Правове регулювання планово-будівельних відносин у реалізації концепції сталого розвитку регіону

     

      Оптимізація управління природоохоронною діяльністю, яке базується на ідеї екологічного федералізму, як було показано вище, може бути реалізована у різних територіальних утвореннях: областях-регіонах, на територіях водних басейнів, прибережної морської смуги. Наявні на цих територіях екологічні проблеми, є, як правило, результатом здійснюваної на цих територіях господарської діяльності. У контексті проведеного дослідження закономірним видається питання про необхідність просторового регулювання господарської діяльності як регіонів, так і в цілому держави. Територія держави являє собою комплексну систему, що включає в себе урбанізований простір, території переважно агропромислового виробництва і сільської забудови (зони сільського господарства), території й об’єкти природно-заповідного фон-ду, ліси, водно-болотні угіддя, землі водного фонду, рекреаційного й оздоровчого призначення (зона екологічної мережі), території радіаційного забруднення. Реалізація концепції сталого розвитку в масштабі держави передбачає проведення комплексної державної політики в економічній, екологічній, соціальній, науково-технічній сферах, тобто держава регулює розвиток територіально-господарського комплексу країни, за якого не тільки виключається подальша деградація території держави, а й створюються умови для безумовного поліпшення якості навколишнього середовища в усіх його регіонах.

      На думку В. Т. Семенова, у сфері планування, містобудування й управління населеними пунктами для досягнення цілей сталого розвитку «необхідно забезпечити таке:

      – наявність відповідних будівельних технологій і екологічно раціона-льних проектів;

      – низький рівень енергоспоживання, розвиток поновлюваних джерел енергії;

      – вибіркове й ефективне використання ресурсів, рециклізація;

      – використання керівних екологічних принципів у сфері розвитку населених пунктів і землекористування;

      – участь громадськості в процесі прийняття рішень» [392].

      У другій половині XX століття склався новий напрям містобудівної теорії й практики – містобудівна екологія. Під містобудівною екологією розуміють архітектурно-планувальні закономірності регулювання взаємодії людини і природи, антропогенного і природного середовища з метою створення сприятливих умов для їхнього збереження, відтворення й спільного гармонійного розвитку [86, 195]. Головною метою містобудівної екології є досягнення екологічної рівноваги між містом і природою, штучним і природним середовищем планети. Синонімом поняття «містобудівна екологія» є термін «урбоекологія».

      Н. Л. Ільїна вводить поняття «екологічна безпека при плануванні й забудові міст», під яким розуміється «стан розвитку суспільних правовідносин у сфері містобудування, за якого системою організаційно-правових, містобудівних, економічних і соціальних засобів забезпечується регулювання здійснення містобудівної діяльності, спрямоване на дотримання пріоритету норм і вимог екологічної безпеки в плануванні й забудові міст України з метою запобігання настанню екологічної небезпеки й гарантування захищеності права громадян на безпечне для життя й здоров’я навколишнє середовище у місті» [175].

      Таким чином, містобудівна екологія – це не тільки охорона навколишнього середовища в процесі містобудівної діяльності (господарської діяльності, пов’язаної з будівництвом будинків, споруд і т. п.), а значно ширше поняття, що характеризується взаємодією суспільства й природи. Головною метою екологічного проектування є «створення екологічно повноцінного середовища для життя й підвищення якості життя людей у місцях розселення в житлових будинках шляхом екологізації життя й діяльності людини в місті, екореставрації природного середовища, наближення до природного середовища, фітомеліорації, створення привабливого образу міста» [417].

      На думку І. І. Устинової, «найбільшої актуальності забезпечення умов екологічної рівноваги набуває на рівні регіону. У регіональному плануванні використовується комплексна оцінка, яка оцінює стан середовища за сукупністю характеристик його компонентів. Вона ґрунтується на санітарно-гігієнічних нормах і здійснюється за аналогією з оцінкою міської території. Це суперечить головним принципам екологічної оцінки, згідно з якими: стан екосистеми не може бути зведений до суми станів її компонентів; кожний рівень організації повинен бути вивчений безпосередньо й з урахуванням вищих і нижчих суміжних рівнів» [429].

      Такого ж погляду дотримується й Н. Л. Ільїна, яка обґрунтовує «доцільність застосування принципу регіоналізації території України при побудові організаційно-структурного механізму забезпечення екологічної безпеки в плануванні й забудові міст нашої держави з метою підвищення ефективності управлінського впливу в цій сфері» [175].

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16750.html " target="_blank">Ссылке