Політико-правові погляди та вчення про суд як інститут публічної влади
Початок зламу абсолютизму в Європі ознаменований проголошенням Декларації прав людини і громадянина (1789 р.) яка закріпила, що суспільство, в якому не забезпечено гарантію прав і немає поділу влад, не має Конституції [574, с.29]. Поступові соціально-політичні перетворення міцно вкоренили усвідомлення того, що вища мета держави не у встановленні свавілля, а навпаки, ствердженні законного порядку, який досягається системою незалежних одна від одної влад, які однаково виходять від верховної влади, взаємно обмежують та стримують одна одну [602, с.412]. Встановлення ж на конституційному рівні принципу поділу влади не заперечує єдність державної влади та допускає за дорученням народу здійснення влади трьома гілками: законодавчою, виконавчою й судовою, при цьому суверенітет народу під сумнів не ставиться [540, с.142-145; 182, с.106].
Варто згадати, що загальновизнані та закріплені сьогодні на конституційному рівні ідеї народовладдя та поділу влади зародились ще в Стародавній Греції у V ст. до н.е. на ґрунті афінської демократії [575, с.120]. Видатний мислитель часів античності Аристотель зазначав: «Влада ― це не суддя, не член ради, не член народного зібрання, а суд, рада і народне зібрання; кожен же із названих членів являє собою тільки частину цих інституцій. Тому народ на законних підставах має верховну владу над найважливішими справами в житті держави» [4, с.82]. Займаючись обґрунтуванням державного механізму мислитель виділяв три інститути державних органів: законодавчий, адміністративний (виконавчий) та судовий. Тим самим Аристотель говорив лише про поділ державних органів.
Подальшого розвитку такий підхід набув у працях Полібія. Якщо Аристотель вказав на три гілки влади і описав їх, то Полібій виділив принцип взаємного стримування та противаг різних елементів держави, тобто визначив другу важливу ознаку теорії поділу влади.
Проте упродовж епохи феодалізму вчення про поділ влади занепало, оскільки на його шляху постала ідея єдиновладдя, необмеженого і даного Богом [27, с.11-12].
Економічні та пов’язані з ними соціально-політичні зміни у XVII–XVIIІ ст., які невідворотно змінювали феодальну Європу, спонукали до переосмислення та переоцінки змісту політичної влади, держави та місця людини в ній. Так, саме на зламі епохи абсолютизму плеяда видатних філософів та мислителів підготувала ідейне підґрунтя для соціально-політичних змін Нового часу, сформувавши теорію суспільного договору.
Зокрема, Ж.-Ж. Руссо у своїй праці «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» писав: «Суспільний договір між громадянами встановлює таку рівність, за якої всі вони беруть на себе зобов’язання на одних і тих же умовах, і всі повинні керуватися однаковими правами. За самою природою цього договору, будь-який акт суверенітету, тобто будь-який справжній акт загальної волі, покладає зобов’язання на всіх громадян або ж дає переваги всім в рівній мірі; отже, суверен знає лише Націю як ціле, і не розрізняє жодного з тих, хто її становить. Що ж, власне, таке акт суверенітету? Це не угода вищого з нижчим, але угода Цілого з кожним із його членів; угода законна, бо воно має основою Суспільний договір; справедлива, бо вона загальна для всіх; корисна, оскільки вона не може мати іншої мети, окрім загального блага; і міцна, оскільки поручителем виступає вся сила суспільства та верховна влада. До тих пір, поки піддані підкоряються тільки такого роду угодам, вони не підкоряються нікому, окрім своєї власної волі» [465].
З цього питання Д. Дідро також зауважив: «Коли люди заснували громадянське суспільство, вони відмовилися від своєї природної свободи і підкорилися владі громадянського государя не з метою здобути собі блага, якими вони і без того могли користуватися. Вони це зробили заради надійної і цінної переваги, на яку могли сподіватися тільки з появою громадянського начала. І, ймовірно, лише заради цього вони і наділили державу силою всіх членів суспільства, щоб забезпечити виконання законів, які б вона встановлювала з цією метою. Люди об’єдналися саме заради взаємної охорони від неправомірних посягань та насильства за допомогою сили, яка здатна покарати злочинців. Це передбачає і природа влади, яку отримало громадянське суспільство для виконання своїх законів. Ця влада полягає лише в силі та покаранні, які суспільство може законно застосувати лише відповідно до мети, з якою вона була установлена. Якщо суспільство застосує владу з іншою метою, воно нею зловживає» [566, с.376].
На ґрунті вчення про суспільний договір та єдність державної влади, була розроблена й теорія про поділ влади. Як реакція на абсолютизацію верховної влади, дане вчення остаточно сформувалось у XVII ст., у період світових буржуазних перетворень. Започаткував ідейне обґрунтування теорії поділу влади Д. Локк ― просвітитель і сучасник буржуазної революції 1688 р. в Англії. Будучи ідеологом соціального компромісу в питаннях влади, він стверджував, що, оскільки жодне політичне суспільство не може ні бути, ні існувати, не володіючи правом охороняти власність і з цією метою карати злочини всіх членів цього суспільства, то політичне суспільство буде там, і тільки там, де кожен із його членів відмовився від цієї природної влади і, поступившись нею, передасть до рук суспільства, що не перешкоджатиме йому звертатись за захистом до закону, встановленого цим суспільством. І, таким чином, будь-який приватний суд кожного окремого члена виключається, і суспільство стає третейським суддею, встановивши визначені правила, безсторонні й одні і ті самі для всіх сторін; а також призначивши людей, які володіють даною їм від суспільства владою для здійснення цих правил, вирішення всіх суперечностей, які можуть виникнути між членами цього суспільства стосовно будь-якого правового питання. Таке становище переносить людей з природного стану в державу, оскільки на землі з’являється суддя, який має владу вирішувати всі суперечки і відшкодовувати будь-який збиток, що може бути заподіяно будь-якому членові держави [229, с.50-51].
Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16747.html " target="_blank">Ссылке
