Становлення і розвиток законодавства України щодо забезпечення екологічної безпеки на регіональному рівні

     

      Процес формування права навколишнього середовища (екологічного права) має тривалу історію, незважаючи на те, що сама галузь екологічного права вважається молодою і перебуває в стадії формування [64, 138, 144].

      Імперативом усієї життєдіяльності людини дотепер завжди була без-пека її як біологічного об’єкта. Суттєво зрослий спектр загроз, породжених промисловою, а потім науково-технічною революціями, потребували адекватних заходів для захисту людства як від негативних наслідків техногенної діяльності людини, так і від загроз, що з’явилися у результаті її наукової діяльності, про існування яких раніше не було відомо.

      Перші спроби правового регулювання відносин людини з навколиш-нім середовищем у нашій країні відомі із часів Київської Русі й стосували-ся вони прав власності на природні ресурси. Дослідники як приклад наво-дять статті з Руської правди [64, 93]. У Великій редакції «Руської Правди» (Суд Ярослава Володимировича) за крадіжку бобра передбачався штраф 12 грн. [367] (ст. 69). Коротка редакція «Руської Правди» встановлює аналогічні покарання за правопорушення майнового характеру: розорювання польової межі або псування межового знака (ст. 33), крадіжка качки, гусака, журавля, лебедя (ст. 36), крадіжка яструба, сокола (ст. 37) [420]. Названі норми, на думку автора, не містять природоохоронної складової.

      Як зазначає Ю. С. Шемшученко, у XIV–XVII століттях [449] більш розвинуту систему правового регулювання становили норми Литовського статуту, дія якого поширювалася на українські землі. Крім регулювання майнових відносин людини із природою, у цьому документі містилися но-рми, що регулюють природоохоронні заходи природних об’єктів загального користування: збереження судноплавності портових рік, недопущення засмічування берегів цих рік і т. п.

      У XVII–XVIIІ століттях зростання споживання природних ресурсів уже потребувало його законодавчого обмеження й захисту об’єктів живої природи. Приклади цього можна знайти в Зібранні малоросійських прав (1807 р.), яке, по суті, було проектом першого українського цивільного кодексу. Розширення сфери застосування російського права перешкодило закріпленню даного документа як законодавчого акта. У розділах «Про ціну речей» і «Про недозволювані діяння» наведені норми, що обмежують або забороняють певні дії з об’єктами живої природи: риболовлю, руйнування соколиних гнізд, виловлювання бобрів, заборону на вирубування чужого лісу і т. п. [93]. Аналогічні приклади природоохоронної діяльності (обмеження користування об’єктами живої природи) у зазначений період містяться у російському праві (заборона на лов капканами бобрів, соболиний промисел, риболовлю і т. п.) та у правових актах європейських держав.

      Приклади боротьби із забрудненнями природних об’єктів, що загострилися в період технічної революції, можна знайти в багатьох державах, у тому числі Російській імперії, у складі якої перебувала Україна. Як зазначають С. В. Автономов і І. О. Соболь, в Укладенні про покарання карні і виправні (1845 р.) з 2224 статей, що містяться в ньому, 59 статей мали екологічну спрямованість, що передбачали, зокрема, заходи матеріальної й карної відповідальності за будівництво шкідливої для чистоти повітря або води фабрики або заводу в місті або поза містом вище за течією й ін. [1].

      У правилах «Про розміщення й влаштування приватних заводів, мануфактурних, фабричних та інших закладів у Санкт-Петербурзі» (1833 р.) встановлювалося, що «усі шкідливі гази, що можуть виділятися при провадженні робіт, повинні неодмінно поглинатися або спалюватися», а всі промислові підприємства залежно від шкідливості впливу на атмосферне повітря поділялися на три категорії, причому підприємства третьої категорії не повинні були розміщуватися в місті [255, c. 19].

      Наведені приклади природоохоронної діяльності свідчать про зосередження уваги саме на захисті природних об’єктів від негативних наслідків техногенної діяльності людини. У контексті проведеного дослідження доречно наголосити, що природоохоронна діяльність здійснювалася одночасно як на місцевому, так і на державному рівнях. У Росії «заповідними місцями» були Біловезька пуща, де оберігали зубрів, «Сім островів» біля Мурманського узбережжя, де оберігались гніздування ловчих соколів для царського полювання. Згодом з’явилися й інші заповідники, серед яких виділимо такий, як «Асканія Нова».

      Зауважимо, що основним завданням заповідників було збереження унікального для кожної місцевості стану навколишнього середовища, поновлення популяцій рідкісних і зникаючих видів тварин. Завдяки функціонуванню заповідників удалося відновити чисельність соболя (Баргузинський заповідник), бобра (Воронезький заповідник), тигра (Сіхоте-Алінський заповідник).

      Таким чином, поряд з діяльністю держави щодо захисту окремих територій від забруднення рівноправне становище займає діяльність, спря-мована на охорону природних об’єктів. Наростаюча небезпека від загроз екологічного характеру спонукала держави навіть у найскладніші періоди своєї історії займатися природоохоронною діяльністю.

      Після проголошення Української Народної Республіки 9 січня 1918 року (IV Універсал Центральної Ради) була проведена націоналізація природних багатств України й уже 18 січня того ж року прийнято Тимчасовий земельний закон. Л. О. Боднар відзначає природоохоронні риси даного закону: «Він (закон – Н. Б.) відтворив положення універсалів щодо націоналізації природних багатств: земель, вод, лісів і надр. Загальне управління природними багатствами взяла на себе Центральна Рада. Міськими землями розпоряджалися органи місцевого самоврядування, іншими – сільські громади й місцеві земельні комітети. Їхнім завданням було забезпечення права громадян на користування землею, охорона природних багатств від виснаження й впровадження заходів щодо збільшення цих багатств (підкреслено – Н. Б.). Передбачалося утворення державного меліоративного фонду для здійснення заходів щодо охорони земель. Націоналізація земель, вод, надр, лісів здійснювалася без викупу» [57]. Як свідчать дослідження [57; 93], Українська Держава також приді-ляла увагу природоохоронній діяльності. Так, у часи гетьмана Павла Скоропадського було створене Міністерство земельних справ, а при ньому – окремий відділ з охорони пам’яток природи, а також Koмісія з учених і діячів у цій справі. У Києві у 1918 р. існував також приватний Крайовий природоохоронний кoмітeт (голова – проф. П. А. Тутківський); у Харкові функціонувало Товариство любителів природи (голова – проф. В. Л. Taлієв); у Одесі – Спілка наукових товариств природоохоронного напряму (голова – проф. Г. І. Танфільєв). У Полтаві засновано Комітет охорони природи і старовини. Аналогічні події відбувалися в Росії. Як вважають Б. В. Єрофеєв [149, c. 175] і Т. Г. Пучина [369], у перші роки Радянської влади були закладені засади еколого-правового регулювання відносин природокористування, хоча вони не мали цілісного характеру, тому що основна увага приділялася правовому забезпеченню використання окремих розрізнених об’єктів, про що свідчать прийняті у ті часи декрети: «Про землю» (09.11.1917 р.); «Про ліси» (27.05.1918 р.); «Про строки полювання та право на мисливську зброю» (27.05.1918 р.); «Про надра землі» (30.04.1919 р.); «Про управління лікувальними місцевостями (курортами) загальнодержавного значення» (23.06.1921 р.); «Про охорону пам’яток природи, садів і парків» (16.09.1921 р.). В Україні в цей же період були прийняті перші закони, що регулюва-ли сферу природокористування: Земельний кодекс (1922 р.) і Закон «Про ліси» (1923 р.).

      Як зауважує М. М. Бринчук [64, c. 79], у СРСР у розвитку законодавства до 70-х років «панівним був природоресурсний підхід». У цей період, як пише Н. Р. Малишева [252, c. 31], «…з ідеологічних міркувань, відповідно до моделі монопольної державної власності на природні ресурси, земля, надра, води, ліси були вилучені з господарського обігу. Державна власність на природні ресурси була закріплена конституційною нормою: «Конституція України 1978 р., стаття 11: Державна власність – спільне надбання всього радянського народу, основна форма соціалістичної власності. У виключній власності держави є: земля, її надра, води, ліси…» [201]. У системі права це дістало відображення у виключенні суспільних відносин із приводу цих ресурсів зі сфери правового регулювання цивіль-ного права й створенні нової галузі права – радянського земельного права в «широкому розумінні», що остаточно сформувалася в 1940-х роках. Останнє означало, що гірське, водне і лісове право розглядали як складові частини земельного права в широкому сенсі.

      Це стало можливим у результаті того, що правове регулювання природокористування передусім враховувало економічні інтереси держави, зокрема, розвиток продуктивних сил у економічних зонах, де основним просторовим базисом слугувала земля.

      На думку Н. Р. Малишевої [252, c. 32], збільшення масиву регулюю-чих норм, специфіка правового регулювання суспільних відносин з різними об’єктами навколишнього природного середовища, а також з практичних міркувань потребували диференціації масиву правових норм, що регулюють суспільні відносини із приводу навколишнього середовища. В остаточному підсумку це мало наслідком утворення у 60-х роках поресурсних галузей права, що стали самостійними галузями права: лісове право, водне право, гірське (надрове) право.

      Необхідність «спеціалізації» поресурсних галузей права, на думку автора, значною мірою також була продиктована виснаженням природних ресурсів, що добуваються в традиційних регіонах, істотним розширенням географії ресурсної бази, у тому числі включенням важкодоступних регіонів Сибіру й Заполяр’я. З’явилася об’єктивна потреба в економії ресурсів та їх раціональному використанні. З іншого боку, розширення сфери освоєння природних ресурсів призвело до неадекватно високого забруднення навколишнього середовища внаслідок його низького відновного потенціалу в північних районах країни.

      З метою обмеження забруднення навколишнього середовища у всіх союзних республіках у 1957–1963 роках були прийняті закони про охорону природи. В Україні такий закон був ухвалений у 1960 році [282]. Специфіка прийняття цих законів полягала в тому, що вони були прийняті за відсутності загальносоюзного закону, що суперечило існуючій у ті часи практиці. Водночас це означало, по суті, перенесення центру ваги природоохоронної діяльності на республіканський і регіональний рівні, що давало змогу адаптувати зазначені закони до місцевих особливостей.

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16750.html " target="_blank">Ссылке