Громадянське суспільство та правова держава: концепт взаємодії
Універсальна конституція природи, що випливає з природної цілісності світу, означає, що все суще має природні закони свого існування. Одним із яких є закон стратифікації, що формулюється так: «Будь-яка річ складається з нашарувань. Річ вищої форми розвитку виникає з речі нижчої форми розвитку й нашаровується на неї, не руйнуючи її, а співіснуючи та перебуваючи з нею в генетичному зв’язку». Цей закон, зокрема, вказує на те, що соціальна форма природи «народжується» з біологічної, а біологічна — з фізичної, не руйнуючи одна одну, а нашаровуючись вища на нижчу й перебуваючи в генетичному зв’язку між собою. Цей зв’язок указує на те, що всі три форми природи — фізична, біологічна та соціальна — мають «спільний знаменник» [192, с. 37-43; 193, с.24-26].
Згідно теорії «трьох природ» усе суще існує в трьох формах: фізична (нижча) природа, біологічна (середня) природа та соціальна (найвища) природа. Очевидно, що вищій формі природи притаманні складніші зв’язки між складовими елементами. Якщо у фізиці наразі відомі чотири форми фундаментальних взаємодій (взаємодій між елементарними частинками та складеними з них тілами) — гравітаційна, електромагнітна, сильна ядерна та слабка ядерна, то в біології їх набагато більше — симбіоз (мутуалізм і коменсалізм), протокооперація, конкуренція, паразитизм, хижацтво, аменсалізм, нейтралізм тощо, причому вони поділяються на низку підвидів. Окрім того, на біологічні зв’язки значною мірою впливають і чинники фізичної природи (зміни клімату, вологість, виверження вулканів тощо). Очевидно, що в найвищій соціальній формі природи таких взаємодій ще більше, а спектр зв’язків її елементів ще складніший. В соціальній формі природи ситуація ускладнюється передусім тим, що людина є об’єктом впливу чинників усіх трьох форм природи, активним суб’єктом таких впливів і при цьому — суб’єктом пізнання з власною, суб’єктивною волею та свідомістю, крізь призму якої й відбувається пізнання соціальних процесів і явищ [194, с.9].
Таким чином, соціум, як вища форма розвитку природи — є тією посилкою, за умов якої може йтися про єдині та непорушні закони соціальної природи, які й мають стати спільним предметом фундаментальних досліджень у правознавстві, соціології, економіці тощо.
Разом з тим, історичні дослідження XIX ст. неспростовно довели, що суспільний устрій є наслідком не вільної творчості людського розуму, а результатом закономірного та послідовного розвитку людства. Розвиток людського суспільства так само, як і розвиток тваринного організму, підпорядковується необхідним законам, які не владна знищити або змінити людська воля. Культурна робота кожного нового покоління складає необхідне продовження культурної роботи попередніх поколінь. Між окремими поколіннями існує щонайтісніший зв’язок історичного наступництва. Потрясіння й революції складають результат попереднього історичного розвитку. Історичні дослідження підтверджують, що між поколіннями, які змінюють одне одного, існує тісний органічний зв’язок.
Крім того, дослідження в галузі психології встановили існування закону спадковості і в духовній сфері: психічна діяльність кожної людини, як і кожного тваринного індивіда, є продовженням психічної діяльності ряду попередніх поколінь. Ми успадковуємо від наших пращурів не тільки анатомічну структуру їх тіла і фізіологічну організацію, але також і психологічні особливості, бо психічна складова нашої істоти знаходиться в тісному зв’язку з його фізіологічною будовою. Психологічні спостереження встановили той факт, що у кожної людини і тварини є цілий ряд уявлень та інстинктів, успадкованих від попередніх поколінь.
Тим самим, науковими розробками в галузі історії та психології підтверджено існування тісного зв’язку між індивідуальним життям окремої особини і колективним життям роду, та визнано, що індивідуальне життя окремої людини нерозривно поєднане з колективним життям цілого роду; інакше кажучи, людина є членом суспільного організму [554, с.214-217; 567, с.371-377].
Дійсно, як найвища форма природи, .суспільство проходить складний та тривалий шлях еволюційного розвитку. Первинно, суспільство становить цілісність людей, об’єднаних обмінними відносинами та їх системними зв’язками. Згодом соціум політично організовується, утворюючи таке співтовариство людей, яке інтегроване не тільки у відносини обміну, але й у відносини політичної влади [351, с.50]. Дійсно, у процесі історичної еволюції громадянське суспільство [609, с.646-647] формується раніше держави. Воно з’являється з появою найпростіших, малочисельних об’єднань людей. Але на певному етапі розвитку, для захисту своїх інтересів, громадянське суспільство створює державу [176,с. 13]. В міру розвитку суспільства, переходу його від нижчого ступеня до вищого, змінюється і держава. З удосконаленням громадянського суспільства держава стає демократичною (у ній здійснюється народовладдя, економічна свобода, свобода особи), а згодом і правовою [499, с.57].
Подібну думку обстоює й О. В. Скрипнюк, який вважає, що на певній стадії розвитку громадянське суспільство з метою захисту власних інтересів створює державу. Будучи суспільством рівноправних громадян, яке не залежить від держави, а взаємодіє з нею заради спільного блага, громадянське суспільство є базисом держави [500, с.377].
На думку В. Ф. Сіренка, становлення громадянського суспільства являє собою процес, в якому одночасно цивілізуються, перетворюються, переплавляються громадяни і відносини між ними, саме суспільство як колективне начало і держава, відносини між державою, людиною і суспільством.
Виходячи з трьох засад, які формують сучасне громадянське суспільство — індивід, колектив, державна влада, — умовою розвитку громадянського суспільства є їх взаємна рівність, рівність їх прав, свобод і обов’язків. Домінування однієї з цих засад руйнує громадянське суспільство. При пануванні держави над суспільством, чи колективу над особою, чи антиколективного індивідуалізму, громадянське суспільство не може повноцінно функціонувати, реалізувати свої потенційні можливості [9, с.3-4].
За таких умов формується тоталітарна система, в якій держава панує над суспільством та індивідом; громадянське суспільство руйнується, і на його місці створюється формалізована структура, а володарювання держави забезпечується однопартійним режимом [176, с.13].
Тому система відносин, яка називаються «громадянське суспільство», передбачає історично розвинену державно-правову ситуацію, у якій визнається верховенство прав людини. Зокрема, пострадянське суспільство (суспільство перехідного типу), яке нерозвинене ні в економічному, ні у правовому аспектах, не може існувати як громадянське суспільство.
Громадянське суспільство — це сфера вільної, автономної активності, в якій діють індивідуальні та колективні суб’єкти, що переслідують приватні цілі та інтереси. У цьому контексті держава постає як сфера публічно-владних відносин, де носії владних повноважень зобов’язані керуватися загальними інтересами. Держава — це сфера загальних справ тих же людей, які по відношенню до громадянського суспільства виступають як приватні особи.
Розмежування громадянського суспільства і держави означає, що апарат державної влади відокремлений від сфери приватних інтересів. Він діє для загальних (публічних) інтересів, і в ідеалі, не повинен служити приватним інтересам окремих індивідів чи груп, що конкурують у сфері громадянського суспільства. Якщо посадові особи держави використовують владні повноваження у приватних інтересах, то це — корупція. Корумпований державний апарат підміняє публічний інтерес індивідуальним та корпоративним інтересами самої бюрократії та організованих груп, яким служить бюрократія. Чим менший об’єм функцій, що виконує держава, чим менше у бюрократії можливостей для втручання у справи громадянського суспільства, тим менша вірогідність корупції [351, с.55-56]. Тим самим, громадянське суспільство – це вільне демократичне суспільство, де гарантовані права кожної людини, незалежно від її соціальної активності, соціальних ролей, заслуг, моральної чи ідеологічної орієнтації та ін [319, с.19-20].
Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16747.html " target="_blank">Ссылке
