Поняття судового права

     

      Насамперед потрібно визначитись із ключовими поняттями, що є методологічною основою цього дослідження. Зокрема, категорія «судове право» несе у собі кілька самостійних смислових навантажень.

      По-перше, судове право ― це право, що міститься у судових прецедентах – так зване прецедентне право (англ. case law) чи судовій практиці, рішеннях конституційних судів та інших судових актах (франц. jurisprudence) [398; 388, с.335-343].

      Розкриваючи дане поняття, С. В. Шевчук зазначає, що терміном «судова правотворчість» (англ. judicial lawmaking ― «право, що створене суддями») або «суддівське право» (англ. judge made, judicial or case law) позначаються судові рішення, в яких шляхом тлумачення змінюється зміст законодавства або встановлюється значення, що законодавець ніколи не закладав при прийнятті нормативно-правових актів. Отже, у первинному значенні вживається як право, встановлене у судовому прецеденті чи у судовому рішенні, або як право, що походить із судового рішення на відміну від нормативно-правових актів чи адміністративної практики. Термін «суддівське» або «судове право» є синонімом судової правотворчості та певним функціональним елементом судового прецеденту, принаймні всі ці терміни відображають одне і те саме явище у національних правових системах.

      Вважається, що цей термін походить з країн англосаксонської правової сім’ї, де суддям історично належала значна роль у тлумаченні та застосуванні законодавства, а також у його створенні порівняно з традиційним у нашому розумінні законодавцем ― парламентом. Це, звісно, призвело до значного впливу суддів на правотворчість, що, у свою чергу, відбилось на рівні їх політичної впливовості [606, с.9-10].

      З-поміж форм судового права виділяється судова практика, усталена судова практика (jurisprudence constante), судовий прецедент, правова позиція, правоположення. Форми судового права мають спільні ознаки, а саме: 1) приймаються суддями, а не законодавцем; 2) походять із забезпечення необхідності здійснення правосуддя і формуються здебільшого шляхом застосування та тлумачення норм права у процесі розгляду конкретної справи; 3) забезпечуються державою через діяльність органів із виконання судових рішень; 4) розвиваються на підставі встановлених у судовому засіданні юридичних фактів та життєвих обставин; 5) залежать від менталітету суддів та рівня розвитку доктрини; 6) у системі джерел права можуть мати самостійний або підпорядкований характер [606, с.14].

      По-друге, під судовим правом розуміють сукупність норм, які регулюють судоустрій та судочинство. У цьому розумінні судове право має характер міжгалузевого комплексу норм (галузь законодавства). Наприклад, у Бельгії діє Судовий кодекс (1967 р.), який регулює організацію судів і трибуналів, їх компетенцію та процедуру діяльності, а також правовий статус адвокатів. Положення цього кодексу, що закріплені у розділі IV «Про цивільну процедуру», безпосередньо регулюють процедуру цивільного судочинства. Подібне комплексне регулювання передбачено і в Законі Англії «Про суди та правові послуги» (1990 р.). Зокрема, частина І цього Закону присвячена порядку провадження у цивільних судах; частина ІІ ― питанням, які стосуються правових послуг; частина ІІІ ― статусу суддів, службовців судового відомства та пенсійного забезпечення суддів; частина ІV ― правовому регулюванню статусу соліситорів. У Франції діє Кодекс про судоустрій (1978 р.), у якому докладно регулюються питання складу, компетенції і форм діяльності всіх судових інстанцій, що розглядають цивільні та кримінальні справи, а також деяких спеціалізованих судових установ.

      По-третє, судове право ― це наукова концепція часів Великої судової реформи 1864 р. у царській Росії, яка з середини 30-х років минулого століття була продовжена радянською юридичною наукою і відродилася в сучасній Україні та окремих країнах СНД.

      І по-четверте, судове право ― це окрема галузь права, що комплексно вивчає судову владу та правосуддя у їх системному зв’язку, організації та дії.

      1.1.2. Зародження концепції судового права. Наукові розробки видатних дореволюційних юристів І. Я. Фойницького [568], А. Ф. Коні [178], Й. В. Михайловського [269], В. О. Рязановського [466], М. М. Розіна [457], Є. В. Васьковського [49; 50], М. М. Полянського [338; 339] та ін. сформували підвалини теоретичного напряму, згідно з яким судовий процес розглядався як єдина наукова дисципліна, побудована на спільних засадах, а окремі галузі судочинства ― кримінальний, цивільний та адміністративний процеси ― лише гілки цієї єдиної науки. Так, І. Я. Фойницький зазначав: «Примикаючи до матеріального кримінального права за змістом і завданнями, кримінальне судочинство перебуває у якнайтіснішому зв’язку із цивільним процесом за побудовою та формою. Разом вони утворюють систему судового права, поряд з яким розвивається нова, третя складова тієї ж системи ― адміністративна юстиція» [568, с.6]. Дослідивши спільні та відмінні риси кримінального і цивільного процесів та знайшовши спільність у предметі й основних питаннях обох наук, однорідність матеріалу та спільність багатьох рис, а також незначний і непринциповий характер відмінностей між ними, Й. В. Михайловський дійшов висновку, що обидва процеси повинні об’єднатися в одну науку ― судове право. Зокрема, він зазначав: «Уже давньогрецька думка звернула увагу, що поряд із законодавчою й урядовою функцією державна влада має третю велику функцію ― судову. В новітні часи, зі з’ясуванням природи культурно-правової держави, самостійність судової функції стає одним із найважливіших надбань. Ця самостійність, розбіжність судової функції з урядовою походить із особливого характеру судової діяльності, з самостійності мети суду. Ця мета ― охорона існуючого правопорядку та прав особи, що базуються на ньому. А оскільки така охорона передбачає застосування примусових заходів до порушника, то суд є найвищим розпорядником примусової функції державної влади, найнебезпечнішої з усіх функцій. Звідси випливає особливе становище суду в державному житті (тільки перебуваючи під вищим контролем суду, примусова функція влади втрачає характер свавільного насильства), його велике значення, його важлива культурна роль. По суті, теорія розподілу функцій державної влади у чистому вигляді стосується тільки суду.

      Але звідси випливає необхідність особливої науки, завданням якої буде вивчення як самого органу судової функції державної влади, так і діяльності цього органу» [260, с. 1733-1741]. Ідею судового права як самостійної галузі права обстоював і видатний криміналіст минулої епохи М. М. Розін. На його думку судове право відображає у собі всю ту еволюцію, яку протягом довгих років пройшли юридичні уявлення про природу судової влади та її суспільно-політичні задачі [458, с.64].

      Розкриваючи організаційну та процесуальну природу правосуддя, вчений звернув увагу на те, що суд має виступати медіумом, через посередництво якого сторони спілкуються одна з одною, і у зв’язку з цим, процесуально-правові відносин є не двосторонніми, а тристоронніми.

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16747.html " target="_blank">Ссылке