Класифікація інвестицій

     

      Загальновизнано, що інвестиції є складною й багатоплановою категорією. В економічній літературі застосовується понад сто термінів, що характеризують різні види інвестицій [12, с. 22], хоч не всі економічні критерії класифікації інвестицій мають правове значення. Змістом юридичної класифікації інвестицій є розподіл їх на види за системою ознак (критеріїв) таким чином, щоб кожен вид характеризувався певними особливостями правового режиму порівняно з іншим видом, виділеним за тією самою ознакою.

      У господарсько-правовій літературі загалом напрацьована система критеріїв класифікації інвестицій. Так, О.М. Вінник виділяє: залежно від форми цінностей – інвестиції у формі традиційного (тілесного) майна та інвестиції у формі безтілесного майна; залежно від джерел походження інвестицій та суб’єктів інвестування – вітчизняні (внутрішні), іноземні, спільні, зовнішні; за методами господарювання – реальні (капітальні), фінансові, реінвестиції; залежно від періоду інвестування – короткострокові, середньострокові, довгострокові; залежно від форм власності – приватні, державні, комунальні, змішані інвестиції [23, с. 10-12]. Концептуально схожу класифікацію інвестицій пропонує В.Ю. Полатай [175, с. 27-29]. Д.Е. Федорчук услід за міжнародно-правовою традицією поділяє інвестиції на прямі й портфельні залежно від наявності управлінського контролю інвестора над об’єктом інвестування [321, с. 38].

      Вважаємо, що проблема класифікації інвестицій потребує подальшої розробки в частині як системи критеріїв та відповідних їм видів інвестицій, так і правових імплікацій виділення таких критеріїв та видів. Проблема існуючих класифікацій інвестицій полягає в тому, що їх автори виходять з єдиного розуміння інвестицій як майнових цінностей, які вкладаються в об’єкт інвестування. Однак у цьому разі класифікаційні критерії можуть ґрунтуватися лише на характеристиках відповідних майнових (матеріальних або нематеріальних) об’єктів. Класифікаційні критерії, які стосуються об’єкта інвестування, мети інвестора, строку вкладення тощо не мають жодного відношення до майнових цінностей, що вкладаються, – вони характеризують інвестиції як операції (передусім, господарські) інвестора. Відтак всеохоплююча і внутрішньо несуперечлива класифікація інвестицій повинна складатися з двох частин: класифікація інвестицій як майнових цінностей і як операцій, пов’язаних з рухом капіталу.

      Класифікація інвестицій як майнових цінностей передбачає, насамперед, їх категоризацію:

      • залежно від предмета (виду майнових цінностей);

      • залежно від форми власності;

      • залежно від державної належності інвестора.

      Необхідною умовою використання певних характеристик для класифікації інвестицій як майнових цінностей є існування цих характеристик до моменту вкладення (тобто, вони не повинні визначатися особливостями акту вкладення або подальшого господарського використання капіталу).

      Залежно від предмета (виду цінностей, що можуть виступати інвестиціями) найважливішим, на нашу думку, є поділ інвестицій на грошові і негрошові.

      Можливість здійснення інвестицій як у грошовій, так і у негрошовій формі обумовлює потенційний конфлікт інтересів інвестора та отримувача інвестицій (реципієнта): хоч за нормальних умов обидва прагнуть досягти взаємовигідного господарського результату, грошові інвестиції більшою мірою вигідні для реципієнта, аніж для інвестора, негрошові – навпаки. Це випливає з економічного феномену уподобання ліквідності (liquidity preference). У найбільш загальному плані Дж. Кейнс визначав уподобання ліквідності як попит на найбільш ліквідний актив в економіці – гроші [72, с. 158]. Для інвестора інвестиції у грошовій формі означають витрачання грошових коштів на придбання майна, що характеризується значно меншою ліквідністю. Окрім того, можливості альтернативного використання капіталу в грошовій формі незрівнянно вищі, ніж у негрошовій. Для реципієнта грошові інвестиції підвищують його ліквідність, а відтак є найбільш бажаними з точки зору як його власних інтересів, так і інтересів його кредиторів.

      Законом або установчими документами суб’єктів господарювання можуть встановлюватися обмеження щодо форм інвестицій, які можуть ними прийматися (як правило, з метою формування статутних капіталів), однак грошова форма або називається першою місце серед дозволених форм, або є єдиною дозволеною формою. Так, відповідно до Закону України від 17 вересня 2008 р. «Про акціонерні товариства» [188] товариство не може встановлювати обмеження або заборону на оплату цінних паперів грошовими коштами (абз. 3 ч. 1 ст. 23). Згідно з Законом України від 5 липня 2012 р. «Про інститути спільного інвестування» [229] оплата цінних паперів інституту спільного інвестування здійснюється за загальним правилом виключно коштами (абз. 2 ч. 3 ст. 51). Розмір статутного капіталу компанії з управління активами, сплачений грошовими коштами, повинен становити суму не менше ніж 7000000 гривень (п. 3 глави 1 Ліцензійних умов провадження професійної діяльності на фондовому ринку – діяльності з управління активами інституційних інвесторів (діяльності з управління активами), затверджених рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку України від 26 травня 2006 р. №341 [213]). Вимоги щодо прийняття інвестицій виключно у грошовій формі притаманні суб’єктам господарювання з найвищим обсягом публічних зобов’язань – професійним (інституційним) інвесторам.

      Негрошові інвестиції можуть виступати інструментом зловживань з боку інвестора, зокрема, використовуватися для формального виконання законодавчих вимог щодо мінімального розміру статутного капіталу суб’єктів господарювання, що актуалізує проблему оцінки негрошових внесків засновників. Така оцінка може здійснюватися: а) самими засновниками за їх згодою (загальне правило згідно з ч. 2 ст. 13 Закону України «Про господарські товариства» [199], ст. 5 Закону України «Про режим іноземного інвестування» та ін.), що допускає можливість зловживань з боку засновників; б) суб’єктом професійної оціночної діяльності відповідно до законодавства про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність, що розглядається як засіб запобігання таким зловживанням. Так, відповідно до ч. 2 ст. 11 Закону України «Про акціонерні товариства» ціна майна, що вноситься засновниками акціонерного товариства в рахунок оплати акцій товариства, повинна відповідати ринковій вартості цього майна (яка, у свою чергу, визначається на засадах незалежної оцінки).

      Аспектом, який об’єднує грошові і негрошові інвестиції, є повернення інвестицій. Повернення інвестицій грошовими коштами, незалежно від форми їх первісного вкладення, гарантується інвестору законом (ст. 11 Закону України «Про режим іноземного інвестування»; в Законі «Про інвестиційну діяльність» загальна норма-гарантія повернення інвестицій грошовими коштами відсутня, що є його прогалиною). Водночас, повернення інвестицій грошовими коштами спричиняє зниження ліквідності реципієнта інвестицій. Таким чином, конкретна сума інвестицій, що підлягає поверненню, становить проблему, у вирішенні якої інвестор та реципієнт мають різноспрямовані інтереси. Аналіз законодавства України виявляє нерівність можливостей вітчизняних та іноземних інвесторів у питанні повернення інвестицій, вкладених: у цінні папери; корпоративні права; інші об’єкти, у тому числі у разі здійснення спільної інвестиційної діяльності без створення юридичної особи.

      Вітчизняний інвестор може повернути інвестицію, вкладену в цінні папери, як привило, лише шляхом продажу цих цінних паперів, при цьому ціна продажу може бути вищою або нижчою, ніж сума інвестиції, залежно від результатів фінансово-господарської діяльності емітента, ринкової кон’юнктури тощо. Що ж до іноземного інвестора, то відповідно до Положення про порядок та умови торгівлі іноземною валютою, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 10 серпня 2005 р. №281 [214] (пп. а) п. 2 глави 3 розділу II), для купівлі, обміну іноземної валюти з метою повернення за кордон іноземних інвестицій в разі продажу цінних паперів українських емітентів він повинен подати звіт про оцінку (акт оцінки) ринкової вартості цінних паперів, складений суб’єктом оціночної діяльності відповідно до Закону України від 12 липня 2001 р. «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» [248] (за винятком окремих випадків). При цьому нормативно-правовими актами Національного банку України не визначено дату, на яку має бути здійснено оцінку ринкової вартості цінних паперів (на дату придбання цінних паперів або на дату припинення володіння ними), оскільки відповідно до ст. 11 Закону «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» дата оцінки майна визначається в договорі, укладеному між суб’єктом оціночної діяльності та замовником оцінки майна (п. 9 листа Національного банку України від 15 грудня 2005 р. №13-124/6648 [337]). Вважаємо, що цінні папери повинні оцінюватися виключно на дату припинення іноземним інвестором інвестиційної діяльності. Можливість оцінки цінних паперів на дату їх придбання означає, що інвестор не несе ризику втрати капіталу, вкладеного в цінні папери, що суперечить суті інвестицій.

      Подібна ситуація спостерігається щодо припинення інвестицій у корпоративні права товариств з обмеженою відповідальністю. Відповідно до ст. 11 Закону «Про режим іноземного інвестування» у разі припинення інвестиційної діяльності іноземний інвестор має право на повернення не пізніше шести місяців своїх інвестицій в натуральній формі або у валюті інвестування в сумі фактичного внеску (з урахуванням можливого зменшення статутного капіталу). Тобто, якщо статутний капітал ТОВ зменшувався, зменшився і грошовий еквівалент частки іноземного інвестора; усі інші події господарської діяльності реципієнта не впливають на суму коштів, яка підлягає поверненню.

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16753.html " target="_blank">Ссылке