Особливості становлення та розвитку адміністративно-правового забезпечення особистої безпеки працівників правоохоронних органів

     

      Враховуючи умови сьогодення, з упевненістю можемо сказати, що регулювання тієї чи іншої діяльності відбувається лише за умов правового впливу на неї.

      Сьогодні одним із найважливіших показників розвитку демократії у будь-якій державі є захищеність її громадян, саме тому вагомого значення набувають питання створення дієвих гарантій забезпечення захисту для певних категорій населення, які найбільш потребують підтримки з боку держави. Торкаючись даного питання, неможливо залишити осторонь проблему забезпечення особистої безпеки працівників правоохоронних органів, адже виконання покладених на них обов’язків у сфері захисту прав, свобод та законних інтересів громадян певною мірою залежить від рівня захищеності їх самих.

      Проблема безпеки була, є, і, очевидно, тривалий час буде залишатися у числі найважливіших. Нині вона є особливо актуальною для нашої держави. В історії України ніколи, навіть у найскладніші її періоди, не стояло питання щодо безпеки так гостро як сьогодні.

      В свою чергу, за часи незалежності України створюється якісно нова нормативно-правова база, що регулює організацію та діяльність правоохоронних органів. Саме вона є основою формування та розвитку правової держави. Особливого значення для регулювання їх діяльності набули Постанова Верховної Ради УРСР «Про невідкладні заходи по зміцненню законності й правопорядку в республіці» [263] та закони України «Про міліцію» [260], «Про оперативно-розшукову діяльність» [264], «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» [266], «Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів» [236] та інші. Закони, які не мали аналогів у історії Радянської України, вперше визначили місце правоохоронних органів у системі державних органів, їх основні завдання, принципи та правові основи діяльності. Дана нормативна база характеризувалася декількома принциповими рисами: повною відповідністю принципу державного суверенітету України, позапартійністю, розширенням обов’язків правоохоронних органів, заходами правового, соціального та фізичного захисту їх працівників. Прийняття цих законів потягло за собою початок процесу змін, оновлення нормативно-правової бази, що регламентує діяльність правоохоронних органів та соціально-правовий статус їх працівників. У прийнятих законодавчих актах було дано відповідь на цілий комплекс питань діяльності правоохоронців, закріплено ряд принципово нових положень, що дозволили по-новому поглянути на місце та роль правоохоронних органів у сучасному суспільстві.

     Починає розроблятися кадрова політика щодо правоохоронних органів, зазнають докорінних змін та якісно нового розвитку кадрові підрозділи, з’являються нові служби психологічного забезпечення службової діяльності, соціальної та виховної роботи з особовим складом, створюється національна система відомчої освіти, закріплюються гарантії соціального та правового захисту працівників правоохоронних органів та членів їх сімей, плідно розвивається співробітництво з правоохоронцями різних країн світу.

      Разом з тим у теорії та практиці управління правоохоронними органами проблема забезпечення безпеки правоохоронних органів та їх працівників не набула ще достатнього вивчення та висвітлення. Незважаючи на загальновживаність та вдавану змістову простоту на рівні побутових та інтуїтивних уявлень загальноприйнятого наукового розуміння визначення «безпека» на сьогодні немає. Навіть сам термін «безпека» ще не використовується щодо особи в чинних нормативних актах України – з радянських часів замість нього використовується інший термін – «недоторканність». Як наслідок – відсутність до сьогодні чіткого уявлення про складові безпеки правоохоронних органів та особистої безпеки їх працівників.

      Розгляду питань забезпечення особистої безпеки працівників правоохоронних органів повинне передувати уточнення змісту таких понять, як: «правоохоронні органи», «безпека людини», «забезпечення безпеки», «елементи безпеки», як вихідних положень, що характеризують дане питання.

      Поняття «правоохоронні органи» на теренах незалежної України почало застосовуватись досить нещодавно. Воно було запроваджено в юридичний обіг лише наприкінці 50-х – початку 60-х рр. минулого століття. Навіть у законах України та указах Президента України відсутнє вичерпне визначення поняття «правоохоронні органи». Частково цим і можна було б пояснити той факт, що поняття «правоохоронна діяльність» ще не є усталеним. Навколо нього ведуться активні дискусії, висловлюються різні думки. А разом з цим існують і різні підходи щодо того, які органи необхідно вважати правоохоронними [228,с.2]. Воно досить часто застосовується в офіційних документах як узагальнення для позначення державних органів, на які покладений обов’язок здійснення правоохоронної діяльності.

      Аналіз законодавства та правової літератури не дозволяє на сьогодні визначити точну систему правоохоронних органів України. Верховна Рада України нечітко, суперечливо і непослідовно вживає це поняття у різних законах, які так чи інакше стосуються діяльності правоохоронних органів. У переважній більшості законів про організацію та діяльність цих органів вони навіть не називаються правоохоронними. Так, у законах України прямо названо правоохоронними лише два державних органи. Це Служба безпеки України (відповідно до ст. 1 Закону України «Про Службу безпеки України» [277]) і Управління державної охорони України (згідно зі ст. 11 Закону України «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб» [239]). Щодо інших органів, то вони в законах, які визначають їх статус, правоохоронними прямо не називаються.

      Більш чітко структуру правоохоронних органів визначено у розділі І статті 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 11 грудня 1998 року № 312-XIV, де подається такий перелік: «Правоохоронні органи – органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, органи й установи виконання покарань, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції». Як бачимо, і в даному законі законодавець залишив за собою право коментувати та вносити інші органи до статусу «правоохоронних», не обмеживши їх чіткого законодавчого визначення.

      Отже, такий стан справ свідчить про відсутність єдиного підходу до розуміння того, які органи є правоохоронними, і не просто ускладнює вирішення теоретичних проблем у цій сфері, але й справляє негативний вплив на діяльність цих органів, оскільки безпосередньо впливає на правове регулювання їх компетенції, правовий і соціальний стан працівників таких органів [173, с. 19]. Частково цим і можна було б пояснити той факт, що поняття «правоохоронна діяльність» ще не є усталеним. Навколо нього ведуться активні дискусії, висловлюються різні думки. А разом із цим існують і різні підходи щодо того, які органи необхідно вважати правоохоронними [174, с. 2].

      Правоохоронна діяльність є багатоаспектним явищем, що проявляються у її функціях. У юридичній літературі вже були зроблені спроби визначити перелік функцій, властивих правоохоронній діяльності [332, с. 7; 228, с. 5; 229, с. 11], зроблено було це й у Законі України «Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів», де у ст. 2 до них віднесено: розгляд судових справ у всіх інстанціях; провадження і розслідування кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення; оперативно-розшукову діяльність; охорону громадського порядку і громадської безпеки; виконання вироків, рішень, ухвал і постанов судів, постанов органів дізнання і попереднього слідства та прокурорів; контроль за переміщенням людей, транспортних засобів, товарів та інших предметів чи речовин через державний і митний кордон України; нагляд і контроль за виконанням законів. Отже, в реалізації правоохоронної діяльності беруть участь органи виконавчої, судової влади та органи прокуратури. Зрозуміло, що при цьому участь кожного з них у зазначеному виді правозастосовної діяльності має свої особливості як за змістом, так і за обсягом, але у чому саме вони полягають, встановити не так просто. У зв’язку з цим, на нашу думку, необхідно було б виділити функції правоохоронної діяльності окремо щодо кожної групи органів, які беруть участь у зазначеному виді діяльності.

      Таким чином, до правоохоронних органів необхідно відносити тільки ті, які створюються державою спеціально для виконання будь-якої (яких) основної правоохоронної функції за чітко встановленою законом процедурою. Такий напрям діяльності для правоохоронного органу має бути основним (головним, пріоритетним). Водночас, якщо діяльність державного органу пов’язується лише з виконанням другорядних правоохоронних функцій як основних, то це свідчить про неможливість і недоречність віднесення останнього до кола правоохоронних органів. Вважаємо, що до них можна у даному випадку застосувати термін «правозахисні органи», про відмінності функціонування яких щодо правоохоронних органів вже йшлося у літературі [152, с. 23].

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16751.html " target="_blank">Ссылке