Організаційно-правове забезпечення екологічної безпеки на регіональному рівні
Інтеграційні процеси, що активно відбуваються на європейському просторі, є, у певному сенсі, проявом загальної тенденції економічної й політичної глобалізації цивілізації. Договір про Європейський Союз був підписаний 2 лютого 1992 року у м. Маастрихті (Нідерланди) і набув чинності 1 листопада 1993 року. За Маастрихтськом договором (лютий 1992 року) 12 держав Європейської Співдружності ухвалили рішення щодо створення якісно нової інтеграційної форми – Європейського Союзу, що являє собою унікальну форму політичної, економічної, фінансової, військової, правової інтеграції держав-членів. За своєю суттю цей договір поклав початок практичній реалізації ідеї «загальноєвропейського чистого дому», яка тривалий час культивувалася в Європі [58, 91, 142, 176, 527, 529, 546]. Після цього він тричі переглядався: спочатку Амстердамським договором від 2 жовтня 1997 року (набув чинності 1 травня 1999 року); потім Ніццьким договором від 26 лютого 2001 року (повна назва: «Ніццький договір про внесення змін до Договору про Європейський Союз, до Договорів, що засновують Європейські Співтовариства, і до деяких пов’язаних з ними актів»; діє з 1 лютого 2003 р.) і Лісабонським договором від 13 грудня 2007 року (офіційна назва: «Лісабонський договір про внесення змін до Договору про Європейський Союз і Договору про заснування Європейського Співтовариства»), що набули чинності 1 грудня 2009 року [555].
Особливістю Європейського Союзу є організаційна побудова й меха-нізм його функціонування, що є наслідком законодавчих, виконавчих і судових повноважень, якими його наділили держави-члени. Рішення, прийняті різними органами Європейського Союзу, в обов’язковому порядку враховуються державами-членами й за необхідності відтворюються в національному законодавстві. Це повною мірою стосується й екологічного законодавства, формування якого нині відбувається в рамках Європейського Союзу.
Згідно з п. 3 ст. 3 Лісабонського договору основним завданням ЄС є встановлення внутрішнього ринку, який повинен працювати для сталого розвитку Європи на основі збалансованого економічного зростання й цінової стабільності, високого рівня конкурентоспроможності, соціально орієнтованої економіки, спрямованих на забезпечення повної зайнятості й соціального прогресу, а також на високий рівень захисту й поліпшення якості навколишнього середовища. Освіта повинна сприяти науково-технічному прогресу.
Визначені тут і в наступних статтях завдання практично повністю відповідають Концепції сталого розвитку, проголошеній на саміті Ріо–92.
Геополітичне положення України в центрі Європи, з одного боку, а з другого – інтеграційні процеси, що активно відбуваються у нашій державі й спрямовані, в остаточному підсумку, на вступ України до Європейського Союзу, з необхідністю вимагають вивчення еколого-правового простору Європи з метою гармонізації національного екологічного законодавства з європейським законодавством. Завдання моніторингу навколишнього середовища покладені на Європейське агентство з навколишнього середовища (Регламент ЄЕС № 1210/90 від 7 травня 1990 р.). Особливістю даного Регламенту Європейського Союзу є його відкритість до співробітництва з державами, що не є членами Союзу. Зокрема, у ст. 19 Регламенту 1210/90 сказано, що в роботі Європейського агентства з навколишнього середовища можуть брати участь не тільки держави-члени, а й інші держави, що поділяють підхід Співтовариства й держав-членів до завдань Агентства. Для України таке співробітництво, враховуючи вектор її розвитку, видається надзвичайно перспективним.
Як зазначає у своєму дослідженні О. Е. Вилегжаніна [91], «екологічне регулювання є в цей час одним з найважливіших напрямів у діяльності Європейського Співтовариства і Європейського Союзу. Унікальність європейського екологічного права, на її думку, полягає в тому, що багато діючих конвенцій та інших договорів з питань природокористування й збереження навколишнього середовища залишають реалізацію ключових положень на розсуд держав, не передбачають механізму, що забезпечує досягнення основних договірних цілей (винятком є, наприклад, конвенції, що стосуються захисту морського середовища), а його розвиток характеризується пошуком оптимальних підходів до розв’язання складних проблем управління природними ре-сурсами, збереження природи, де взято курс на екологізацію всіх напрямів політики ЄС.
Наслідком економічного зростання в другій половині XX століття країн – членів Європейського Союзу стало загострення екологічних проблем, пов’язаних із забрудненням навколишнього середовища. Після Стокгольмської конференції ООН з питань охорони навколишнього середовища (1972 р.) у рамках Європейської Співдружності активізувалася природоохоронна діяльність. У період 1973–2002 років ним було прийнято п’ять п’ятирічних програм дій у галузі навколишнього середовища. З 22 липня 2002 року у Європейському Союзі діє шоста програма в галузі охорони навколишнього середовища, розрахована на десять років [380].
Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16750.html " target="_blank">Ссылке
