Вплив громадянського суспільства на організацію та діяльність судової влади

     

      У попередньому підрозділі ми порушили питання про те, що судова влада у демократичній та правовій країні ― це результат політичного балансу, що досягається у механізмі поділу публічної влади між її гілками, та водночас компромісу, який досягається між державою та громадянським суспільством. Так, саме завдяки відповідним правовим інститутам суспільство має попереджати і не допускати виключну підлеглість судової влади державі в особі її органів чи посадових осіб. Пошук балансу між державою та громадянським суспільством спонукає до таких механізмів організації судової влади, які відобразять їх спільний компроміс. Як зазначалось, компроміс між державою та громадянським суспільством у питаннях організації судової влади та здійснення правосуддя реалізується передусім у формі громадянського контролю. Зокрема, суспільство має здійснювати вплив через відповідні механізми організації суддівського корпусу, а також шляхом безпосередньої участі його представників (народних засідателів, присяжних) при здійсненні правосуддя. Рівновазі між суспільством та державою має сприяти адвокатура як незалежний правозахисний інститут громадянського суспільства в механізмі правосуддя. Крім того, громадянський контроль за судовою владою повинен здійснюватися через відкритість процесу правосуддя (гласність та відкритість судочинства), доступність ЗМІ до судової інформації та її об’єктивне висвітлення.

      Суспільство, стверджуючи гласність правосуддя, прагне до контролю за діяльністю судової влади. Цей контроль здійснюється через всі канали відкритості судочинства, що й розкриває всю повноту гласності суду.

      Якість відкритості судової діяльності полягає в тому, що при здійсненні правосуддя приймає участь народ (народні засідателі, шеффени, присяжні); сторони мають право знайомитися з матеріалами справи й приймати безпосередню участь в її провадженні; будь-кому бажаючому дозволено бути присутнім в залі засідання при відкритому провадженні тощо. Саме в цьому полягає гласність судочинства, відкритість суду для суспільства [222, с.26-27].

      Безумовно, однією з головних форм прямого народовладдя та водночас соціального контролю за діяльністю судової влади є участь народу в здійсненні правосуддя. Як справедливо зазначив з цього питання В. С. Бігун, забезпечення фактичного (реального) народного представництва у здійсненні правосуддя як форми реалізації судової влади ― одна з передумов поновлення єдності влади, джерелом якої є людина.

      Народне представництво у сфері здійснення судової влади, зокрема правосуддя, відповідає принципові народного суверенітету, якщо виходити з того, що джерелом влади є саме народ (а не держава). Інакше держава вважатиме здійснення правосуддя винятково державним видом діяльності й вирішуватиме, на рівні доцільності, а не права, чи допускати народне представництво до здійснення правосуддя [19, с.25].

      Одним із найвагоміших здобутків людської цивілізації у протистоянні судовій бюрократії ― є суд присяжних. Це така форма організації суду, коли розгляд і вирішення однієї справи здійснюється двома роздільними судовими складами: по-перше, журі, що складається із народних представників, і, по-друге, професійним суддею, причому перші вирішують питання про винність підсудного (питання факту), а другий ― про застосування до даного випадку норм права на основі рішення присяжних (питання права). Таким чином, сутність суду з участю присяжних полягає в тому, що вирішення питання про вину є виключно прерогативою народних представників, а професійних суддів до нього не допускають. Останні в силу належності до державного апарату майже завжди залишаються ближчими до державного обвинувачення, ніж до захисту, а тому професійний суддя завжди (і не без підстав) знаходиться під підозрою в упередженості й схильності до першочергового захисту саме державних інтересів. Натомість журі присяжних вільні від такої упередженості, в силу чого умови для змагальності сторін забезпечуються більш повно і справедливо, тому саме суд присяжних є політичною гарантією проти авторитаризму [507; 506].

      Непрофесійні судді виражають суверенну волю народу в сфері відправлення правосуддя, протистоять чиновницькій слухняності постійних суддів, здійснюють соціальний контроль за відправленням правосуддя, забезпечують справедливе вирішення судових справ, поширюють позитивні правові ідеї, сприйняті в суді [326, с.174]. Тому суди з народним представництвом у сучасному світі є одним із найбільш ефективних засобів досягнення консенсусу між владою і суспільством [351, с.165].

      Крім суду за участю народних представників ― шефенів (народних засідателів), присяжних, можна виокремити ще ряд форм та методів реалізації народовладдя у здійсненні судової влади, зокрема: мирові судді; народний суд (за умови виборності суддів); механізми виборності та відкликання суддів народом; медіація як спосіб санкціонованого вирішення спору; участь громадськості у судових процесах (за певних умов); оцінка громадськістю якості судочинства як послуги, наприклад, шляхом опитування (акцент не на правовій чи іншій оцінці судового рішення, а на якості процесу здійснення правосуддя). Відтак у певному розумінні здійснення судової влади через суди як органи державної влади може розглядатися як опосередковане представництво народу в процесі здійснення правосуддя [20, с.109].

      Так, одним із важливих елементів участі громадянського суспільства в системі організації судової влади є мирове судочинство. Вважається, що на державному рівні цей інститут вперше сформувався в Середньовічній Англії як противага судовим повноваженням королівських намісників ― шерифів, і був покликаний гарантувати дотримання громадянських свобод. Традиція здійснення мирового правосуддя не юристами, робота яких є безоплатною (а це означає, що вони нічим не зобов’язані державній владі, а тому є більш об’єктивними), збереглася в Англії, а також у деяких інших країнах, наприклад, у Італії, ПАР, до цього часу. Досить часто як безоплатні мирові судді виступають і професійні адвокати (баристери). Важливо зазначити, що безкорисливе служіння суспільству в якості мирового судді вважається достатнім для доступу громадянина до більш високої політичної кар’єри (наприклад, обрання до Палати громад парламенту Великої Британії). У певному сенсі мирове судочинство можна порівняти з судом присяжних у мініатюрі, оскільки вони обидва виконують одну і ту саму роль незалежного народного правосуддя. Проте в континентальній Європі, у тому числі в царській Росії, мирові судді, як правило, були судовими чиновниками (магістратами) нижчого рангу, які отримували платню від держави; винятком з цього правила у ряді випадків були лише так звані почесні мирові судді, якими зазвичай ставали відомі та поважні люди.

      У сучасній Росії інститут мирових суддів був відроджений Законом від 17 грудня 1998 р. «Про мирових суддів у Російській Федерації». Втім цим законом не передбачається участь у здійсненні мирового судочинства почесних суддів. Фактично мета введення цього інституту полягала в тому, щоб розвантажити федеральних суддів від великої кількості справ, що накопичувалися в районних судах та водночас зняти частину фінансового тягаря з федеральної казни, оскільки у фінансуванні мирових суддів беруть участь передусім суб’єкти Федерації.

      На думку О. В. Смирнова, Росії потрібно повернутися до витоків цієї особливої форми судочинства, зробивши мирового суддю виключно почесною посадою, яка не оплачується зовсім або оплачується досить скромно (краще за рахунок муніципальних коштів). Обійняти таку посаду спромоглися б головним чином люди із середнього класу, які не особливо потребують утримання від держави і готові працювати «не за страх, а за совість», або заради того, щоб одержати юридичний досвід чи стати відомим, або для старту політичної кар’єри тощо. Такі охочі з надлишком знайдуться серед адвокатів, політиків місцевого і муніципального рівнів влади, членів політичних партій та громадських рухів, викладачів і випускників юридичних вузів. Таке правосуддя буде насправді найбільш відкритим і прозорим для громадянського суспільства. Варто нагадати, що запровадження мирової юстиції під час судової реформи 1864 р. мало величезний вплив на розвиток суспільних відносин у царській Росії. Гласне судочинство сприяло перетворенню буденної правосвідомості з патріархальної на громадянську. Громадянська правосвідомість не може сформуватися, якщо населення є юридично безграмотним. Повага до закону неможлива без його знання. У кріпосній Росії рівень знання законів був невисоким. Уявлення про право, що існували в народі, деколи серйозно контрастували з найважливішими юридичними принципами, що визнавалися цивілізованим суспільством, створюючи базу для деспотичного свавілля. Проведення судової реформи 1864 р., введення гласного суду сприяло правовій освіті всіх верств населення, впровадженню в суспільну свідомість уявлення про рівність усіх перед законом незалежно від станової належності, статусу на службі, у сім’ї. Реформа сприяла гуманізації суспільних відносин, спонукала суспільство бачити і засуджувати свавілля, що стало нормою життя [347, с.99].

      Ще однією необхідною умовою здійснення ефективного громадянського контролю за судовою владою і правосуддям є забезпечення їх прозорості. Водночас прозорість правосуддя ― особлива проблема, оскільки вона має не тільки юридичний, а передусім політичний характер. Держава і громадянське суспільство ще не стали тут рівноправними партнерами, а тільки мають намір ними стати. Бюрократичні традиції державного управління не можуть бути змінені самою державою — для цього потрібно, щоб реформами рухав могутніший стимул, аніж посадові інструкції і пасивний офіційний інтерес [430]. Таким стимулом може виступити тільки приватна зацікавленість громадян. У змагальному правосудді індивід, за визначенням, є стороною рівноправною з державою, і саме тут він має шанс реально, а не декларативно змусити державу зважати на свої права і законні інтереси. Проте суддівський корпус ще не цілком готовий до такого сприйняття завдань правосуддя. Більшість суддів як і раніше розуміють його призначення переважно як знаряддя боротьби зі злочинністю, а не як заходи, спрямовані на досягнення індивідуальної справедливості у праві. Багато хто з них демонструє зневагу до законних інтересів особи на користь інтересів держави, а деколи — слабке знання закону і низький професіоналізм. Тому відкритість судочинства повинна виконувати тут не тільки і не стільки технічне завдання юридичної економії, а, головним чином, мати за мету кардинальне підвищення якості процесуальної діяльності і судових актів за рахунок повного або принаймні достатньо репрезентативного їх публічного висвітлення й обговорення.

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16747.html " target="_blank">Ссылке