Адміністративно-правовий аспект забезпечення управління особистої безпеки працівників правоохоронних органів
З’ясування адміністративної сутності управлінням безпечною діяльністю працівників правоохоронних органів необхідно розпочинати із механізму забезпечення особистої безпеки працівників правоохоронних органів. Доречним є твердження, що видовим елементом механізму забезпечення, що охоплює комплекс взаємопов’язаних державно-правових засобів, спрямованих на досягнення особистої безпеки працівників правоохоронних органів за допомогою правових норм. В свою чергу, елементами даного механізму є:
1) нормативний, що складається з двох частин: а) нормативно-матеріальний – встановлення норм, якими держава забезпечує особисту безпеку працівників правоохоронних органів, зміст яких викладено без підміни назви та усунення двозначності відповідних норм матеріального права; б) нормативно-процесуальний – ретельно деталізована процедура (стадії) забезпечення особистої безпеки працівників правоохоронних органів, визначена нормами процесуального права, закріпленими в приписах законодавчих актів, завдяки чому система забезпечення набуває фактичного та прозорого порядку реалізації;
2) інституційний – система публічних органів, які офіційно наділені повноваженнями забезпечувати особисту безпеку працівників правоохоронних органів;
3) результативний – ефективні наслідки прийнятих судовими та адміністративними органами процесуальних рішень, що виражаються у доведенні їх до виконання.
Суб’єктом управління механізму забезпечення особистої безпеки працівників правоохоронних органів є, в будь-якому випадку, держава. В свою чергу, саме держава формує політику управління по забезпеченню безпеки правоохоронних органів, що функціонують у державній сфері у відповідності до кращих світових стандартів та внутрішньодержавних потреб. Забезпечення соціально-сервісного характеру діяльності правоохоронних органів відбувається шляхом оптимізації їх завдань і функцій та юридичних гарантій вдосконалення правового, соціального та матеріального забезпечення [315].
У загальній системі міжнародно-правових гарантій можуть бути виділені такі елементи: міжнародно-правові норми, що закріплюють право на життя й можливості, що встановлюють його правомірне обмеження; норми міжнародного гуманітарного права; міжнародний контроль за здійсненням державами й приватними особами зазначених правових норм; міжнародні засоби захисту права безпеки. Зазначимо статтю 6 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, що містить два види міжнародно-правових норм: ті, які закріплюють право на життя й розкривають його зміст, а також фіксуючі гарантії права на життя. Стаття 6 Хартії Основних прав Європейського Союзу встановлює, що кожен має право на свободу та безпеку. Варто зупинитися докладніше на аналізі норм, що фіксують гарантії права на безпеку [179, с. 9–19].
У систему міжнародного контролю за реалізацією й дотриманням права на безпеку входить також процедура, що передбачає обов’язок держав, що ратифікували Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, надати на прохання Комітету з прав людини доповідь про дотримання державою на своїй території того або іншого права за конкретний відрізок часу. Комітет, вивчивши попередньо інформацію, що надійшла до нього, ставить перед державою конкретні питання з метою одержання достовірних відповідей [200, c. 32].
Одним зі специфічних міжнародно-правових засобів захисту права на безпеку в умовах масових зазіхань на нього є проведення акцій, іменованих «операціями по підтримці миру». Подібні акції проводяться з урахуванням санкції Ради Безпеки ООН з метою запобігання або припинення військових зіткнень, що тягнуть численні людські жертви і відповідають ст. 1 Уставу ООН, що передбачає «підтримку міжнародного миру, безпеки й вжиття із цією метою ефективних колективних заходів для запобігання й усунення загрози миру й безпеці» [84, с. 321].
Також одним із найважливіших питань застосування чинних міжнародних нормативно-правових актів забезпечення безпеки працівників правоохоронних органів є забезпечення дотримання гарантій особистої безпеки та соціального забезпечення миротворчого персоналу та їх сімей, при виконанні ними миротворчих операцій. Не випадковим є твердження, що для забезпечення успіху місій та забезпечення безпеки самих миротворців потрібні достатньо озброєні, оснащені, підготовлені особи (військовослужбовці, правоохоронці) [388]. Конвенція про привілеї та імунітети ООН 1964 року встановлює категорії осіб міжнародного персоналу ООН, які мають право надання їм політичного, соціального, гуманітарного та інших видів захисту, до такої категорії осіб також відносяться миротворчий персонал, який складається з працівників правоохоронних органів та військовослужбовців Збройних сил.
У проведеному дослідженні даного питання Білоцький С.Д. визначає, що основою захисту миротворців є визнання їх правового статусу, як осіб, які відряджаються державами для участі в миротворчих операціях. Такий правовий статус, на його думку, визначається міжнародною організацією, у рамках якої здійснюється миротворча діяльність за умови укладання двосторонньої угоди з державою, що приймає допомогу, заради закріплення певного обсягу правових гарантій для своїх громадян у складі миротворчого персоналу [33, с. 201]. Тому захист прав осіб на безпеку в умовах масових зазіхань та захист миротворчого персоналу забезпечується як один з основних напрямків прямої дії міжнародних нормативно-правових актів.
Сформувавши бачення особистої захищеності правоохоронців, керуючись міжнародним досвідом забезпечення особистої безпеки, особливо беручи до уваги забезпечення безпеки працівників правоохоронних органів при виконанні миротворчих операцій, які широко розкрив В.О. Заросило [101, с. 205] у своїй монографії, можемо навести наступні критерії особистої безпеки правоохоронця, які на нашу думку є обов’язковою нормою забезпечення особистої безпеки співробітників правоохоронних органів:
– дотримання загальних принципів особистої безпеки;
- вдосконалення основних правил при виникненні небезпечних станів;
– дотримання стану постійної готовності до умов небезпеки;
– підтримання стану постійної готовності до умов небезпеки;
– обов’язкова періодична перевірка місцевості, на якій доводиться працювати працівникам правоохоронних органів;
– дотримання умов особистої безпеки при експлуатації технічних засобів;
– надання точної характеристики небезпечним районам, об’єктам, з якими доводиться працювати співробітникам правоохоронних органів.
Вважається, що об’єднуючою ланкою міжнародного й внутрішньодержавного механізмів гарантій прав людини виступає система конституційних прав. Конституція, як Основний закон держави, не тільки проголошує конкретне право особи, а й закладає основи принципів діяльності держави, посадових осіб і громадян, що покликана сприяти реалізації даного права. Конституційні гарантії, з одного боку, відіграють важливу роль у механізмі внутрішньодержавних гарантій, а з іншого – обумовлюють правову основу використання засобів міжнародного захисту права.
В частині 3 ст. 55 Конституції України говориться: «Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна» [133]. Специфіка конституційних гарантій полягає у тому, що вони є базисними, вихідними для всіх інших юридичних гарантій права на безпеку. В остаточному підсумку всі конституційні норми, закріплюючи основи правової діяльності державних органів, тим самим створюють і забезпечують потенційно оптимальні умови реалізації права на безпеку.
Ряд конституційних норм виступає загальними конституційними гарантіями, прикладами їх можуть служити ст. 3 Конституції України: «Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави», а також «Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави» [133].
Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16751.html " target="_blank">Ссылке
