Концептуальні підходи до визначення установчої влади в конституційному процесі України 1990–1996 рр.
Як зазначають автори однієї з праць з історії сучасної України, на початку 90-х років XX ст. Україна, разом з іншими радянськими республіками СРСР, опинилася в епіцентрі суспільно-політичних катаклізмів, які приголомшили і змінили не тільки Україну, СРСР, а й увесь світ [90]. Верховні Ради союзних республік, обрані весною 1990 р. на хвилі цих суспільних настроїв і надій, були налаштовані на серйозні, радикальні реформи. Правда, реформи різного ступеня радикальності, та без чіткого й ясного плану дій, кінцевих цілей і моделей.
Верховна Рада Української РСР XІІ скликання, вперше обрана на демократичних виборах на основі обов’язкової альтернативності висування кандидатів, уже через два місяці своєї роботи у складних і запеклих дебатах майже одноголосно у кінцевому підсумку сформулювала своє бачення стратегічного шляху республіки, прийнявши 16 липня 1990 р. Декларацію про державний суверенітет України. Повнота політичного суверенітету, повновладдя народу республіки як основа для процвітання республіки – такою була генеральна лінія Верховної Ради, підтримана на всеукраїнському опитуванні 17 березня 1991 р. 80 % населення України. Водночас Законом «Про економічну самостійність Української РСР» від 03 серпня 1990 р. [355] та Концепцією переходу до ринкової економіки було визначено напрям трансформації економічної системи України [146]. Схожі процеси відбувалися й в інших республіках СРСР.
Почався процес виростання нових економічних, політичних, державних моделей. Процес надзвичайно складний і важкий, перш за все через свою історичну новизну в усіх аспектах, неймовірно ускладнений до того ж безліччю проблем ідеологічного, історичного, ментального, етнічного, культурного і просто особистісно-амбіційного характеру тощо.
Цей непростий і небезконфліктний процес міг тривати довго і достатньо болісно для народів, але, найголовніше, він був еволюційним і відносно мирним. Проте, у цей процес глобальної трансформації, який охопив не тільки СРСР, а й країни Центральної Європи (падіння «Берлінського муру» й об’єднання Німеччини, «оксамитові» революції та падіння комуністичних режимів у країнах Варшавського договору і розпад цієї організації тощо), було здійснено грубе насильницьке втручання з метою зупинити хід історії. Антиконституційний путч ГКЧП у Москві 19–21 серпня 1991 р. не міг зупинити і не зупинив лавину невблаганних і нестримних історичних процесів. Але ця агресивна демонстрація консервативного керівництва СРСР, що поставила народи СРСР перед реальною смертельною небезпекою, безповоротно завершила еволюційний етап. Глобальні зміни в усіх сферах життя набули лавиноподібного, обвального характеру.
Фактично, у цей час відбулося як мінімум чотири справжні революції: 1) державного устрою: «супердержава» СРСР розпалася на 15 незалежних держав; 2) політичного устрою: від всевладдя КПРС, яка в одну мить припинила своє існування, здійснено перехід до багатопартійного демократичного управління державою і суспільством; 3) економічного устрою: від адміністративно-командної соціалістичної економіки – до багатоукладної ринкової; 4) ідеологічна: від «соціалістичного вибору» (який ще у травні 1991 р. був зазначений Верховною Радою УРСР у Концепції нової Конституції України) до заборони Компартії України. Причому саме в Україні усі ці революції мали найбільш глибокий і обвальний характер [90, с. 5–7].
Правильне розуміння сутності суспільно-політичних умов, в яких ішло становлення установчої влади в Україні у вказаний період, є важливим для правильної оцінки значення та змісту тих актів публічної влади, які приймалися в цей період, зокрема, також Декларації про державний суверенітет України.
Прийняття Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р. «Декларації про державний суверенітет України» [72] вважається відправною точкою формування нормативно-правової моделі конституційного устрою сучасної України. У цьому акті вперше було сформульовано визначальні для майбутньої національної правової системи моменти: демократичне суспільство, в якому народ є єдиним джерелом державної влади. Саме прийняття Декларації поклало початок першого етапу розвитку незалежності української держави, впродовж якого відбулися суттєві зміни в державному устрої Української РСР, що супроводжувалися істотними змінами конституційного ладу та правової системи України.
У цьому історичному документі, як зазначає О. І. Ющик, проголошувався державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Такого суверенітету Українська РСР у складі Союзу РСР тоді не мала, тому в преамбулі Декларації утвердження суверенітету і самоврядування народу України визначалося як мета, якою керувався законодавчий орган. За Декларацією, Українська РСР визнавалася самостійною у вирішенні будь-яких питань свого державного життя, забезпечуючи на її території верховенство Конституції і законів Республіки [519, с. 199–200].
Декларація складалася з преамбули й десяти розділів. У тексті Декларації зазначено, що Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, проголошує державний суверенітет як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Декларація, як зазначено в її тексті, є основою для нової Конституції і законів України.
Але, як виявиться пізніше, закладені в Декларації положення тільки частково знайшли своє втілення в новій Конституції України.
Наголошуючи на вихідному значенні Декларації для здійснення установчо-державної функції народовладдя, Л. М. Шипілов у дисертаційній роботі «Принцип народовладдя і його здійснення в Україні», зокрема, зазначав, що цей документ, визначивши стратегію розвитку країни на побудову демократичного суспільства і правової держави, закріпив ряд положень, що мають фундаментальне значення для ствердження народовладдя в Україні [498, с. 141]. До таких концептів автор відносить: 1) проголошення принципу національного суверенітету («Українська РСР як суверенна національна держава розвивається… на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення»); 2) спрямованість самого документа, яка випливає з Преамбули Декларації, на «повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України», що отримує свою деталізацію в розділах VІ, VІІ, VІІІ, на утвердження суверенітету і самоврядування народу України.
Проголошені у Декларації принципи територіальної цілісності держави та права націй на самовизначення можна вважати відображенням закладеної в текст документу концепції установчої влади.
Зокрема, І. Куян зазначає, що викладений у Декларації принцип територіального верховенства або непорушності території і політичної незалежності держав тісно пов’язаний з іншими принципами цієї Декларації: невтручання у справи та внутрішню компетенцію інших держав; вирішення міжнародних спорів мирними засобами; суверенної рівності держав, а також рівноправності та самовизначення народів. За принципом рівноправності і права народів розпоряджатися своєю долею всі народи мають право вільно визначати свій політичний статус і здійснювати економічний, соціальний та культурний розвиток, і кожна держава повинна поважати це право. Способами здійснення права народу на самовизначення декларація визначає створення суверенної та незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об’єднання з нею чи встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом. За Декларацією, кожна держава повинна утримуватися від будь-яких насильницький дій, що позбавляють народи їх права на самовизначення, свободу й незалежність. Водночас автор зазначає, що положення цього принципу не повинні тлумачитися як такі, що санкціонують або заохочують будь-які дії, що могли б призвести до розчленування, часткового чи цілковитого порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних та незалежних держав. Отже, підсумовує І. Куян, вже за змістом Декларації про принципи міжнародного права вбачається взаємопроникнення принципів територіальної цілісності держав та права націй на самовизначення [167]. Роблячи цей висновок, І. Куян посилається на Й. Д. Левіна, з позиції якого принцип права на самовизначення – це морально-політична норма, що встановлює межі значущості принципу територіального «status quo». З поєднання цих двох принципів випливає, що кожна держава має право на свою територіальну недоторканність, оскільки це право спирається на згоду народів, які населяють цю територію [171].
Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16752.html " target="_blank">Ссылке
