Сучасні підходи до вирішення проблем забезпечення особистої безпеки працівників правоохоронних органів

     

      Один із важливих напрямів забезпечення особистої безпеки працівників правоохоронних органів є удосконалення їх діяльності в різних ситуаціях та сферах. Жоден вид діяльності не гарантує ідеальної безпеки, тому будь-яка діяльність, а особливо працівника правоохоронних органів, є небезпечною. Але впроваджуючи деякі заходи, удосконалюючи систему безпечної професійної діяльності, можливо знизити негативні прояви як у професійній діяльності, так і у повсякденному житті правоохоронця до реально можливого мінімуму.

      Перш за все, слід наголосити на тому, що основним суб’єктом забезпечення безпеки є сама держава в особі органів державної влади та управління. Відповідно до чинного законодавства держава забезпечує безпеку кожного громадянина на території України.

      Безпека громадян в суспільстві – це, насамперед, обов’язок держави, в особі органів державної влади, гарантувати надійний захист людини від злочинних посягань,

     забезпечувати право на життя, недоторканість житла, майна, гарантовані Конституцією [301, 182].

      Встановлюючи компетенцію кожного з органів влади, держава таким чином визначає властиві лише їм завдання та функції. При цьому вона повинна охоплювати всі сфери суспільних відносин, намагаючись уникнути непотрібного паралелізму та дублювання. Правоохоронна структура – одна з перших в державі, що змінюється під впливом соціально-економічних факторів у суспільстві. Унаслідок цього психоемоційне навантаження на психіку працівника органів внутрішніх справ посилюється, що з часом призводить до розвитку професійних деструкцій.

      Компетенція визначає специфічну роль кожного суб’єкта й разом з тим узгоджує їх спільні дії. Але, щоб спрямувати діяльність усіх суб’єктів на досягнення єдиної мети (а саме – забезпечення безпеки), необхідно покласти на окремі органи влади функції контролю та координації.

      Окреслюючи компетенцію правоохоронних органів шляхом видання правових норм, держава тим самим використовує такі їхні властивості, як системність та примусовість, і як наслідок – здатність вносити в суспільні відносини порядок, стабільність, а також можливість застосовувати засоби примусу у разі відхилення від установленого порядку діяльності. Розглядаючи компетенцію органів державної влади щодо забезпечення безпеки, необхідно з’ясувати, які завдання та функції покладені на той чи інший орган влади та їх посадових осіб у даній сфері, які питання вони мають право або зобов’язані вирішувати по суті, як розподілені вони в конкретних умовах між суб’єктами і чи існує зв’язок між завданнями та функціями держави в цілому й завданнями та функціями, покладеними на конкретний орган влади та його посадових осіб. По можливості потрібно встановити межі впливу суб’єктів на забезпечення безпеки особи та її ефективність. Необхідно розмежувати повноваження суб’єктів щодо забезпечення безпеки залежно від устрою держави та характеру діяльності. Залежно від економічного, соціального потенціалу розвитку держави, територіального устрою, гендерних показників та інших важливих чинників, будується власна система безпеки населення кожної країни. Поняття безпеки людини повинно знайти місце в правовій культурі суспільства, для кожного його члена. Людина зі своїми правами, свободами, у тому числі і правом на безпеку, повинна посідати головне місце в законодавстві. Законодавство кожної країни будується на основних гарантіях забезпечення та дотримання прав та обов’язків кожного громадянина, а також гарантує особисту безпеку. Водночас діяльність усіх державних інституцій має будуватися на основі урахування інтересів безпеки людини. Насамперед це стосується правоохоронних органів, судових і силових структур [321, с. 226]. Складність полягає в тому, що правоохоронні органи є і як суб’єктом безпеки, тобто на них покладається завдання охороняти права, свободи, законні інтереси держави, людини і громадянина, так і її об’єктом, тобто самі потребують захисту.

      Відповідно до Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» [236], подано перелік правоохоронних органів, до яких, зокрема, належать: органи прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки України, Військової служби правопорядку в Збройних силах України, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, органи і установи виконання покарань, слідчі ізолятори та інші. Як бачимо, законодавець не обмежується чітким визначенням правоохоронних органів, що дає можливість розширити рамки сприйняття правоохоронних відомств, відповідно до їх основної функції – охорони прав та законних інтересів держави, людини і громадянина. Основоположні завдання, функції та принципи правоохоронних органів тісно пов’язані між собою. Вони утворюють цілісну правоохоронну систему, в якій охорону правового порядку, захист національної безпеки, досудове розслідування, контроль та нагляд за законністю під час кримінального провадження здійснюють органи внутрішніх справ, Збройні сили України, органи Служби безпеки України, органи державної податкової та митної служби,

     прокуратура, суд.

      Звертаємо увагу на те, що термін «правоохоронні органи» об’єднує два визначення: «право» та «охорона». Загальноприйнято відносити до правоохоронних органів такі державні органи виконавчої влади, предметом діяльності яких є охоронне призначення законодавчо зафіксоване як його завдання або функції саме.

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16751.html " target="_blank">Ссылке