Вертикально інтегровані підприємства в аграрному секторі: особливості становлення та розвитку

     

      В умовах сучасного етапу науково-технічного прогресу в сільському господарстві інтеграція є об’єктивною необхідністю для суб’єктів господарювання та обумовлена прискореним розвитком продуктивних сил. Дослідження вітчизняної та зарубіжної теорії і практики формування та розвитку інтегрованих агропромислових структур переконує, що науковці визначають агропромислову інтеграцію як процес формування виробничо-економічних систем між суб’єктами агропромислового комплексу, та як сукупність господарсько-фінансових та правових відносин між ними.

      На думку Р. Коуза, агропромислова інтеграція є організацією транзакцій, тобто діяльності, що пов’язана зі збором інформації, пошуком партнерів, проведенням переговорів, підписанням контрактів і т.д. з урахуванням супутніх витрат, які раніше розподілялися через механізм ринку. Як результат, в процесі агропромислової інтеграції відбувається оптимізація взаємовідносин між різноманітними ринковими структурами, що інтегруються [82, с. 180–182]. В дослідженнях Ф. Флекснер обґрунтував, що формування монополій призводить до консолідації сил розрізнених товаровиробників, що є закономірним результатом технічного прогресу, чому сприяв техніко-технологічний переворот в аграрній сфері [179, с. 280]. Заслуговує на увагу дослідження А. Полтарихіна, який довів, що агропромислова інтеграція – це організаційне та економічне об’єднання аграрних, промислових, торговельних підприємств, інфраструктури чи відповідних галузей народного господарства в єдине ціле – агропромислову економічну систему, що орієнтується у своєму розвитку на потреби населення у продовольстві [55, с. 18–20]. При побудові інтеграційних відносин в агропромисловому виробництві на першому місці постає питання врегулювання власності, так як визначає ступінь зацікавленості суб’єктів господарювання та рівень ефективності їхньої взаємодії з метою досягнення кінцевого результату. Головна мета виділення видів агропромислових формувань полягає у визначенні найбільш ефективних господарських структур, що здатні впроваджувати інноваційно-інвестиційні проекти, зберігати та нарощувати обсяги великотоварного виробництва, поновити виробничо-господарські зв’язки та забезпечити стабільний і збалансований розвиток відповідних галузей.

      Усі створені агропромислові структури мають ряд спільних недоліків, що не дозволяє повною мірою реалізовувати власний потенціал, зокрема:

      • переважання адміністративних методів управління та відсутність зацікавленості та вмотивованості суб’єктів господарювання – учасників формувань;

      • інвестиційна непривабливість та незадовільний фінансовий стан сільськогосподарських підприємств, особливо у галузі тваринництва;

      • недосконалість системи законодавчого та ринкового регулювання, зокрема відсутність інституціонального середовища взаємодії агропромислових формувань та держави,

     невизначеність права власності, прозорості використання сучасних інструментів залучення інвестиційних ресурсів тощо;

      • відсутність системного підходу цілепокладання та розробки єдиної стратегії розвитку об’єднаних суб’єктів господарювання.

      Використовуючи дослідження М. Запольського [55], Н. Єрмалінсь-кої [51], О. Єранкіна [49], А. Данкевича [40; 41], та, враховуючи специфіку відносин власності, можливо виділити види агропромислових формувань, що утворилися в Україні та визначити їх переваги і недоліки (табл. 1.1). Аналіз переваг та недоліків сучасних видів агропромислових формувань показав, що найбільш перспективними для реалізації потенціалу є формування холдингового типу, що контролюють весь технологічний ланцюг “виробництво – переробка – збут” та відповідно забезпечують максимізацію прибутків від створеної доданої вартості.

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16927.html " target="_blank">Ссылке