Національна політика України в контексті забезпечення екологічної безпеки регіону та її правове опосередкування

     

      Історія розвитку людства свідчить, що розвиток продуктивних сил суспільства завжди супроводжувався збільшенням обсягу використовува-них у господарській діяльності природних ресурсів і одночасно розширенням масштабів забруднення навколишнього середовища, руйнуванням природних екосистем, що поставило під загрозу деградації глобальну екосистему – біосферу. Зростання кризових явищ в екології у другій половині ХХ століття зробило пріоритетною проблему раціонального використання природних ресурсів і охорони навколишнього середовища. У цей період фактично відбулося виділення екологічної політики в самостійний напрям державної політики. Аргументацією для такого виділення, як правило, слугувала ідея необхідності розв’язання екологічних проблем як усередині держави, так і на міжнародному рівні.

      У Великому енциклопедичному словнику [56] термін «політика» в широкому розумінні визначається як сфера діяльності, пов’язана з відносинами між соціальними групами, суттю якої є визначення форм, завдань, змісту діяльності держави. Залежно від рівня здійснення розрізняють зовнішню й внутрішню політику, при цьому остання поділяється на національну (загальнодержавну) і регіональну політику. Внутрішня політика має цілий спектр напрямів діяльності держави: економічний, екологічний, соціальний, демографічний та ін. Державна регіональна політика, будучи невід’ємною складовою внутрішньої політики держави, спрямована передусім на сталий соціально-економічний розвиток регіонів України, які в цей час унаслідок науково необґрунтованого просторового розвитку країни різняться цілим спектром неоднорідностей, економічного, екологічного, соціального й т. п. характе-ру.

      Правові засади політики нашої держави закріплені в Конституції України, яка проголошує пріоритет прав і свобод людини, гарантії безпеки для її життя й здоров’я. Засади внутрішньої й зовнішньої політики держави визначаються Верховною Радою України (ст. 85 Конституції), до повноважень якої належить, зокрема, затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку та охорони навколишнього середовища. Статті 106, 116 Конституції визначають повноваження Президента України і Кабінету Міністрів щодо здійснення політики держави. Невід’ємною складовою внутрішньої і зовнішньої політики держави є екологічна політика.

      В Екологічному енциклопедичному словнику дається розгорнуте ви-значення поняття «екологічна політика»: «Екологічна політика – система заходів, пов’язаних із цілеспрямованим впливом суспільства на природу з метою запобігання, мінімізації або ліквідації негативних для людини та природи наслідків такого впливу. Екологічна політика включає основні принципи, норми й напрями діяльності держави у сфері забезпечення екологічної безпеки країни». Далі підкреслюється, що коли раніше екологічна політика включала лише політику, спрямовану на охорону й оздоровлення навколишнього природного середовища, раціональне використання й поновлення природних ресурсів, то в цей час вона спрямована також на збереження й розвиток соціосфери, що забезпечує нормальну життєдіяльність та екологічну безпеку людини. Акцент на забезпеченні якісного навколишнього середовища, що не створює для людини загроз екологічного характеру, по суті, означає захист природних прав людини: «Захист людини, екологічний імператив його виживання, що увібрав у себе безліч турбот і проблем, у тому числі соціально-економічних і політичних, становить суть екологічної політики» [463, c. 754]. На сучасному етапі об’єктивно існуючі потреби особистості, груп, суспільства в навколишньому природному середовищі, що забезпечує його існування як біологічного об’єкта, стали несумісними зі зростанням матеріальних потреб, що перетворило екологічні проблеми суспільства на політичний фактор.

      Як відомо, політика держав може мати безліч відмінностей, що визначають існування різних типів держав і форм державного устрою. Особливістю екологічної політики є її одновекторність для всіх держав, тому що екологічні проблеми однакові за своєю суттю для всіх держав і в цей час набули глобального характеру. Останнє не виключає діяльності держави на певному етапі свого існування, що не тільки не перешкоджає руйнуванню природних екосистем, а й розробляє й здійснює екологічно небезпечні проекти (план перекидання частини стоку північних рік у Середню Азію, забруднення озера Байкал та ін.). Неефективна екологічна політика або ж її відсутність можуть стати причиною екологічної катастрофи на територіях різного масштабу, аж до планетарного.

      Аналогічної думки дотримується В. Г. Косов зі співавторами [211, c. 31], який вважає, що для екологічної політики є важливим не будь-яке регулювання відносин суспільства з навколишнім середовищем, а тіль-ки тих відносин, які відповідали б можливостям навколишнього середови-ща до адаптації. Вони виділяють у екополітиці два основні напрями, які сприяють екологічній адаптації й у сукупності становлять заходи протидії екологічній деградації: боротьба з екологічним виснаженням (кількісне погіршення) і боротьба з екологічним забрудненням (якісне погіршення). Використовувана автором термінологія «напрями…боротьби» видається необґрунтованою, оскільки пропоновані заходи реалізуються в напрямах, що мають загальновизнану термінологію: «охорона навколишнього середовищ», «раціональне використання й відтворення природних ресурсів», «забезпечення екологічної безпеки». Розглядаючи екологічну політику як складову економічної політики, Л. Жарова відзначає самостійний аспект екологічної політики, яка концептуально являє собою цілісну сукупність видів і форм суспільної діяльності, спрямованої на збереження природного середовища проживання людини, гармонізацію суспільства й навколишнього середовища, але при цьому її «слід розглядати як політичну діяльність, яка стосується пов’язаної з нею сфери управління й при цьому економічно не входить повністю в цю сферу, а залишається в екологічній площині» [151, c. 137].

      Незважаючи на спробу автора підкреслити самостійність екологічної політики, у даному визначенні чітко простежується пріоритет економічних інтересів. Екологічні проблеми є наслідком економічного розвитку, тому екологічна політика не може бути складовою економічної політики. Глобальний характер екологічних проблем дає змогу скоріше припустити, що економічна політика повинна стати невід’ємною складовою екологічної політики. Без урахування екологічних проблем немає розвитку суспільства – у цьому суть концепції сталого розвитку. М. І. Васильєва виділяє чільну, на її думку, роль політичних організацій у регулюванні ставлення суспільства до природи при здійсненні екологічної політики в державі: «Екологічна політика являє собою свідому й організовану регулюючу діяльність, за допомогою якої й за посередництва держави й суспільних, а особливо політичних організацій регулюється ставлення суспільства до природи з метою захисту й розвитку навколишнього середовища. Зумовлену в такий спосіб екологічну політику не слід розуміти як державну політику, як здійснення державної влади, хоча, звичайно, держава є важливим чинником її реалізації» [76].

      Нівелювання вирішальної ролі держави у здійсненні екологічної політики видається дискусійним з таких міркувань.

      По-перше, в основі політики екологічної безпеки повинен перебувати загальновизнаний у цивілізованому світі постулат про пріоритетність прав людини. Одним з основних природних прав є право людини на життя й здорове середовище свого існування. Екологічна політика здійснюється державою з метою захисту громадян від загроз екологічного характеру й забезпечення якісного стану навколишнього середовища. У ст. 16 Конституції України встановлено, що забезпечення екологічної безпеки й підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави. У Законі України «Про основи національної безпеки» (2003 р.) [342] визначено, що екологічна безпека України є однією з фундаментальних складових національної безпеки держави.

      Усе це дає цілковиті підстави вважати забезпечення екологічної безпеки основним напрямом діяльності держави.

      По-друге, у теорії держави і права для позначення основних, най-більш важливих напрямів діяльності держави, у яких проявляється її соціальне значення, застосовується термін «функції держави». Саме у функціях держави «виражається її сутність та реальна роль, яку держава відіграє у вирішенні основних питань суспільного розвитку й насамперед у задоволенні різноманітних інтересів населення країни. Функції держави встановлюються залежно від основних завдань, що постають перед державою на тому або іншому етапі її розвитку, і являють собою засіб реалізації цих завдань» [160, c. 154].

      Таким чином, держава, реалізуючи свою екологічну функцію, здійснюватиме екологічну політику в країні. І в проведенні цієї політики з метою досягнення найбільш оптимального результату вона опиратиметься на суспільні й політичні організації та рухи.

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16750.html " target="_blank">Ссылке