Децентралізація управління в екологічному праві: поняття, зміст і основні тенденції розвитку

     

      Останнім часом в Україні проблема розподілу повноважень між центральними органами влади й органами місцевого самоврядування, передусім для вирішення соціально-економічних завдань регіонів, набула особливої гостроти. В історичній площині ця проблема має глибоке коріння й проявляється в досить різкій формі як у країнах усталеної демократії, так і в країнах, що недавно стали на шлях демократичних перетворень. У сучасній спеціальній літературі процес передачі влади центральним урядом на регіональний або інший нижчий рівень позначається термінами «децентралізація» і «деволюція». Слід зазначити, що в широкому розумінні поняття «деволюція» традиційно застосовується в юриспруденції на позначення «передачі або переходу права, відповідальності, титулу, майна або посади від однієї особи до іншої».

      У юридичному словнику надається таке визначення: деволюція (англ. devolution) – у конституційно-правовій практиці Великої Британії та деяких інших країн термін, що означає передачу (делегування) центральними урядовими органами частини своїх повноважень органам влади адміністративно-територіальних одиниць. При цьому уряд зберігає відповідальність за основні напрями політики й законодавства у всіх сферах. Розрізняють законодавчу деволюцію (передача права видавати закони з деяких питань) і адміністративну деволюцію (передача права втілювати в життя закони й політику, встановлені центром).

      Сучасна теорія державного й муніципального управління [3, 74, 77, 404] залежно від залучення в процеси управління на більш низькому рівні представників більш високого рангу класифікує, як правило, три форми децентралізації: деконцентрацію, децентралізацію й деволюцію.

      Деконцентрація (перерозподіл) являє собою передачу частини державних повноважень (перехід функцій, але не влади) призначуваним із центру чиновникам, а також дроблення влади одного рівня.

      Децентралізація виражається в передачі центром окремих владних повноважень місцевим (регіональним) органам самоврядування, самостійним публічно-правовим інститутам, що не входять до системи державної влади. На думку відомого французького юриста Ж. Веделя, «децентралізація полягає в передачі прав на прийняття рішень не просто представникам центральної влади, а органам, які не перебувають в ієрархічному підпорядкуванні центральним органам влади і які найчастіше обираються зацікавленими громадянами» [77].

      Деволюція (передача повноважень) розглядається як «реальна децентралізація», з повним переходом влади й функцій від центру регіонам, від муніципалітету до громадських структур, які насправді є автономними. Термін деволюція набув значного поширення в англосаксонських країнах і відрізняється від децентралізації тим, що має регіональний характер і асоціюється насамперед з делегуванням центральним урядом повноважень окремим частинам Сполученого Королівства (субнаціональним одиницям – Уельсу, Шотландії, Північній Ірландії) за повного збереження суверенітету центру.

      Дослідники розрізняють законодавчу (надання органам регіону права видавати закони) і адміністративну деволюції (передача органам відповідної субнаціональної одиниці права, здійснюючи закони й політики центру, конкретизувати їх стосовно специфіки даного регіону). Термін «деволюція» використовується часто як синонім децентралізації в цілому.

      На думку Ж. Веделя, необхідність децентралізації на сучасному етапі зумовлена двома чинниками: по-перше, децентралізація, передаючи безпосередньо в руки самих зацікавлених осіб управління справами, має якості демократичного характеру, причому демократизм набагато більш реальний у місцевих масштабах, ніж у загальнонаціональному; а по-друге,

     децентралізоване управління, якщо тільки для цього забезпечені необхідні кошти й умови, має набагато меншу велику вагу і є набагато практичнішим, ніж централізоване управління. Підвищення самостійності регіонів може здійснюватися як шляхом активізації діяльності різних регіональних рухів (висхідний регіоналізм), у тому числі й екологічних, так і з ініціативи центральних органів влади (спадний регіоналізм). Не акцентуючи уваги на типологіях висхідного й спадного регіоналізму [38, 553], виділимо тут основне: результатом таких процесів є виникнення як мінімум дворівневої системи управління, у якій передбачається наявність владних повноважень у регіонального рівня управління. Дворівнева система управління різними сферами життєдіяльності держави має риси федералізму (за аналогією з однойменною формою державного устрою), що найчастіше проявляється й у їхній назві: кооперативний федералізм, фіскальний (бюджетний) федералізм, екологічний федералізм.

      Як свідчить досвід держав – членів Європейського Союзу, США та інших промислово розвинутих країн, в останні два десятиліття найбільші успіхи в підвищенні ефективності природоохоронної діяльності були досягнуті за рахунок удосконалення організаційно-правового механізму охорони навколишнього середовища, а саме реалізації на практиці принципу «екологічного федералізму» [471; 473-475, 481, 495, 501, 516, 522, 532, 553, 558].

      Поняття екологічного федералізму як принципу управління природоохоронною діяльністю в державі було введене за аналогією з поняттям федералізму як форми державного устрою, передусім у частині розподілу повноважень між центром і периферією й створенні умов і механізмів, що дають змогу забезпечити соціально-економічні й політико-правові стимули для розвитку окремих регіонів. В іншому типі держави – унітарному – високий ступінь централізованого управління й регулювання життя держави, втручання центру в справи територій, що ми й бачимо на прикладі України. Екологічний федералізм, таким чином, означає децентралізований принцип управління природоохоронною діяльністю, що передбачає передачу на регіональний рівень владних повноважень, і він не пов’язаний з формою державного устрою. Як зазначають дослідники [473-475, 481, 505, 516, 532, 539], виникнення сучасного екологічного руху наприкінці 1960-х і початку 1970-х (період екологічного романтизму) привело до великої централізації екологічної політики як у США (федеративна держава), так і Європі (федеративні й унітарні держави). Уже до середини 1970-х років у США, які можна вважати лідером в організації природоохоронного руху, були розроблені федеральні стандарти практично для всіх форм забруднення повітря й води, створені федеральні правила, що регулюють захист зникаючих видів, якість питної води, видалення небезпечних відходів, управління лісами й гірськими територіями і т. д. Якщо до цього періоду більшість екологічних функцій належали місцевим органам влади, то тепер майже всі федеральні екологічні nобов’язки були централізовані в рамках єдиної установи – Агентства з охорони навколишнього середовища США (EPA), яке законодавчо було уповноважене здійснювати охорону природних об’єктів: повітря, води й ґрунту.

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16750.html " target="_blank">Ссылке