Поняття та специфічні ознаки установчої влади

     

      В установчо-законодавчій формі здійснення публічної влади установлення виступає як змістовий аспект, а узаконення – як формальний. Отже, необхідно з’ясувати, що означає аспект «установлення» в процесі здійснення публічної влади.

      Звернемося спочатку до термінології. Згідно зі словником синонімів української мови «установлювати» означає «робити що-небудь законним». Його синоніми: «утверджувати», «узаконювати», «легалізувати», «канонізувати», «декретувати», «настановляти» [409, с. 808]. «Легалізувати» – узаконити, визнати законним, надати законної сили. «Канонізувати» – перетворити в непорушне, обов’язкове правило; узаконити. «Декретувати» – узаконити що-небудь, оголосити чи надати чинності шляхом видання декрету [414, с. 185, 258, 335.]. У великому тлумачному словнику сучасної української мови слово «установляти» або встановляти («установлювати» або встановлювати) означає «1. Ставити, поміщати десь що-небудь певним чином, підготовляючи до використання. Споруджувати що-небудь на певному місці. 2. Організовувати, здійснювати, налагоджувати. 3. Визначати, розпізнавати за певними ознаками. 4. Створюючи, утверджувати, узаконювати що-небудь. Уводити в дію, визначати що-небудь якимись заходами». В цьому ж словнику визначено значення слова «установчий» як такий, що «має завданням організацію чого-небудь, призначений заснувати що-небудь» [37, с. 1305].

      Слово «установлювати» вживається також у значенні «запроваджувати», якому відповідає російське «учреждать». За словником В. І. Даля, воно означає «устроить в чреду, ряд или порядок; основать, устроить, установить правилами, порядком. Учредить правление, порядок…». Учреждатель, учредитель означає «заводитель, установитель, устроитель. Учредительный собор» [70, с. 529].

      Із цього можна зробити висновок, що установлення, як першорядний аспект здійснення публічної влади, означає запровадження, установлення, узаконення чи утвердження певного суспільного стану або порядку речей, правового порядку в суспільстві. Саме таким вбачається зміст здійснення установчої влади. Тому якщо виходити з пропонованих нами визначень понять «влада» і «установлення», установчу владу можна тлумачити як спосіб впливу на поведінку людей через запровадження, установлення, узаконення, утвердження певного суспільного стану або порядку речей, у тому числі правового порядку в суспільстві. Якщо виходити із цього визначення, то можна сказати, що установча влада виявляється через утворення інститутів суспільства й основних правил (норм) їх функціонування та взаємодії.

      Разом з тим, утворення нових інститутів відбувається не лише на підставі існуючих норм права та моралі, а й шляхом революцій, переворотів, збройної боротьби тощо. Наприклад, виникнення у 1990-х роках двох нових держав – Чехії і Словаччини – відбулося на підставі згоди із суб’єктом владарювання в Чехословаччині, і цей шлях утворення нових держав можна вважати здійсненим у правовій формі. Як приклад неправового способу здійснення установчої влади можна розглядати вихід Бангладеш – Східного Пакистану зі складу Пакистану в результаті збройної боротьби у 1970-х роках, унаслідок чого влада Пакистану перестала поширюватися на територію Бангладеш. Це означає, що подане нами вище визначення поняття установчої влади є загальним, а тому потребує його розвитку та конкретизації. Як бачимо, прояв установчої влади через утворення, установлення суспільних інститутів і норм їх функціонування може мати як правову основу для здійснення актів установчої влади, так і не правову.

      Прийнято вважати, що правовою основою здійснення актів установчої влади в державі є чинна конституція. Як відомо, конституція є політико-правовим актом, що фіксує в юридичній формі результат політичного процесу, співвідношення політичних сил у їх боротьбі за державну владу на певний момент розвитку суспільства [496, с. 477–506; 109; 111]. Коли істотно змінюються конкретно-історичні умови здійснення політичної влади, то разом з ними змінюється й конкретна необхідність правового регулювання суспільних відносин, особливо у сфері організації державної влади, що сприймається в суспільній свідомості через політичну боротьбу. Остання визначає зміст сучасного політичного процесу в Україні, впливаючи на його правову форму та на правосвідомість, підпорядковуючи право й Конституцію потребам боротьби за владу [496, с. 487–479].

      Подібний процес установлення й узаконення нового порядку здійснення влади відбувався на початку 1990-х років у період розпаду СРСР, коли формування нових інститутів влади та прийняття правових норм здійснювалося не на основі положень Конституції УРСР 1978 року. Прикладом такого процесу є й події 1995–1996 рр., пов’язані з так званим Конституційним договором між Верховною Радою України та Президентом України щодо організації державної влади, з наступним ухваленням у 1996 році Конституції України. У цьому ж ряду можна розглядати здійснення в Україні у грудні 2004 р. так званої «конституційної реформи», яка передбачала внесення змін до Конституції України, що значною мірою ґрунтувалися на обставинах «політичної доцільності», а не на виключно конституційній законності. У зв’язку із цим Ю. С. Шемшученко і О. І. Ющик, досліджуючи проблеми вдосконалення джерел парламентського права, наголошують, що «розвиток парламентаризму в Україні визначається не так потребою реалізації програмних конституційних начал (юридичною конституцією), як боротьбою політичних сил за владу (фактичною конституцією), з підпорядкуванням умовам цієї боротьби усієї системи публічної влади і правової системи, у тому числі Конституції України та конституційного процесу» [496, с. 478–479].

      Свого часу провідні українські конституціоналісти Є. В. Тихонова і Л. П. Юзьков, досліджуючи співвідношення юридичної й фактичної конституції, зауважували, що відродження державності, обґрунтування доцільності та практичне формування конкретних державних інститутів потребують нової філософії державознавства, нетрадиційної наукової інтерпретації соціально-правових процесів, які відбуваються в сучасному суспільстві [443, с. 9].

     Загальнометодологічну основу формування самостійної держави мають становити: 1) розкриття сутності держави; 2) практичне конституювання її інститутів, що є визначальним при формулюванні загальних засад конституційного ладу. Автори наголошували, що конституційний лад – це фактична конституція держави, тобто ті реальні суспільні відносини, які складаються на основі юридичної конституції або, навпаки, виникають і функціонують усупереч їй. Цей лад, вказували вони, з одного боку, є похідним від юридичної конституції, виступає (звичайно, в ідеалі) як її втілення в життя; з іншого – як реальні й основоположні суспільні відносини впливає на зміст нормативно-правового вираження та забезпеченість або незабезпеченість юридичної конституції. Тобто, резюмували автори, конституційний лад (фактична конституція) і юридична конституція, складаючи конституційну систему, у кожній конкретній державі взаємопов’язані та взаємозумовлені, мають більшу або меншу розбіжність за змістом. Якщо вони, по суті, збігаються, то конституційна система є реальною. Якщо ж вони не збігаються – конституційна система вважається фіктивною, не виконує своєї функціональної ролі, працює на деформацію не тільки держави, а й суспільства, призводить до їх занепаду, регресу. За цих умов юридична конституція й реальний конституційний лад надмірно політизуються; виникає атмосфера, в якій слова політиків разюче розходяться з практикою, а конституціоналізм, як наука, іде до занепаду.

      У контексті проблеми співвідношення юридичної та фактичної конституції значний інтерес становить виступ Ф. Лассаля «Про сутність конституції» під час парламентської передвиборчої кампанії 1862 року в Пруссії [170]. Зміст цього виступу зводився до того, що справжню і єдину конституцію країни складає фактичний стан справ і реальне співвідношення сил у суспільстві.

      Формальні юридичні визначення конституції не розкривають її сутності, а являють собою лише зовнішній опис процесів її створення та функціонування відображають критерії, за якими зовнішньо та за допомогою юридичних поглядів можна розпізнати конституцію. Роздуми про сутність конституції треба починати з відповіді на запитання: у чому полягає відмінність між конституцією й законом? Конституція та закон у принципі однорідні, вважав Ф. Лассаль. Конституція повинна мати силу закону, отже, вона також має бути законом. Але не просто законом, а чимось значно більшим. Внести зміни до звичайних законів і вважаються звичайною функцією всіх урядових установ; але зміна конституції викликає бурхливу негативну реакцію. Це свідчить про всезагальне сприйняття народом конституції як чогось більш священного, твердого та незмінного, ніж звичайний закон. Отже, конституція не просто закон, а основний закон країни.

      Конституція, як основний закон, продовжує свої роздуми Ф. Лассаль, має бути: 1) законом глибшим, ніж звичайні закони, бо має назву «основний»; 2) як основний закон, вона має бути основою інших законів; 3) з основою несумісні зміни. Таким чином, підсумовує Ф. Лассаль, конституція є дієвою силою, яка продовжує всі інші закони та правові установи, установлює їх у країні. Спрямовувальною дієвою силою, що впливає на прийняття законів у країні, є реальне співвідношення сил у суспільстві. Уявивши ситуацію, коли всі закони в країні втрачені внаслідок пожежі, Ф. Лассаль доводить, що складовими конституції є: король, якому підкорюються війська; дворянство, що має вплив на короля; великі промисловці; банкіри й біржа; у певних межах – це суспільна совість та рівень культури; у виняткових випадках – народ [170, с. 5–9]. Отже, конституція – це існуюче в країні реальне співвідношення сил. А реальне співвідношення сил, відображене письмово на папері, стає правом, правовими установами, і посягання на них карається. Це вже правова конституція.

      Порівнюючи силу й вплив на владні процеси керівництва країни та нації, Ф. Лассаль доводить пріоритет першого [170, с. 11]. За конституцією, король призначає на всі посади в армії, і тому армія ставиться до нього по-особливому, цим королю дано в десятки разів більше політичної влади, ніж має вся країна разом узята, навіть у тому випадку, якщо реальна сила країни в десять, двадцять або п’ятдесят разів перевищує силу армії. Пояснення цього дуже просте. Політичне знаряддя влади короля – організована армія; у будь-який час вона зібрана; вона дисциплінована, завжди готова діяти; натомість сила нації, хоча вона й незрівнянно більша, – неорганізована; воля нації та її ступінь рішучості її члени не завжди легко усвідомлюють, тому ніхто не може бути впевненим, скільки народу його підтримає. До того ж нація не має тих механізмів і засобів впливу, що їх має армія. Наведені факти, на думку Ф. Лассаля, дають підстави зробити такий висновок: «Конституційні питання – насамперед питання сили, а не права; дійсна конституція країни полягає лише в існуючих у країні реальних, фактичних відносинах; писана конституція тільки тоді має значення та міць, коли вона є точним вираженням дійсного співвідношення сил у суспільстві», справа стосовно створення конституції робиться не виписуванням паперу, а зміною фактичного співвідношення сил [170, с. 23].

      Коментуючи вказаний виступ, Е. Бернштейн зазначав, що викладені Ф. Лассалем погляди на сутність конституції мали єдину помилку. Ф. Лассаль не міг не знати, пише Е. Бернштейн, що «“реальне співвідношення сил” може змінити лише той, хто сильніший, або, іншими словами, будь-який уряд, у розпорядженні якого перебувають реальні сили країни – армія, фінанси та увесь механізм управління, лише сам себе може скинути» [170, с. VI].

      Роздуми Ф. Лассаля про хід і наслідки революції в Німеччині 18 березня 1848 р. спонукають до висновку, що більшість революцій та переворотів, як свідчить історичний досвід і практика сьогодення, були лише перетворенням реальної (фактичної) конституції на писану (юридичну) [170, с. 9–22]. Як правило, після революцій у суспільстві приватне право залишалося незайманим, проте всі закони публічного права визнавалися недійсними або мали тимчасову дію до прийняття нових. Власність на засоби виробництва і нерухомість, володіння певних верств населення капіталом, навіть за умов відсторонення їх від юридично визнаної влади, зберігають за ними силу та вплив на ту частину населення, яка задіяна в обслуговуванні цих об’єктів власності, а із часом – і на представників юридично визнаної влади. Тому через певний проміжок часу знову відбувається ситуація відокремлення з чинної юридичної конституції фактичної та писаної. Така ситуація (існування двох конституцій) буде тривати до наступної революції або перевороту.

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16752.html " target="_blank">Ссылке