Стадії застосування норм кримінального права

     

      Правове регулювання кримінально-правових суспільних відносин, одним із рівнів якого є застосування норм кримінального права, як і будь-який інший вид соціальної діяльності, має певну часову протяжність. У зв’язку з цим у процесі його здійснення цілком обґрунтовано можуть бути виділені певні відрізки, що відділяються один від одного визначеними моментами в часі й відрізняються за характером дій, вчинюваних при цьому. Такі окремі складові процесу застосування норми права дістали в науці назву стадій їх застосування.

      У радянській теорії держави і права від моменту появи відомого дослідження П. О. Недбайла прийнято було виділяти шість стадій процесу застосування права, під якими розумілися «такі, що мають самостійне значення, етапи розгляду справи»: 1) вивчення фактичних обставин справи; 2) вибір відповідної норми права; 3) перевірка дійсності тексту норми, аналіз її з точки зору законності, дії у часі, просторі та за колом осіб; 4) аналіз змісту норми права (тлумачення); 5) винесення рішення компетентним органом; 6) доведення змісту рішення до відома зацікавлених осіб та організацій . Далі загальна теорія права, в цілому, пішла шляхом уточнення запропонованого переліку стадій застосування норм права. У сучасний період, хоча ще деякі автори дотримуються такого ж поділу процесу правозастосування на етапи , більшість же виділяє меншу їх кількість, втім, зберігаючи загальну логіку підходу. Скажімо, П. М. Рабінович об’єднує в одну стадію встановлення юридично значущих фактів і пошук правової норми, яку належить до них застосувати, проте розглядає як самостійні стадії винесення рішення у справі та його оформлення в акті застосування права . С. С. Алексєєв як головні ланки — стадії застосування, що характеризують саму логіку і послідовність дій при вирішенні юридичної справи, виділяє і досліджує: 1) встановлення фактичних обставин справи; 2) встановлення юридичної основи справи — вибір та аналіз юридичної норми; 3) вирішення справи та документальне оформлення прийнятого рішення . Такої ж думки дотримуються М. А. Вороніна , А. В. Малько , О. Ф. Скакун та Н. К. Подберезький та багато інших авторів. Отже, фактично, загальна теорія права зійшлася сьогодні на думці про те, що застосування норм права — суть категоричний силогізм часткового ствердження, окремі складові якого (більша посилка, менша посилка та висновок) і називаються стадіями застосування норм права.

      Подібна логіка простежується і в роботах криміналістів, у яких йдеться про виділення стадій застосування норм кримінального права. Так, Я. М. Брайнін стадіями застосування кримінального закону називав: 1) установлення фактів; 2) визначення закону і встановлення того, що факти підпадають під дію цього закону; 3) перевірку дійсності існування закону та його дію в часі і просторі; 4) прийняття відповідного рішення . Думка А. В. Наумова щодо стадій застосування норм права в цілому є відображенням на галузевому рівні загальнотеоретичного підходу, відображеного в наведених вище судженнях С. С. Алексєєва та інших вчених. Він виділяє: 1) встановлення та дослідження дійсних фактичних обставин; 2) встановлення кримінально-правової норми; 3) прийняття рішення по суті .

      У цілому такий підхід до періодизації процесу застосування норми права не викликає заперечень, оскільки дійсно відображає (з більшим чи меншим ступенем деталізації) всі етапи діяльності правозастосовчого органу. Разом із тим, як уявляється, така періодизація правозастосовчого процесу не може бути визнана єдино прийнятною для юридичної науки в цілому та науки кримінального права зокрема. По-перше, при використанні подібного підходу в процесі правозастосування виділяють ті етапи, які знаходяться за рамками самого застосування норми права, тобто до нього (наприклад, перевірка дійсності норми, встановлення меж її дії в часі, просторі та за колом осіб) або після нього (доведення прийнятого рішення до відома заінтересованих осіб). По-друге, наведення запропонованого переліку етапів застосування норми права не відповідає на питання щодо критерію їх класифікації. Нарешті, по-третє, запропонований перелік етапів застосування норми права не враховує, на наш погляд, місця застосування норм права у правовому регулюванні суспільних відносин. Саме тому, як уявляється, стосовно застосування норм кримінального права має бути розроблений інший підхід до виділення етапів у ньому, який би, по-перше, ґрунтувався на певному критерії, по-друге, відобразив би виключно процес реалізації норми кримінального права у кримінальних правовідносинах, по-третє, узгоджував би періодизацію застосування норм кримінального права із вченням про кримінально-правове регулювання суспільних відносин.

      Позаяк другий (правозастосовчий) рівень кримінально-правового регулювання суспільних відносин полягає в упорядкуванні на підставі норм кримінального права конкретних кримінальних правовідносин, що складаються між особами, які вчиняють злочини, та державою, він може мати місце лише після вчинення злочину. Саме з моменту вчинення злочину між особою, яка його вчинила, та державою складаються кримінальні правовідносини. У своєму розвитку такі правовідносини проходять певні етапи, серед яких за загальним правилом такі: досудове слідство, розгляд справи судом, постановлення вироку, виконання покарання, призначеного судом, судимість. У окремих випадках з об’єктивних (наприклад, у зв’язку зі смертю особи, яка вчинила злочин) або суб’єктивних причин (наприклад, у зв’язку зі звільненням такої особи від кримінальної відповідальності) кримінальні правовідносини проходять у своєму розвитку не всі названі етапи. Проте у будь-якому випадку очевидним є таке — на перших етапах розвитку кримінальних правовідносин, коли вони переплітаються із кримінальними процесуальними правовідносинами та існують у вигляді правовідносин кримінального переслідування, компетентні органи державної влади (спершу — органи прокуратури і слідства, потім — суд) встановлюють і вивчають так звані фактичні обставини справи, тобто відомості про ті явища і процеси, які стосуються факту вчинення злочину, а саме: 1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); 2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення; 3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат; 4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом’якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження; 5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання.

      Ці відомості відповідно до статті 91 КПК України належать до обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, за термінологією попереднього КПК України – до так званого предмета доказування по кримінальній справі. Саме таку діяльність більшість сучасних правознавців відносить до першої стадії застосування норм кримінального права.

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16746.html " target="_blank">Ссылке