Теоретичні положення щодо сутності, природи та ознак злочинності
Інтенсивний розвиток досліджень злочинності, формування її розуміння як масового соціального явища, яке має певні параметри і спостерігається у всіх типах суспільств обумовило поступове формування теоретичних положень щодо її сутності, природи, ознак. На цій основі почали розроблятися визначення злочинності.
Термін «злочинність» іноді вживав ще А. Кетле, розуміючи його як схильність людини до вчинення злочинів [5, с. 89]. Згодом цей термін вживався в роботах Е. Фері, А. Лакасаня, Г.Тарда, Ф.Ліста, Д.А. Дриля, А. Принса, Е.Дюркгейма та багатьох інших. Як вірно зазначає А.П. Закалюк, в той час йому надавали різний зміст. Більшість авторів розуміли злочинність як загальну кількість злочинів, вчинених у певний час на певній території («статистичний підхід»), решта — як узагальненої сукупності злочинів, що зумовлюється відповідними соціальними умовами, соціальною організацією суспільства («соціальний або якісний підхід»). У кримінології до цього часу зберігаються зазначені підходи, але поруч з ними виникли ряд нових теоретичних концепцій сутності та природи злочинності. Перейдемо до розгляду основних з них.
А. Кетле, узагальнюючи результати статистичних досліджень злочинності, охарактеризував соціальну сутність злочину так: «у людини, що вчинила певний злочин, є певне більш або менш сильне намагання — стати у ворожі відносини до суспільства і нанести йому фактичну шкоду» [5, с. 84]. Далі він стверджував, що можна мати більшу або меншу схильність до вчинення злочину, вчинити злочин, маючу незначну таку схильність, і ніколи не вчиняти його, маючи велику схильність, але якщо брати велику кількість випадків, то «злочини суть результати природної схильності до них людей, які їх вчинили. Більші або менші відхилення між схильністю дійсною і уявною відбуваються через випадкові причини, які взаємно усуваються при значній кількості даних» [5, с. 85]. Розкриваючи вплив суспільства на злочинність А. Кетле зазначав, що «число злочинів залежить не тільки від моральності осіб та соціальних умов, при яких вони знаходяться, але також і від законів, які мають повністю гармонувати зі звичаями та потребами народів» [5, с. 218].
Твердження щодо завдавання шкоди суспільству є, на нашу думку, важливим аспектом соціальної сутності злочинності. Положення щодо природної схильності людини до вчинення злочинів було негативно сприйнято сучасниками А. Кетле перш за все з моральних міркувань. Воно негативно сприймається навіть зараз, що вже говорити про ті часи. Між тим, на його користь існує ряд серйозних соціально-філософськи аргументів та емпіричних даних, що вимагає його серйозного розгляду. Остання з наведених тез свідчить про те, що А. Кетле сприймав злочинність як таку, що має переважно соціальну природу.
Видатний німецький юрист та кримінолог Франц фон Ліст зазначав, що «саме суспільні умови здійснюють у більшості випадків на появу злочину незрівнянно більш важливий вплив, ніж індивідуальні особливості автора злочину» [111, с. 19]. Він виділяв техніко-юридичний та природно-історичний погляд на злочин, а в рамках останнього соціологічний підхід. Згідно з соціологічним підходом «злочин є подією в житті суспільства, і пояснення його слід шукати у суспільних відносинах» [111,c. 90].
Є. Фері підкреслював, що в злочинності виявляються як біологічні, так і соціальні аспекти. Він так сформулював своє бачення сутності злочину: «злочин не є явище виключно біологічне, але не є також продуктом виключно фізичного та соціального середовища; але будь-який злочин, яким би він не був, від самого тяжкого до самого легкого, завжди, у будь-якій антропологічній категорії злочинців і будь-якого індивіда будь-якої категорії є продукт як спеціальної ненормальності постійної або тимчасової, природженої або придбаної, органічної або психічної побудови індивіда, так і зовнішніх обставин, фізичних та соціальних, що беруть участь у певний час у певному місті у визначенні до діяння даної людини» [9, с. 128].
С.К. Гогель у відомій роботі «Курс кримінальної політики у зв'язку з кримінальною соціологією» визнав злочинність як одне з найбільш складних явищ соціального життя, яке визначається та викликається цілим рядом причин — і чисто зовнішніх, природи, клімату, пори року, родючістю ґрунту, і цілим рядом антропобіологічних причин, які коріняться у побудові, схильностях, характері людей даної раси, народу, місцевості, на кінець причин, які коріняться в історії, і всьому соціальному та політичному ладі народу» [112, с. 6].
Оригінальні погляди на сутність та роль злочинності в суспільстві сформулював видатний французький соціолог Еміль Дюркгейм. Він розглядав злочин як порушення зв'язку соціальної солідарності. Єдина ознака, яка є характерною для всіх видів злочинів, це суперечливість, образливість для певного колективного почуття або колективної свідомості. Саме вона утворює злочин і обумовлює його нормативне закріплення як злочину [113, с. 77, 89].
Констатуючи існування злочинності у всіх суспільствах всіх типів та відмічаючи значне зростання її з початку XIX століття в багатьох європейських країнах, він робить висновок, що вона є явищем з безсумнівними ознаками нормальності, що тісно пов'язано з умовами будь-якого колективного життя. Існування злочинності є нормальним для суспільства, і патологічного характеру воно набуває за умови надмірного зростання злочинності [114, с. 85, 86], а також його надто різкого зниження. Більш того, він вважав, що «відносити злочин до числа явищ нормальної соціології — значить не тільки визнавати його явищем неминучим, хоча і сумним, викликаним невиправною зіпсованістю людей; це означає одночасно стверджувати, що він є фактором суспільного здоров'я, складовою частиною всякого здорового суспільства» [114, с. 86–87]. Існування злочинності підсилює колективні відчуття в суспільстві, які захищають кримінальне право даного народу у даний момент його історії. Крім того, злочин відіграє корисну роль в еволюції суспільства, вимагаючи відкрити шляхи для змін суспільстві і у певних випадках прямо готуючи ці зміни [114, с. 90].
Якщо ідея корисності злочинності для суспільства ніколи не викликала схвалення, то положення щодо основної ознаки суспільної сутності злочину, місця злочинності у суспільному житті заслуговує на увагу і має важливе методологічне значення. Хоча сам термін «нормальна» щодо злочинності є, на нашу думку, не зовсім невдалим.
Як бачимо, кримінологи тих часів не намагалися дати максимально повне і точне визначення злочинності, перелічити всі її ознаки, але ряд висловлених ними положень щодо сутності злочинності є важливими і мають враховуватись і в наш час.
В подальшому, як вірно зазначає В.М. Дрьомін, кримінологи Європи та США використовували поняття «злочин», «злочинність», «злочинна поведінка» тощо як інтуїтивно зрозумілі, не вдаючись до пошуку їх сутності та ознак [63, с. 34]. Частіше термін «злочинність» використовується ними при аналізі факторів, які обумовлюють злочини або соціальні відхилення, та розгляді проблем вимірювання злочинності. Так, Г.Й. Шнайдер зазначає, що «вимірювання злочинності зводиться до того, що всі індивідуальні факти криміногенної поведінки, що вчиняються у певному географічному просторі й у певний проміжок часу, ділять на відрізки (та ділянки), у рамках яких підраховують випадки злочинів та осіб, що підозрюються у злочині (так здійснюється офіційна кримінальна статистика)» [2, с. 102]. Ряд зарубіжних авторів взагалі не розглядають питання про сутність злочинності та її визначення як соціального явища [115, 116].
Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16748.html " target="_blank">Ссылке
