У попередніх підрозділах були розглянуті питання територіального управління природоохоронною діяльністю, спрямованою на регулювання відносин екологічної безпеки як на національному, так і на регіональному рівнях. Виконані дослідження довели ефективність регіонального рівня управління природоохоронною діяльністю. При аналізі найбільш істотних ознак регіону в контексті нашого дослідження акцентувалася увага на вже існуючому поділі території держави на області й усталених схемах державного управління. Проте даний підхід не можна визнати універсальним, єдино правильним для абсолютно всієї системи територіальної організації природоохоронної діяльності.
Крім територіальних «шаблонів» у вигляді існуючої системи адміністративно-територіального поділу території держави на області (на думку багатьох дослідників, процес утворення областей відбувався не на підставі науково обґрунтованих критеріїв, а досить довільно, волюнтаристськи), сучасну територію України можна з погляду природоохоронного управління класифікувати й за іншими ознаками. У визначенні правової категорії «регіон» регіонами названі екосистеми, які розташовані на території декількох областей. Для водних ресурсів такими є водні басейни. Можливо також виділення як регіону по екосистемному принципу окремої категорії земель [393], розташованої на території декількох областей, наприклад, гірський масив Карпати.
Таким чином, у галузі охорони й використання вод передусім заслуговує на увагу басейновий принцип організації природоохоронної діяльності. Водний кодекс України [89] визначає (водозбірний) басейн як частину земної поверхні й товщини ґрунтів, з яких здійснюється стік води у водотік або водойму. У географії [396] басейном водойми називається територія земної поверхні, з якої всі поверхневі й ґрунтові води стікають у дану водойму. Найчастіше йдеться про басейни рік. Басейн кожної водойми містить поверхневий і підземний водозбори. Поверхневий водозбір являє собою ділянку земної поверхні, з якого надходить вода в дану річкову систему або певну ріку. Підземний водозбір утворюють товщі пухких відкладень, з яких вода надходить у річкову мережу. Як правило, за величину річкового басейну береться тільки поверхневий водозбір.
Басейновий принцип організації управління природоохоронною діяльністю набув в останні два десятиліття значного поширення в багатьох країнах світового співтовариства, у тому числі в Україні, у зв’язку з організацією системи управління водним господарством. Слід визнати, що такий підхід є природним з погляду існування річкових басейнів, що являють собою досить ізольовані екосистеми.
О. К. Голіченков [107] визначає природну екологічну систему як «об’єктивно існуючу частину природного середовища, що має просторо-во-територіальні межі і де живі (рослини, тварини й інші організми) і неживі її елементи взаємодіють як єдине функціональне ціле й зв’язані між собою обміном речовин й енергією». Роль механізму у підтриманні стабільних і безпечних для себе фізико-хімічних умов виконує жива біота.
Екосистемний підхід, як концептуальний принцип, лежить в основі всієї роботи ЮНЕП (Програми ООН з навколишнього середовища (UNEP, United Nations Environment Programme) у сфері регулювання водних ресурсів [284]. Екосистемні підходи охоплюють увесь комплекс екосистем суші й водних екосистем, розглядаючи гідрологічний басейн як єдине ціле.
Екосистемний підхід до регулювання водних ресурсів припускає комплексний характер їх регулювання, в основі якого лежить взаємозалежність між різними компонентами природної ресурсної бази, тобто екосистем, і забезпечує її ув’язування з організаційними, соціальними й економічними елементами процесу регулювання водних ресурсів. Документ виділяє в управлінні водними ресурсами два основні елементи: міжсекторальну інтеграцію в контексті регулювання водних ресурсів; і інтеграцію зусиль усіх зацікавлених суб’єктів у рамках процесу планування й прийняття рішень.
Розвиток і впровадження у світовому масштабі принципів інтегрованого управління водними ресурсами, обмін інформацією й досвідом стали основними завданнями сформованої у 1996 році міжнародної мережі організацій – Глобальне водне партнерство (ГВП). Інтегроване управління водними ресурсами (ІУВР) було визначено Технічним комітетом Глобального водного партнерства (ТК ГВП) як «процес, який сприяє скоординованому освоєнню й регулюванню водних, земельних і пов’язаних з ними ресурсів з метою максимального економічного й соціального добробуту на рівноправній основі без шкоди для сталості найважливіших екосистем» [174]. У цьому процесі беруть участь суб’єкти, які ухвалюють рішення у різних секторах економіки, що впливають на водні ресурси, із залученням усіх зацікавлених сторін до обговорення проблем для визначення політики та прийняття зважених, збалансованих рішень у відповідь на конкретні проблеми, що стосуються вод.
Непродумана господарська діяльність веде до руйнування природних екосистем, створює загрозу життю її складовим, у тому числі й людині. Внаслідок цього охорона водних об’єктів від забруднення, раціональне використання води вимагають регулювання в рамках природних екосистем, якими, зокрема, є водні басейни. Саме басейновим принципом управління водними ресурсами керувалися розроблювачі Водної рамкової директиви (ВРД) Європейського Союзу № 2000/60/ЄС від 23 жовтня 2000 року, що встановлює засади діяльності Співтовариства у сфері водної політики [126]. Сам факт прийняття такого документа, що виділяє водний басейн як основну територіальну одиницю, на якій комплексно регулюються питання охорони навколишнього середовища, передусім водних об’єктів, і питання водоспоживання, свідчить про продуману багатопланову природоохоронну політику Європейського Союзу. Водні басейни займають, як правило, значні території, що найчастіше включають у себе території декількох регіонів і держав, тому вони з урахуванням специфіки природного об’єкта потребують інших управлінських механізмів. Саме тому у ВРД зроблений акцент на подальшій інтеграції охорони й сталого управління водними ресурсами в інші сфери політики Співтовариства, такі як енергетика, транспорт, сільське господарство, рибальство, регіональна політика й туризм. Найважливішим аспектом водної політики повинна стати прозорість, ефективність і послідовність законодавчої бази.
Директива передбачає інтегрований і скоординований підхід до управління водними ресурсами Європейського Союзу на підставі докладної паспортизації водних об’єктів, постійних моніторингу й контролю якості води, які здійснюються на підставі науково опрацьованих і економічно обґрунтованих програм заходів щодо досягнення «хорошого стану вод» для кожного водного басейну у встановлений програмами термін.
Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16750.html " target="_blank">Ссылке
