Суд і громадянське суспільство: взаємозв’язок та взаємозумовленість

     

      Після проголошення у 1991 р. державної незалежності України концепція громадянського суспільства була сприйнята як загальнолюдська цінність і дістала відображення у Декларації про державний суверенітет України (1991 р.) та Конституції України (1996 р.). Тим самим Україна як держава задекларувала своє прагнення до формування громадянського суспільства. Проте зроблені заяви про наміри залишатимуться деклараціями до того часу, поки не будуть сформовані дійсні умови для існування такого явища, як громадянське суспільство.

      Характеризуючи сучасне громадянське суспільство, Л. І. Спиридонов виділив у ньому три рівні суспільних відносин. Перший рівень охоплює сферу сім’ї, побуту і культури, зокрема освіта. Другий рівень включає сферу економіки (виробництво, розподіл, обмін і виробниче споживання). «Саме тут,  пише Л. І. Спиридонов,  реалізується той процес обміну речами (товарами) і діяльністю, який об’єднує ізольованих індивідів у суспільний колектив». Третій рівень ― це сфера політики, тобто «суспільних відносин, у яких реалізується боротьба за участь населення в загальних справах, здійснюваних державою, і у визначенні напрямів його діяльності». Таким чином, громадянське суспільство включає всі різновиди суспільних відносин (економічні, політичні, культурні і т. п.), які притаманні суспільству в цілому. Специфіка громадянського суспільства полягає в його здатності до саморегулювання, у відносній автономності від державно-владного втручання [512, с. 33-36].

      Як зазначає В. О. Четвернін, «основні механізми саморегулювання громадянського суспільства  це вільний ринок (економічний механізм), політична свобода і вільний доступ до незалежного правосуддя (юридичний механізм)» [440, с.628].

      Свого часу Г Гегель стверджував, що одним із трьох компонентів громадянського суспільства є дійсність свободи та захист власності через здійснення правосуддя. Здійснення правосуддя слід розглядати настільки ж обов’язком, як і правом суспільної влади, яке так само мало ґрунтується на бажанні чи небажанні індивідів покладати на владу таке повноваження. Член громадянського суспільства має право ― виступати в суді, а також обов’язок ― відповідати в суді й отримувати своє спірне право тільки через суд [76, с.174].

      Тим самим один із фундаментальних стовпів громадянського суспільства ― це суд та правосуддя, що забезпечує особисту свободу та можливість реалізації права.

      Головне, сутнісне призначення суду ― вирішення правових конфліктів. Ця соціальна функція існувала завжди, оскільки необхідна у будь-якому співтоваристві (колективі) людей як діяльність третьої сторони, що неупереджено й авторитетно вирішує спір. Суд своєю діяльністю покликаний вносити примирення, знімаючи напруженість і конфронтацію. Правосуддя несе силу стабілізації і примирення. У цьому сенсі суд, звісно, явище позаісторичне.

      Із змісту соціальної функції суду випливає теза про наддержавну першоприроду суду [144]. За висловом А. В. Цихоцького, суд є «явищем цивілізації». ... Незалежно від зміни структури суспільства, сутності держави суд виконуватиме свою соціальну функцію» [591, с.52].

      Дійсно, правосуддя здійснювалось і до появи держави. Невипадково правосуддя включено Гегелем не до розділу 3 частини третьої «Філософії права», присвяченої державі, а до розділу 2 «Громадянське суспільство». Зважаючи на це, можна стверджувати, що правосуддя уявлялось йому складовою не стільки держави, скільки громадянського суспільства.

      З цього приводу В. С. Бігун вважає, що Гегель керувався власним розумінням ролі суду, зважаючи не на його зв’язок із державою, а з функцією та сутністю, що визначали його (суду) місце у філософській концепції Гегеля. Йдеться не стільки про применшення ролі судів як державних установ, скільки про їхню соціальну сутність [353, с. 43].

      Як у додержавну епоху, так і в державну еру правосуддя вершилось не тільки загальновизнаними керівниками чи офіційно призначеними чиновниками, а й неформально авторитетними людьми чи простими представниками народу. Становлення держави як організації по управлінню справами всього суспільства привело до того, що функція правосуддя була також узята державою під свою егіду. «Правосуддя,  на думку Гегеля,  потрібно вважати як обов’язком, так і правом державної влади, яке зовсім не пов’язано з бажанням індивідів передавати ці повноваження особливій владі». Одержавлення правосуддя ― один із способів зміцнення тотальної влади (суверенітету) держави на території країни.

      Водночас громадянське суспільство — це простір, у якому формуються і задовольняються потреби, а також мають місце суперечки не лише між членами громадянського суспільства, а й з державою. У зв’язку з цим у «Критиці гегелівської філософії права» (1844 р.), коментуючи його філософію держави, К. Маркс визнавав, що, за Гегелем, сама держава, урядова влада в особі уповноважених вступає в межі громадянського суспільства для підтримки загального державного інтересу і законності, і ці уповноважені урядом особи, ці державні чиновники виконавчої влади є, на його думку, справжнім державним представництвом не громадянського суспільства, а проти громадянського суспільства.

      Водночас, як вважає В. С. Бігун, твердження про те, що суди «є проти» громадянського суспільства, стосуються не лише ситуації протидії держави і особи, в якій суди стоять на сторожі держави та її інтересів, представлених певними станами чи класами. Йдеться про лояльність судів до держави та її інтересів у зв’язку з тим, що суди та судді перебувають на службі держави. Вирішення ж питання про те, чи є суди представниками громадянського суспільства або держави, уявляється так: суддя «внутрішньо» залишається на службі загальному інтересу, втіленому в праві чи законі, а «зовні» є атрибутом державної влади, джерелом якої він сам вважає не просто державу, а народ (джерелом судової влади як частини влади є народ). Така «ситуація» можлива за умови так званого правового суспільства, тобто суспільства, де панує право, яке забезпечується правовою державою [353, с.44].

      З концептуального та філософського погляду така позиція є безспірною. Проте в дійсності, тримаючи суд під своєю «опікою», держава навантажує судові органи додатковими повноваженнями, окрім правосуддя, обов’язками (встановлення юридичних фактів, попередній контроль за правомірністю дій слідчих органів, нормативне тлумачення законів тощо). А найголовніше, держава вимагає від органів правосуддя проведення потрібної їй політики. Чиновники, наділені судовими повноваженнями, перебувають на державній службі і своєю діяльністю повинні сприяти зміцненню держави. Як справедливо акцентує А. В. Цихоцький, «судова система ... є засобом забезпечення панування державної влади, підтримання певної форми правління. ...Правосуддя здійснюється відповідно до загальної політики держави, але не окремо від неї» [591, с.31].

      Дещо категоричну позицію, навіть з погляду філософії, висловив М. І. Гаврилов, стверджуючи, що в демократичній державі суд не може бути органом влади. Влада народу базується на принципі справедливості. Здійснення справедливості припускає своєю першоосновою ідею неупередженості. У свою чергу, атрибути неупередженості, що являють собою символи правосуддя, свідчать, що суд нічого спільного не має з владою як такою. Цим положенням визначаються принципи правосуддя, процес судочинства і справедливість правосуддя. Державна влада народу може спиратися тільки на право як єдиний можливий засіб досягнення публічної свободи. Правове забезпечення державної влади народу не можна створити без чіткого визначення повноважень суду. І найбільш істотним у цій визначеності є розуміння того, що суд не є якою-небудь формою влади. У демократичній державі здійснення принципів справедливого правосуддя можливе лише тоді, коли суд буде «по той бік» влади. Суд є формою, за допомогою якої народ має можливість здійснювати свою владу через контроль, беручи участь у ньому як присяжних засідателів [71, с.24-25].

      Водночас входження суду в орбіту загальнодержавної політики, безумовно, зменшує ступінь його незалежності, оскільки суд розглядається сторонами як охоронець інтересів держави, що особливо помітно в тих справах, де однією із сторін є приватна особа, а другою ― сама держава. Соціальне значення суду розмивається, оскільки суд вже спрямований не просто на максимально ефективне розв’язання справи, а й також на врахування позицій, пов’язаних з проведенням загальнодержавної політики [144].

      Розкриваючи правову природу суду й судової влади, П. І. Люблінський ще на початку ХХ ст. зазначав, що ідея суду стоїть відокремлено від держави. Суд є явищем, яке пов’язане тільки з правом. Він стоїть поза державою, а інколи і над нею. Розширення ж сфери публічного права зумовлює поступове вторгнення державного начала у відправлення правосуддя. Прагнучи стати владним, суд шукає зближення з державною примусовою владою та стає однією із її функцій ― судовою владою. Визнання держави монополістом примусу приводить до поступового руйнування неофіційних форм суду. Але все ж, незважаючи на це, і до сьогодні державне начало суду проникло не в усі сфери, і поряд з державним судом існують суди третейські, товариські, професійні; неорганізований, але сильний суд громадської думки та ін.

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16747.html " target="_blank">Ссылке