Конституювання установчої влади в Україні 1917–1990 рр.

     

      Конституювання установчої влади в Україні в процесі становлення її державності із середніх віків аж до 20-х років ХХ ст. завжди вирішальним чином визначалося закономірностями економічного розвитку як на її територіях, так і характером економічних зв’язків цих територій між собою та з економічними суб’єктами інших держав.

      Водночас кожна новоутворювана держава, має свої суб’єктивні й об’єктивні чинники її створення, залежно від яких відбувається процес конституювання публічної влади, реалізується установча влада. Тому ідеї світового конституціоналізму справляли свій вплив на вказані процеси.

      Зокрема, загальновідомим є вплив на монархічні режими Російської імперії французької Декларації прав і свобод людини і громадянина 1789 року, де вперше було визначено зміст конституції. Зокрема, в ст. 16 Декларації вказано: «Суспільство, в якому не забезпечено користування правами і не проведено поділ влади, не має конституції», а закон характеризувався як «виявлення спільної волі» [127, с. 250–252].

      Взірцем конституювання установчої влади на рівні закріплення Основним Законом вважається Конституція Франції, затверджена Установчими Зборами 03 вересня 1791 р. Як зазначає А. Р. Крусян, в ній втілилися фундаментальні витоки та принципи конституційного права Франції періоду Нового часу, що істотно вплинули на подальше становлення й розвиток

     конституційного ладу у Франції, на теорію та практику конституціоналізму [160, с. 35, 502–558.]. Так, конституція закріплювала й гарантувала «природні і громадянські права» (розділ 1); суверенітет нації, який є «єдиним, неподільним, невідчужуваним і невід’ємним» (розділ 3); новий державний лад, заснований на принципі поділу влади, представницького правління й обмеження влади монарха.

      Наступним важливим кроком у розвитку конституювання установчої влади в Європі стала Конституція Франції 1793 року. Її основні положення були відображенням поглядів якобинців Робесп’єра, Дантона, Сен-Жуста, Марата, Кутона, а також поглядів ідеологів Просвітницва, насамперед, вчення Ж.-Ж. Руссо про демократичну республіку та її егалітаристські ідеї політичної рівності й подолання надмірної майнової нерівності при збереженні приватної власності [160, с. 36]. Конституція Франції 1793 року структурно складалася з нової Декларації прав людини і громадянина та Конституційного акта. У Декларації повністю відхилявся встановлений Конституцією 1791 року поділ громадян на «активних» і «пасивних»; п. 29 закріплював рівне право кожного громадянина брати участь у створенні закону та призначенні своїх представників і агентів; встановлювалося обмеження влади держави на користь громадянського суспільства й інтересів кожної людини; метою суспільства оголошувалося «загальне щастя», а метою уряду – «забезпечення людині права користування її природними і невід’ємними правами».

      Ці ідеї стали певним орієнтиром у подальшому розвитку національної державності багатьох країн Європи, реформаційних та революційних процесів у Російській імперії, які так чи інакше впливали на розвиток української держави. Особливо яскраво вони виявилися в ході буржуазних реформ на початку 60-х років XІX ст. та революційних подій у Росії у 1905–1907 рр., особливо в Лютневій та Жовтневій революціях 1917 року.

      Лютнева буржуазна революція в царській Росії в умовах продовження Першої світової війни призвела до сутнісних зрушень у суспільно-політичному житті країни, у тому числі в політичному житті на територіях сучасної України, які прийнято позначати терміном «українська революція» – суспільно-політичні процеси, у тому числі становлення української державності, що мали місце в Україні в період 1917–1920 рр. [415, с. 197].

      Як зазначає В. Ф. Солдатенко, породжена Лютневою революцією 1917 року у Росії українська революція стала органічною складовою розпочатої нею демократизації життя, водночас виявила тенденції, які об’єктивно виокремили події в регіоні в самостійний напрям боротьби, надаючи їм специфічного характеру, притаманного національно-демократичній визвольній революції [415, с. 197].

      Цю революцію характеризують кілька якісних етапів, зміст яких визначався обставинами й завданнями тогочасного періоду, політико-правовими моделями державності, з допомогою яких реалізувалися потреби суспільного розвитку: доба Української Центральної Ради (березень 1917 р. – кінець квітня 1918 р.), доба Гетьманської держави 1918 року (кінець квітня – грудень 1918 р.), доба Директорії УНР (грудень 1918 р. – листопад 1920 р.). Українська революція не досягла своєї мети, але була кроком у напрямі формування суверенної української державності [415, с. 197].

      Так, у квітні 1917 року. утворюється Українська Центральна Рада – представницький орган державної влади в Україні 1917–1918 рр., обраний у складі 118 осіб Українським національним конгресом, який відбувся 06–08 (19–21) квітня 1917 р. у Києві. Перші збори Центральної Ради відбулися 08 (21) квітня 1917 р. На них були обрані Президія й постійно діючий Виконавчий комітет у складі 20 осіб. Другі збори від 22–23 квітня (05–06 травня) ухвалили акт «Накази», за яким Центральна Рада проголошувала себе «представницьким органом всієї організованої української людності», що має своїм завданням забезпечити автономний статус України у складі Федеративної Російської Республіки. Було затверджено також Положення про Загальні збори УЦР, які визначали напрями й характер усієї діяльності Ради. Актами Центральної Ради були універсали, постанови, декларації, ухвали тощо, а з листопада 1917 р. – також закони [233, с. 197].

      На З’їзді народів Росії 08–15 вересня 1917 р. було ухвалено Постанову «Про федеративний устрій Російської Федерації». З’їзд засудив надмірну централізацію законодавчої і виконавчої влади, русифікацію народів колишньої царської імперії; визнав право останніх на скликання крайових Установчих зборів, що мали визначити своє ставлення до центральних органів федерації та головні принципи внутрішнього автономного ладу [230, с. 162–163].

      Підґрунтя становлення нової української державності закладали чотири універсали. У І універсалі (від 10 червня 1917 р.) Центральна Рада проголошувала себе «вибраним органом» українського народу. Місцевими органами ставали губернські та повітові ради, волосні, сільські народні управи паралельно з комісарами Тимчасового уряду. Як уряд автономної України діє Генеральний Секретаріат, який формували генеральні секретарства на чолі з генеральними секретарями [450, с. 101–105]. ІІ універсал (від 03 липня 1917 р.) був за змістом своєрідним договором між Центральною Радою і Тимчасовим урядом. У ньому підкреслено мету нової держави: «Змагаючи до автономного устрою України, Центральна Рада в порозумінню з національними меншостями України підготовлятиме проекти законів про автономний устрій України для предложення їх на затвердження Установчим Зборам» [450, с. 164–168].

      При цьому спроба самочинної (без згоди Установчих Зборів) реалізації ідей автономії заперечувалася.

      У червні 1917 р. відбулося кількісне розширення Центральної Ради майже до 400 осіб за рахунок Ради селянських депутатів та Ради військових депутатів. З червня збори Ради стали називати сесіями. Тоді ж було утворено уряд – Генеральний секретаріат. У цей самий час відбулися зміни в кадровому складі УЦР. Провідним стало представництво рад селянських (212 осіб), військових (132) та робітничих (100) депутатів, а також Генерального військового комітету (27). Територіальне представництво від губерній (52), великих міст (23), українських колоній (6) залишилося майже без змін. Головним політичним партіям (УСДРП, УПСР, УПСФ, УТП) надавалось однакове число місць у Центральній Раді – по 5. Головною зміною стало рішення про поповнення Ради делегатами від національних меншин, що мешкали в Україні. По-перше, це свідчило про досягнення порозуміння між українською демократією та неукраїнськими революційними демократичними колами; по-друге, воно давало змогу перетворити Центральну Раду з органу суто національного в центр політико-правового життя в Україні. Національним меншинам надавалася кількість місць у Центральній Раді за принципом пропорційного представництва.

      У грудні 1917 р., зазначає О. М. Мироненко, закінчився мирний період діяльності Центральної Ради. Останні дві її сесії відбувалися вже в умовах громадянської війни. VІІІ сесія розпочалася 12 (25) грудня 1917 р. і тривала 6 днів. У центрі її уваги – питання відносин з Петроградом, миру з Четверним союзом, долі української армії і флоту, виборів до Українських установчих зборів, соціалізації землі, грошового обігу тощо.

      Відповідно до пропозицій, висловлених на цій сесії, Мала рада ухвалила 17 (30) грудня 1917 р. Закон про апеляційні суди в УНР, 23 грудня (5 січня 1918 р.) – Закон про прокурорський догляд на Україні, а 02 (15) січня 1918 р. обрала 8 членів Генерального суду і 8 членів Київського апеляційного суду. Остання, ІХ сесія Центральної ради розпочала свою роботу 15 (28) січня 1918 р. Вона схвалила ІV Універсал, сформувала Раду народних міністрів, а також прийняла закони про землю і про 8-годинний робочий день. Із цього моменту Мала рада реконструювалася за принципом пропорційного представництва фракцій, що давало перевагу в її складі українським есерам. Завершилася сесія 25 січня 1918 р. у зв’язку з наступом більшовицьких військ. Керівники УЦР перебралися до Житомира (потім до Коростеня і Сарн). Невдовзі (29 квітня 1918 р. з допомогою німецько-австрійського командування було здійснено державний переворот і до влади прийшов гетьман П. П. Скоропадський, який розпустив Українську Центральну Раду [233, с. 197–198].

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16752.html " target="_blank">Ссылке