Удосконалення порядку реалізації установчої влади в сучасному конституційному процесі України

     

      Недосконалість механізмів виборів і референдуму, конфліктна практика формування державної влади, внутрішньо суперечлива конституційно-правова модель її організації, посилена недотриманням принципів її здійснення, спотвореність і немічність місцевого самоврядування, блокування реалізації принципу народовладдя свідчать, що як ніколи гострою політико-правовою проблемою стає здійснення ефективної установчої влади, насамперед, через конституційний процес.

      Цим обґрунтовується необхідність конституційної реформи, пріоритети якої визначив Президент України [42]. На доцільність активізації конституційного процесу вказують i правознавці, визначаючи основні напрями нагальної широкої трансформації суспільного життя [17; 91; 116; 209; 391; 404; 405; 419; 495; 430; 417].

      Проблема правотворчості народу у здійсненні конституційного процесу має чимало аспектів. Питання щодо способів та суб’єктів напрацювання та внесення змін до Конституції України завжди стояло перед владою. Останніми роками висловлюються різні пропозиції стосовно шляхів його вирішення, зокрема Ю. Бисагою [26], Д. Бєловим [24], І. Коліушком та Ю. Кириченком [114, с. 3], В. Ковальчуком [108; 109; 111], А. Колодiєм [115; 117; 118], А. Крусян [159], М. Орзiхом [257], Ю. Рубаном [383], М. Савенком [386], О. Скрипнюком [404; 406; 456], М. Ставнійчук [418], В. Шаповалом [485], О. Ющиком [514] та іншими авторами.

      Більшість науковців звертає увагу на те, що конституцію держави, на відміну від інших правових актів, встановлює (приймає) особливий суб’єкт. У класичному варіанті таким суб’єктом повинен виступати народ. Сама ідея належності народові права приймати конституцію випливає з теорії народного суверенітету.

      Під час численних обговорень щодо особливостей реалізації установчої влади в умовах вітчизняного конституційного процесу представники наукової громадськості неодноразово висловлювали думки з приводу того, що вона має бути реалізована народом безпосередньо шляхом створення спеціального органу установчої влади народу, яким можуть бути Всеукраїнські установчі збори [260; 382; 514], Конституційна асамблея України [114], представницькі установчі збори [490, с. 29], Національна рада чи Національна асамблея [111, c. 39]. Ці органи мали б розробити проект внесення змін до Конституції України та/або прийняти цей акт, або винести його на всеукраїнський референдум (звичайно, з урахуванням норм чинної Конституції України про порядок її змінення). Такий орган установчої влади може мати й іншу назву, але головним має залишатися його дійсно народний характер. Серед позитивних рис існування такого органу звертають особливу увагу на такі: 1) члени установчих зборів отримують від виборців ясно виражений мандат довіри на розробку та прийняття конституції (або змін до неї); 2) члени установчих зборів мають можливість зосередити всі свої зусилля на одному питанні – зміненні Конституції; 3) установчі збори не належать до жодної з гілок влади, тому питання про зміст нової конституції виходить з-під впливу державних органів; 4) установчі збори отримують чітко виражені риси народного представництва, що сприяє утвердженню серед громадян авторитету конституції як основного закону не лише держави, а й суспільства [76, с. 8].

      При вирішенні питання щодо прийняття або зміни конституції держави не слід забувати її головне призначення: конституція – це установчий договір не між існуючою владою, з одного боку, та окремими соціальними або корпоративними групами з іншого, а договір між людьми, що установлюють державну владу, тобто усіх громадян України між собою. Положенням ч. 2 ст. 5 Конституції України визначено, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Влада народу є первинною [367]. Прийняття Конституції України Верховною Радою України означало, що у даному випадку установча влада була здійснена парламентом від імені народу [364].

      Таке нормативне закріплення статусу народу як суб’єкта правотворчої діяльності повинно наводити на висновок, що Верховна Рада України, прийнявши 28 червня 1996 р. Конституцію України, здійснила в такий спосіб делеговану правотворчість (або делеговану установчу владу). Але у зв’язку з цим виникає питання: «Коли і в який спосіб народ здійснив таке делегування?». Адже ні попереднім законодавством, на підставі якого діяла Верховна Рада України, здійснюючи конституційний процес, результатом якого стала Конституція України, ні рішенням народу, прийнятим на Всеукраїнському референдумі у грудні 1991 р., не визначалося, що народ делегує право приймати Конституцію України парламентові. Якщо виходити з логіки чинної Конституції та вищезазначених рішень Конституційного Суду України, будь-яке внесення змін до Основного Закону України повинно базуватись на волі народу, тобто ініціювання змін або надання згоди на зміну Конституції України має здійснюватися не від імені народу, а безпосередньо самим народом на Всеукраїнському референдумі. За результатами такого обговорення Верховна Рада України, як орган, наділений повноваженням приймати зміни до Конституції, саме приймає їх, а не замінює народ на підготовчій (передпроектній) стадії. Ця стадія передбачає формування юридичного мотиву, виходячи з потреби внесення змін до правової системи, що відбувається на рівні правосвідомості та виявлення народної волі, об’єктивно зумовленої потребами соціального життя [398, с. 437].

      Головна проблема участі Українського народу у здійсненні правотворчої діяльності в конституційному процесі полягає в тому, що немає не лише реального механізму реалізації народом права визначати і змінювати конституційний лад, а й правового визначення такого механізму.

      Обґрунтування незаперечності права приймати й змінювати Конституцію як такого, що належить виключно народу, здійснив ще Ж.-Ж. Руссо, який зазначав, що в державі не існує такого основного закону, який не може бути припинений, навіть суспільний договір [384, с. 287]. Враховуючи, що Ж.-Ж. Русо не визнавав представницького правління, відміна або зміна Основного Закону з позицій його теорії можлива лише шляхом проведення всенародного референдуму.

      З іншого боку, теоретики іноді сприймають народ як штучно створений суб’єкт правотворчої діяльності. Реальними ж повноваженнями та важелями в цьому процесі наділяються органи державної влади, посадові особи, громадські організації тощо. Із цього приводу висловив подив О. Г. Мурашин, який зазначав, що сучасна вітчизняна наукова думка [507, с. 74] не називає серед суб’єктів, що можуть здійснювати дію, вчинок, або видавати документ, колективних суб’єктів прямого народовладдя, тобто народ [513, с. 14]. Адже відповідно до ст. 5 Конституції України народ, як носій суверенітету і єдине джерело влади, може здійснювати владу безпосередньо.

      Точка зору деяких науковців і політиків стосовно того, що народні депутати України мають право від імені народу здійснювати будь-яку діяльність, у тому числі щодо ініціювання необхідності зміни Конституції, а потім безпосередньо реалізуючи власну ініціативу, потребує додаткового осмислення. Подібну позицію ставить під сумнів П. О. Астафічев у праці «Народне представництво в сучасній Росії: проблеми теорії та правового регулювання» [7, с. 69]. На його думку, коли «народ дає мандат парламенту здійснювати суверенітет від власного імені», нехай і в більш заангажованій формі, простежується ідея можливості передачі суверенітету народу іншому суб’єктові (у цьому разі парламенту). Автор зазначає, що аргументом проти такої думки є теза Е. Е. Понтовича про те, що народне представництво повинно бути обмеженим настільки, щоб з «органу суверена» воно не стало «суверенним органом».

      Якщо звернутися до відомого Рішення Конституційного Суду від 27 березня 2000 р., то, виявляється, питати згоди народу на прийняття Конституції України всеукраїнським референдумом не можна, тому що не з’ясована воля народу щодо необхідності прийняття нової конституції, а відтак «ставиться під сумнів чинність Основного Закону України, що може призвести до послаблення встановлених ним основ конституційного ладу в Україні, прав і свобод людини і громадянина». Звичайно, це надумана аргументація, яка не витримує жодної критики. Якби народ висловив згоду на прийняття Конституції всеукраїнським референдумом, тим самим було б встановлено референдарну норму щодо суб’єкта і порядку прийняття нової Конституції, незалежно від того, коли і який її варіант буде винесено на референдум. А необхідність прийняття нової конституції – питання реалізації даної норми, яке взагалі може не виникнути ніколи. Інша справа, що у разі позитивної відповіді на дане питання довелося б внести зміни до ст. 85 Конституції про повноваження парламенту призначати всеукраїнський референдум щодо прийняття нової Конституції.

      У зв’язку з цим, на думку О. І. Ющика, виникає потреба теоретичного визначення понять «нова конституція», «нова редакція конституції» та «внесення змін до конституції». Актуальною він вважає саме нову редакцію Конституції України [513, с. 2–4].

      Взагалі, варто сказати, що практика безпосередньої участі народу в процесі розробки та прийняття конституції, або внесення змін до неї для країн європейського права не є чимось новим. Реалізація установчої влади через процес прийняття конституції є досить поширеною практикою. Зокрема здійснюється така форма реалізації через діяльність установчих зборів, які є, як правило, повністю виборним, однопалатним, тимчасовим та таким, що має цільове призначення, органом. Установчі збори обираються громадянами країни і після виконання свого завдання (прийняття конституції) як правило припиняють свою діяльність. Так були прийняті Конституції: Бельгії від 07 лютого 1831 р. [123, с. 331–381], Італії від 22 грудня 1947 р. [128], Португалії від 02 квітня 1976 р. [123, с. 733–837; 129], Болгарії від 12 липня 1991 р. [4, с. 609–611].

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16752.html " target="_blank">Ссылке