Правові форми безпосередньої участі народу при здійсненні судової влади

     

      Важлива риса, яка характеризує правову державу, полягає в участі громадян через своїх представників в управлінні державними справами в безпосередній та опосередкованій формах [338, с.45; 278, с.39].

      Водночас, саме пряме народовладдя є формою безпосереднього здійснення народом влади, в тому числі державної, відповідно до його суверенної волі в інтересах як усього суспільства, так і кожної людини й громадянина [294, с.190].

      Демократичні основи організації та діяльності судової влади (участь суддів з народу — присяжних, народних засідателів, гласність, незалежність суддів, змагальність та рівноправність сторін) дають підстави розглядати її у якості особливого каналу здійснення волі народу [182, с.344].

      На думку М. М. Полянського, вимога про участь народу у здійсненні правосуддя реалізується повною мірою лише за умови застосування виборного начала для всіх судових посад без винятку, тобто, якщо всі судді будуть обиратися всіма громадянами, які реалізують свої політичні виборчі права. Проте виборність обмежує суддів певним строком повноважень та відповідними механізмами їх переобранням. Тим самим, виборний суддя — суддя змінюваний. Незмінюваність виборного судді не мириться з єдиновладдям народу, так само, як незмінюваність коронного судді не мириться з самодержавством глави держави [338, с.45].

      Саме тому організація та здійснення судової влади шляхом прямої участі народу завжди було неоднозначним. Дуже складно довести, що правосуддя, яке здійснюється судом за участю народних представників буде якісно кращим за правосуддя, що здійснюється професійним судом. Крім того питання про участь народу при здійсненні правосуддя є не тільки юридичним, а й політичним, та передусім стосується поділу державної влади. Судді від народу, як і професійні, не захищені від політичних маніпуляцій. Так, більшовицькі «народні суди» з народними засідателями, нацистські «народні суди» і «народні трибунали» республіканців під час громадянської війни в Іспанії є історичним прикладом спотворення даної форми судочинства, так само як і суди присяжних, які складались виключно з білошкірих на півдні США з часів громадянської війни й до початку руху за громадянські права в 60-х роках минулого століття. Проте найбільш репресивні режими за всю історію людства завжди підтримувались професійним суддівським корпусом без народних представників. Вбачається, що демократичні держави з рівними правами для всіх громадян можуть існувати і без суду присяжних, але репресивні диктаторські режими погано співіснують з судами присяжних, якщо тільки суд присяжних не перетворений на «ляльковий» суд за участю безвільних «кивал» [541].

      Варто зазначити, що питання прямої участі суспільства при здійсненні судової влади не є суто локальними та обмеженим рамками окремих держав. Зокрема, дана проблематика стала предметом міжнародної наукової конференції «Участь непрофесіоналів у кримінальному судочинстві в ХХІ столітті» [234, с.10-11], яка проводилась у Вищому міжнародному інституті вивчення кримінально-правових наук (травень 1999 р., м. Сіракузи, Італія). У підсумковому документі конференції було зроблено висновки про те, що: 1) державам, які перебувають у процесі переходу до демократичного державного устрою, в питаннях правової реформи доцільно приділяти особливу увагу інституту участі суспільства при здійсненні правосуддя для досягнення таких принципів демократичного кримінального судочинства, як змагальність, повага до прав і свобод обвинувачених і потерпілих, реабілітація незаконно засуджених, покарання винних та виправдання невинуватих, захист суспільства; 2) участь непрофесіоналів при здійсненні правосуддя є механізмом підтримки та покращення якості правосуддя; 3) залучення суспільства до здійснення кримінального судочинства може стати суттєвим бар’єром для негативних тенденцій, які спостерігаються у професійній судовій діяльності, зокрема: а) можливій залежності судових органів від виконавчої влади та правлячих політичних партій, а також від суспільної думки та її стереотипів; б) соціальному дисбалансу в суспільстві з серйозними класовими, етнічними чи соціальними протиріччями — приналежність суддів до правлячого класу, основної етнічної групи чи соціальної еліті; в) формалізму при відправленні правосуддя через професійну деформацію суддівського корпусу у зв’язку з багатолітньою рутинною практикою судочинства; г) гіпербюрократизації судової влади, що полягає, наприклад, в прийнятті судових рішень під впливом кар’єрних мотивів подальшого службового просування; д) надмірному формалізму судового процесу, практики та мови судочинства, що віддаляє його від суспільства.

      Не можна заперечити того факту, що правосуддя, як функція державного суду, потребує, по-перше, соціального контролю з боку представників суспільства за справедливим застосуванням не тільки закону, але й норм моралі з урахуванням місцевих традицій та звичаїв, а по-друге, в забезпеченні представникам суспільства таких умов, які могли б гарантувати їх незалежність від впливу суддів та інших офіційних структур і самостійність у формуванні свого внутрішнього переконання про фактичний бік судової справи [445, с.14].

      Представників суспільства, які приймають участь у здійсненні судочинства в залежності від процесуального механізму, моделі та виду суду, правових традицій держави називають по-різному: присяжні засідателі, народні засідателі, народні судді, шеффени та ін. Проте, всі ці назви можна означити одним терміном — судові засідателі. Застосування терміну «судовий засідатель» в якості поняття, що охоплює якнайменш всі категорії громадян, які поруч із професійними суддями приймають участь при здійсненні правосуддя, на думку М. І. Клеандрова, — є природнім та закономірним.

      Інститут судових засідателів не є чимось унікальним — в багатьох державах він існує давно і є досить поширеним. Хоча є й ті держави, де громадяни до здійснення правосуддя взагалі не залучаються, як наприклад Аргентина, Домініканська Республіка, Нідерланди [157, с.5]. На теренах колишнього СРСР пряма участь представників суспільства при здійсненні судової влади в тій чи іншій формі впроваджується в Росії, Білорусі, Грузії, Казахстані, Узбекистані, Естонія та ін.

      З цією метою розглянемо основні моделі прямої участі суспільства при здійсненні судочинства, які існують сьогодні у світі: суд присяжних, суд шеффенів та комбінована (змішана) модель. 3.2.1. Суд присяжних. Правова природа суду присяжних має подвійний зміст який розкривається через загальний (публічний) та індивідуальний (приватний) інтереси.

      Так, з одного боку суд присяжних — це форма реалізація права особи на розгляд його справи «судом рівних», як це передбачено у шостій поправці до Конституції США: «У всіх випадках карного переслідування звинувачений має право на скорий і прилюдний суд безсторонніх присяжних …» [145, с.147].

      З іншого боку суд присяжних є загальною формою реалізація конституційного права громадян безпосередньо приймати участь у здійсненні правосуддя, як то в Іспанії, а тому не вважається індивідуальним процесуальним правом від якого можна відмовитися, як наприклад у США чи Росії [542, с.128].

      В організаційному плані суд присяжних — це самостійний інститут судової влади, правова природа якого полягає в особливому порядку здійснення судового розгляду, де суд чітко поділяється на два склади: колегію (журі) непрофесійних судових засідателів (присяжних) та професійного (их) суддів. На присяжних покладається обов’язок по оцінці фактичного боку справи (оцінка доказів) та винесення на їх основі обвинувального чи виправдального рішення — вердикту. Водночас професійний суддя здійснює процесуальне керівництво судовим розглядом та на підставі вердикту присяжних застосовує норми матеріального права. Журі присяжних формується для кожної конкретної справи шляхом застосування методики випадкової вибірки. У деяких державах суд присяжних можливий тільки у кримінальному судочинстві, в інших не виключений і при розгляді цивільних справ. Зазвичай суди присяжних розглядають кримінальні справи у порядку першої інстанції по звинуваченню в тяжких злочинах.

      Наприклад, право на розгляд справи за участю журі присяжних в США передусім залежить від характеру обвинувачення чи суми цивільного позову. Нетяжкі злочини, максимальний строк покарання за які не перевищує 6 місяців позбавлення волі, присяжними не розглядається. У деяких країнах присяжні повинні приймати тільки одностайні рішення, в інших — простою або кваліфікованою більшістю. Також в деяких країнах присяжні дають рекомендацію про застосування вищої міри покарання або про наявність обставин, що пом’якшують вину. Питання обрання міри покарання завжди вирішує тільки професійний суддя. Проте, наприклад у США, по справам, де передбачається можливість застосування смертної кари, рішення присяжних про незастосування страти остаточне й оскарженню не підлягає.

      При розгляді цивільних справ присяжні часто залучаються окрім вирішення питання про обґрунтованість заявлених позовних вимог й до визначення розміру належного відшкодування. Проте рішення у всіх випадках присяжні приймають незалежно від професійних суддів. В наші дні професійну складову суду присяжних можуть представляти як один суддя, так і декілька (три і навіть більше), а непрофесійну — не тільки 12 «традиційних», але й 15 (Шотландія), 8 (Австрія), 10 (Норвегія), від 12 до 6 (в окремих штатах США) присяжних. З цього питання, наприклад, Верховний Суд США у 1930 р. постановив, що шоста поправка до Конституції гарантує право на суд за участю журі присяжних у порядку, який започаткований традиціями журі присяжних Англії. Тому для федеральної судової системи журі присяжних має складатись з 12 чоловік, які повинні ухвалювати лише одностайні рішення. Водночас з прийняттям чотирнадцятої поправки Верховний Суд США своїм рішенням розширив дію суду присяжних і на внутрішні суди окремих штатів. З цього приводу суд постановив, що журі з дванадцяти присяжних є лише історичним прецедентом, а тому склад суду присяжних із шести присяжних є достатнім щоб «сприяти належному проведенню наради та обговоренню вердикту» і забезпечити «справедливу репрезентацію всіх прошарків суспільства» у кожному процесі, водночас зменшення кількості присяжних до п’яти є неприйнятним.

      Дещо згодом було ухвалено, що вимога одностайності поширюється лише на журі присяжних федерального суду, тому штати зобов’язані забезпечити право на суд присяжних, але можуть запроваджувати свій порядок ухвалення рішень.

      Конституція США (шоста поправка) зобов’язує присяжних бути незалежними. Незалежність тлумачиться як особиста незацікавленість у результаті судового процесу. Під час підготовки до судового процесу кожна сторона має право опитати потенційних присяжних з метою виявлення їх особистої зацікавленості та вимагати їх усунення зі складу журі.

      Ще один фактор, який визначає незалежність журі присяжних — це спосіб їх відбору. Відбір повинен відбуватись серед достатньо широкого пласту населення. Підсудний може оскаржити вирок посилаючись на те, що до складу потенційних присяжних входить непропорційно велика кількість представників певного прошарку населення, чи представники певної соціальної групи систематично виключаються зі складу потенційних присяжних. Так, у справі Тейлор проти Луїзіани, Верховний Суд США визнав неконституційним закон штату, який дозволяв включати до складу потенційних присяжних лише тих жінок, які подали заяву про бажання бути присяжними, в той час як всі чоловіки включалися у список автоматично.

      Здійснюючи порівняння Б. А. Футей зазначає, що судочинство в континентальній Європі наслідує так звану «опитувальну» систему інквізиції, при якій суддя відіграє активну роль у процесі судочинства. У кримінальних справах суддя розпочинає процес, зачитуючи обвинувачення або навіть узагальнюючи свідчення. Далі суддя викликає та опитує свідків по справі. Водночас судочинство у США відбувається за змагальною системою, коли сторони відіграють активну роль у поданні своїх доказів. Суддя є набагато пасивнішим у цій системі: він головним чином реагує на протести сторін та відповідає на письмові чи усні запити. Що стосується свідчень, то суддям штатів у кримінальних справах забороняється це робити, а федеральні судді переважно також утримуються від таких коментарів. Свідки, як правило, викликаються сторонами, і в той час, коли судді можуть ставити питання свідкам однієї чи іншої сторони, вони здебільшого уникають цього. Причина, через яку судді в США відіграють таку пасивну роль, полягає в намаганні уникнути надмірного впливу на присяжних.

      Безсторонній суд присяжних є найважливішим чинником забезпечення прав особи та обмеження державної влади, шляхом дозволу пересічним громадянам (таким самим, як і відповідач) вирішувати його долю [579, с.67-68].

      Сьогодні класичний суд присяжних діє у Росії, Великій Британії, США, Іспанії та ін. Серед колишніх республік СРСР «флагманом» у запровадженні суду присяжних безперечно є Росія.

      Варто згадати, що «Основи законодавства СРСР та союзних республік про судоустрій» (1989 р.) у ст. 11 надали союзним республікам право встановлювати у своєму законодавстві можливість вирішувати питання про вину підсудного судом присяжних (розширеною колегією народних засідателів) у справах про злочини, за вчинення яких законом передбачена смертна кара або позбавлення волі на строк більше 10 років.

      Проте відродження суду присяжних у Росії не було простим, оскільки проти його впровадження виступали перші особо силових, правоохоронних та судових органів.

      Незважаючи на існуючий супротив у 1991 р. в ст. 166 Конституції РРФСР було включено положення про можливість розгляду кримінальних справ судом присяжних. У подальшому дана конституційна норма знайшла свій розвиток у Законі «Про внесення змін і доповнень в Закон про судоустрій в РРФСР, КПК РРФСР і Кодекс про адміністративні правопорушення РРФСР» (1993 р.), що й започаткувало поступове введення суду присяжних у Російській Федерації. З 1993 р. суд присяжних почав діяти у 5, а з 1994 р. ще у 4 суб’єктах Російської Федерації: Московській, Рязанській, Саратовській, Івановській, Ульяновській, Ростовській областях, Ставропольському, Алтайському і Краснодарському краях. Пізніше суди присяжних з’явилися і в інших регіонах. З 1 січня 2010 р. суд присяжних введений у всіх регіонах Росії. Згідно ст.ст 30-31 Кримінально-процесуального кодексу РФ [558] (далі — КПК РФ) суддя федерального суду загальної юрисдикції та колегія з дванадцяти присяжних засідателів за клопотанням обвинуваченого розглядає кримінальні справи про злочини, що передбачені Кримінальним кодексом РФ [559] (перелік охоплює 32 склади злочинів).

      Водночас, згідно ст. 1 Федерального Закону «Про присяжних засідателів федеральних судів загальної юрисдикції в Російській Федерації» (2004 р.) [320] розгляд кримінальних справ за участю присяжних засідателів федеральних судів загальної юрисдикції проводиться у Верховному Суді РФ, верховних судах республік, крайових, обласних судах, судах міст федерального значення, автономній області та автономних округах, окружних (флотських) військових судах.

      Названий закон передбачає, що засідателями не можуть бути особи, які: не досягли 25 років; мають непогашену або не зняту судимість; визнані недієздатними або обмежені у дієздатності, чи перебувають на обліку в наркологічному чи психоневрологічному диспансері. Також до участі в судочинстві в якості присяжних засідателів не допускаються особи: підозрювані або звинувачені у вчиненні злочину; що не володіють мовою, на якій ведеться слухання; фізичні і (або) психічні вади яких мажуть зашкодити повноцінній участі в розгляді справи.

      Найвищий виконавчий орган державної влади суб’єкта РФ кожні чотири роки складає загальний і запасний списки кандидатів у присяжні засідателі, включаючи до них необхідну для роботи відповідного суду кількість громадян, що постійно проживають на території суб’єкта РФ. Кількість громадян, що підлягають включенню до загального списку кандидатів у присяжні засідателі суб’єкта РФ від кожного муніципального утворення, повинна приблизно відповідати співвідношенню кількості громадян, що постійно проживають в муніципальному утворенні, з числом громадян, що постійно проживають в суб’єкті РФ.

      Громадяни призиваються до виконання обов’язків присяжних засідателів в порядку, встановленому КПК РФ, один раз в рік на десять робочих днів, а якщо розгляд кримінальної справи, що розпочата за участю присяжних засідателів, не закінчиться до моменту закінчення зазначеного терміну, — на увесь час розгляду цієї справи.

      За виконання обов’язків по здійсненню правосуддя відповідний суд виплачує присяжним засідателям компенсаційну винагороду у розмірі однієї другої частини посадового окладу судді цього суду пропорційно кількості днів участі присяжного засідателя в здійсненні правосуддя, але не менше середнього заробітку присяжного засідателя по місцю його основної роботи за такий період.

      Крім того, присяжному засідателеві судом відшкодовуються витрати на відрядження, а також транспортні витрати на проїзд до місця знаходження суду і назад в порядку та розмірі, встановлених законодавством для суддів цього суду.

      Відповідно до ст. 343 КПК РФ, якщо засідателі при обговоренні вердикту протягом 3 годин не зможуть досягти одностайності, рішення ухвалюється голосуванням. Ніхто із засідателів не має права утриматися при голосуванні.

      Обвинувальний вердикт вважається прийнятим, якщо за ствердні відповіді на питання про доведеність події злочину, діяння підсудного, і його вину, проголосували більшість засідателів. Виправдальний вердикт вважається прийнятим, якщо за негативну відповідь на будь-яке з вищеназваних питань проголосувало не менше шести засідателів.

      Виправдальний вердикт колегії засідателів обов’язковий для головуючого судді і зобов’язує його ухвалити виправдувальний вирок. Проте, звинувачувальний вердикт колегії засідателів не перешкоджає ухваленню виправдального вироку, якщо головуючий суддя визнає, що діяння підсудного не містить ознак злочину.

      У тому випадку, якщо головуючий суддя визнає, що обвинувальний вердикт винесений відносно невинного і є достатні підстави для ухвалення виправдувального вироку з огляду на те, що не встановлена подія злочину або не доведена участь підсудного у вчиненні злочину. Він виносить ухвалу про розпуск колегії засідателів присяжних і направляє кримінальну справу на новий розгляд іншим складом суду зі стадії попереднього слухання. Така ухвала судді не підлягає оскарженню в касаційному порядку.

      Якщо звернутися до судової практики, то можна побачити, що у Російській Федерації суди присяжних виносять приблизно 20% виправдальних вироків. Проте, кожний такий виправдальний вирок — це передусім свідчення необ’єктивності та неповноти розслідування, відсутності достатніх підстав для арештів, обшуків та інших примусових заходів, що обмежують конституційні права громадян. Саме в суді присяжних існують найбільш сприятливі умови для виявлення помилок та зловживань слідства. Суддя вже не може проявити солідарність з органами розслідування і прокуратурою, оскільки основне питання кримінальної справи — «винен» чи «невинен» — вирішують незалежні від правоохоронних органів присяжні засідателі. Змагальність допомагає адвокату протистояти безпідставним обвинуваченням. Правило про недопустимість доказів, одержаних з порушенням закону, ставить під судовий контроль якість попереднього розслідування й дозволяє виявляти приховані порушення закону, що ущемляють права обвинуваченого. Тому й виходить, що суди присяжних виправдовують 20 % підсудних, тоді як кількість виправданих у звичайних судах, де немає присяжних та справжньої змагальності, складає всього 0,4% від усіх вироків, тобто у 50 разів менше. І це не дивлячись на те, що Касаційна палата Верховного Суду РФ стримує ліберальні тенденції в діяльності судів присяжних, відміняючи набагато більше виправдальних, аніж обвинувальних вироків [516, с.7]. Як справедливо зазначає І. Л. Петрухін, ефективність і популярність суду присяжних безперечно залежить від рівня правосвідомості, правової культури населення та розвитку демократичного ладу суспільства. Присяжні привносять до суду дух суспільства, в якому живуть. Водночас суд присяжних виховує у громадян повагу до права та довіру до правосуддя.

      Тим самим, присяжні несуть в суд народну мудрість, життєвий досвід, почуття права та справедливості і ця форма судочинства стає все популярнішою. Присяжні не керуються стандартами, що склалися в судовій практиці, а розв’язують справи за своїм внутрішнім переконанням.

      Судові стандарти, які ніде не фіксуються, але постійно формуються вищестоящими судовими інстанціями, зобов’язують суддю, якщо він не хоче бути відторгненим суддівським співтовариством. Суддя, пропрацювавши декілька років та отримавши несхвалення вищестоящої судової інстанції щодо відмінених та змінених вироків, прийнятих за його участю, починає розуміти, яких доказів достатньо для засудження підсудного і яке покарання потрібно призначати. Стандарти, що складаються на практиці, формують конформну суддівську касту. Причому ці стандарти піддаються постійним змінам, залежно від поворотів кримінальної політики (жорсткіша політика — нижчі стандарти доведеності обвинувачення і вище міра покарання). З одного боку, стандарти — зброя «управління» судовою системою, з іншого — консервативна сила, що стримує розвиток права. Натомість нові правові ідеали та уявлення про справедливість несуть в суд присяжні засідателі, свідомість яких не затиснена судовими стандартами. Завдяки їм консервативні закони поступово наповнюються правовим змістом. Присяжні непідвладні духу чиновництва, що панує в судовій вертикалі, де тільки й думають проте, щоб винесений вирок був схвально прийнятий вищестоящою судовою інстанцією. Присяжні такого страху не відчувають. Їм байдуже, як поставиться до їх вердикту касаційна чи наглядова інстанція [328, с.6-7].

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16747.html " target="_blank">Ссылке