданні особі користування річчю, що належить іншій, наприклад позика, майновий найм; 3) у здійсненні однією особою особистих послуг на користь іншої, наприклад особистий найм, доручення; 4) в утриманні від тих дій, виключне право здійснення яких належить боржникові, наприклад видавничий договір [480, с. 5].

      Перелічені дії не складають повного переліку можливих дій як об’єкта зобов’язання. Юридична наука, законодавство й практика традиційно виділяють такі види активних дій, які можуть складати зміст зобов’язальних прав: 1) передача певної речі, у тому числі сплата певної грошової суми; 2) передача майнового права; 3) виконання певної роботи; 4) надання певної послуги; 5) установлення, зміна або припинення певного правовідношення.

      Ф.-К. Савіньї зводить усі названі види активних дій фактично до двох. Він зазначає, що активна дія боржника (автор називає її «положительное удовлетворение» – рос., але слово «задоволення» ми частіше використовуємо в прив’язці до виконання зобов’язання, що, звичайно, близько за смислом, але термін «активна дія» більш відповідає сучасній традиції) як об’єкт зобов’язання може виражатися у формі: що-небудь дати чи що-небудь зробити [376, с. 205]. М. Планіоль також вважав, що зобов’язання, які мають своїм об’єктом виконання чогось, поділяються на дві групи: 1) ті, об’єктом яких є передача права власності, під словом «передати» розуміємо те, що в римському праві називалось «dare», тобто перенести право власності, а не «обдарувати», що виражалося словом «donare»; 2) ті зобов’язання, що не передбачають передачі права власності, зобов’язання щось зробити [320, с. 2].

      Але ж у римському праві формула зобов’язання складалася з трьох видів дії: dare – дати, praestare – надати, facere – зробити. Виконати (praestare) – означало, що особа повинна щось виплатити, відшкодувати в матеріальній формі, яка має, у тому числі, і грошове вираження. Ф.-К. Савіньї зазначав, що praestare запозичено з цитат, що належали до позовних формул, а тому не потрібно думати, що це три різні форми задоволення [376, с. 207] (dare, praestare, facere). Автор вважав, що якщо facere означало взагалі всіляку діяльність, яка спрямована на задоволення кредитора, то dare мало бути поглиненим більш широким терміном «facere». Є. В. Пассек також підкреслював цю особливість розуміння терміна «facere» в римському праві. Він писав: «Римське право, вбачаючи сутність зобов'язання в тому, щоб воно «alium nobis adstringat ad dandum aliquid, vel faciendum, vel praestandum», і підрозділяючи, таким чином, можливі об’єкти на dare, facere praestare з боку боржника, – підводить, проте, під вислів «facere», що розуміється в широкому смислі слова, всякий об’єкт зобов'язання» [315, с. 41].

      Але ми будемо дотримуватися традиційної точки зору, розділяючи дію, що спрямована на передачу, і інші дії, не пов’язані з передачею (що-небудь зробити).

      Під терміном «дати» розуміється така дія, що має за мету здійснити зміну в речовому праві (передання речі у власність, інше речове право – у тимчасове користування).

      Цей термін застосовують також у випадках, які не стосуються передачі речового права, але також ведуть до збільшення власності кредитора: передання йому права вимоги (цесії) чи в разі звільнення від боргу, що тотожне збільшенню майна [376, с. 205], тощо, тобто взагалі дії боржника безпосередньо спрямовані на збільшення майна кредитора.

      Більш зручно використовувати термін «передати» замість «дати», але пам’ятаючи, що для деяких зобов’язань термін «передати» має умовний характер, наприклад неможливо в прямому значенні передати майнове право.

      Група зобов’язання, об’єктом яких є «передача», може бути розподілена на підгрупи в залежності від конкретного предмета передачі, цілі передачі та результату (отриманого правового титулу в особи, яка прийняла майно). Крім того, саме «передача» – основна дія, що виконується в компенсаційних зобов’язаннях та інших зобов’язаннях, що передбачені главами 78–83 ЦК України.

      По-перше, зобов’язання може бути спрямовано на передачу стороною у власність іншій стороні будь-якої речі, індивідуально визначеної або визначеної родовими ознаками, зокрема на сплату певної грошової суми (купівля-продаж, у тому числі роздрібна купівля-продаж, поставка, контрактація, постачання ресурсами через приєднану мережу; міна, дарування, довічне утримання, рента), а також передачу права (наприклад, права вимоги).

      По-друге, зобов’язання може бути спрямовано на передачу стороною іншій стороні будь-якого іншого речового права (договір про встановлення сервітуту).

      По-третє, зобов’язання може бути спрямовано на надання стороною в користування іншій стороні речі, при цьому передається індивідуально-визначена річ за умови повернення речі власникові (найм (оренда), у тому числі його різновиди – прокат, найм земельної ділянки, найм капітальної споруди, найм транспортних засобів, лізинг (фінансова оренда) і позичка (безплатне користування майном), а також найма житла).

      По-четверте, зобов’язання може бути спрямовано на інші види «передачі»: 1) видачу винагороди (у зобов’язаннях, які виникають з публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу); 2) видачу нагороди (у зобов’язаннях, які виникають з публічної обіцянки нагороди за результатами конкурсу); 3) компенсацію витрат (у зобов’язаннях, що виникають з вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення); 4) компенсацію завданої шкоди (у зобов’язаннях зі створення загрози життю, здоров’ю й майну фізичної особи чи майну юридичної особи; у зобов’язаннях, що виникають унаслідок завдання шкоди).

      Власне, четверта група, яку ми назвали, може бути певним чином приєднана до першої (адже зрештою зводиться до передачі в більшості випадків грошових коштів чи речей іншій стороні), але внаслідок специфіки норм про недоговірні зобов’язання ми виділяємо її окремо.

      Дещо окремо стоять зобов’язання зі створення загрози життю, здоров’ю й майну фізичної особи чи майну юридичної особи та зобов’язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави.

      Зобов’язання, що виникають унаслідок створення загрози завдання шкоди, відзначаються суттєвою особливістю – боржник, що створює загрозу завдання шкоди інтересам кредитора, на вимогу кредитора має припинити діяльність або бездіяльність, що створює загрозу, а якщо шкода вже завдана – відшкодувати її. В останньому разі відшкодування шкоди відбувається в окремому зобов’язанні – зобов’язанні відшкодування шкоди та не поглинається зобов’язанням, що виникає внаслідок створення загрози завдання шкоди. Власне, об’єкт у зобов’язанні, що виникає внаслідок створення загрози завдання шкоди, може втілюватися у двох діях: активних (якщо загроза шкоди створена його бездіяльністю) та пасивних (якщо загроза шкоди створена його діяльністю, тобто він має припинити діяльність). Пасивні дії тут ми не досліджуємо, стосовно активних дій, то вони можуть бути настільки різними, що важко їх віднести до якоїсь групи дій, що ми назвали, як об’єктів зобов’язання, тому маємо виділити ці дії в окрему групу.

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/18084.html " target="_blank">Ссылке