Поняття та сутність адміністративно-правового статусу ОВС в системі суб’єктів забезпечення економічної безпеки

          Вітчизняним чинним законодавством органи внутрішніх справ України наділені повноваженнями, які надають підставу виокремлювати їх серед інших правоохоронних суб’єктів системи забезпечення економічної безпеки. Такими є, насамперед, повноваження щодо застосування заходів адміністративного примусу.           Крім того, аналіз положень Закону України “Про основи національної безпеки України” аргументовано дозволяє віднести до суб’єктів забезпечення економічної безпеки органи внутрішніх справ. Адже останні представлені у названому законодавчому акті тричі: 1) як складова “Кабінету Міністрів України” (Міністр Міністерства внутрішніх справ України входить до складу КМУ); 2) як “міністерства та інші центральні органи виконавчої влади” (у нашому випадку — Міністерство внутрішніх справ); 3) як “інші військові формування, утворені відповідно до законів України” (внутрішні війська МВС України) (ст.ст. 4, 8).          Керуючись цим, а також на підставі того, що ОВС є одним із провідних органів влади з питань формування і реалізації державної політики у сфері економічної безпеки, ґрунтується необхідність більш глибокого дослідження проблеми правового статусу цього правоохоронного органу.          Осмислення проблеми правового статусу ОВС України в процесі забезпечення економічної безпеки передбачає з’ясування сутності правового статусу як органу виконавчої влади. Виконавча влада посідає особливе місце серед існуючих в Україні гілок державної влади. Адже саме в процесі її реалізації відбувається реальне втілення в життя законів та інших нормативно-правових актів держави, практичне застосування всіх важелів державного регулювання і управління важливими процесами суспільного розвитку.          У функціональному та організаційному аспекті виконавча влада є самостійною та незалежною у своїх відносинах з іншими гілками влади. Як вірно зазначає відомий адміністративіст Р. Драго “у сфері своєї діяльності адміністрація має бути незалежною, адже повна самостійність є запорукою ефективності” [57, с. 43.]. Виконавча влада діє постійно і цілеспрямовано, має універсальний характер у часі та в просторі, тобто здійснюється безперервно та повсюди. Слушною з цього приводу є теза Т. Брэбан: “немає таких секторів життя, які б випадали цілком з-під сфери адміністративно-правового контролю” [33, с.22].          Нині перелік міністерств і структура центральних органів виконавчої влади визначена Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. №1573/99 “Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади” [201]. У пункті 1 Додатку до цього Указу наведено перелік міністерств, керівники яких входять до складу Кабінету Міністрів України, серед яких є Міністерство внутрішніх справ України.          Постановою Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 2006 року № 1383 “Про Положення про Міністерство внутрішніх справ України” визначено, що Міністерство внутрішніх справ України (МВС України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. МВС України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування і реалізації державної політики у сфері захисту прав і свобод людини та громадянина, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, захисту об’єктів права власності, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, безпеки дорожнього руху, протидії незаконній міграції. На підставі викладеного, а також керуючись ч. 2 ст. 120 та п. 12 ч. 1 ст.92 Конституції України, згідно з якими організація, повноваження і порядок діяльності центральних органів виконавчої влади визначаються виключно законами, можна зробити висновок про наявність у чинному законодавстві прогалини щодо закріплення статусу ОВС. У зв’язку з цим, підтримуючи позицію фахівців наголошуємо на необхідності розробки й прийняття Закону України “Про органи внутрішніх справ України”, як того вимагає Конституція України. Хоча в законах України “Про основи національної безпеки України” та “Про міліцію” відсутня спеціальна норма з визначення завдань або функцій щодо забезпечення економічної безпеки органами внутрішніх, однак аналіз завдань міліції, закріплених ст. 2 Закону України “Про міліцію” дозволяє стверджувати про наявність в них такої складової як забезпечення економічної безпеки України. Крім того, додатковою аргументацією цьому є відповідні положення інших законодавчих та підзаконних актів (наприклад, в законах України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”, “Про засади запобігання та протидії корупції”).          Відповідно ж до законів України “Про міліцію” (ч. 1 ст. 7) [204] та “Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України” (ст. 1) [165] органи внутрішніх справ виконують адміністративну, профілактичну, оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу, охоронну функції.          Згідно з статтями 7 названих Законів організаційна структура і штатна чисельність ОВС визначається в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. На підставі цієї норми відповідні питання врегульовані постановами Кабінету Міністрів України та конкретизовані відомчими нормативними актами — наказами МВС України, що відповідає частині 5 статті 7 Закону України “Про міліцію”, якою встановлено, що “Права і обов’язки, організація роботи та структура підрозділів міліції визначаються положеннями, які затверджуються Міністром внутрішніх справ України …” [204].          Щодо адміністративно-правового статусу ОВС варто відмітити, що він базується на загально-правовому статусі з урахуванням особливостей, встановлених адміністративно-правовими нормами. Отже, для того, щоб сформулювати поняття адміністративно-правового статусу даних органів перш за все розглянемо поняття самого правового статусу.          Статус (лат. status – стан, становище) – правовий стан фізичної чи юридичної особи [269]. Визначення правового статусу суб’єктів права має важливе значення для з’ясування їх правових можливостей, встановлених правом меж дозволеної поведінки. З іншого боку, дослідження правового статусу дозволяє удосконалювати законодавство, яке його регулює, оскільки завдання законодавця і юридичної науки в цілому полягає у тому, аби знайти найбільш оптимальний варіант правових норм, за допомогою яких можна було б ефективно впливати на суспільні відносини [48].          Вчені-юристи розрізняють поняття “конституційний статус” і “правовий статус”. Безумовно, предметом конституційного регулювання виступають найбільш важливі соціальні відносини, які характеризуються відносною стабільністю. Вони регулюються методом загального нормування, встановленням основоположних принципів, цілей і правил поведінки суб’єктів суспільних відносин. Тому конституційний статус є основою, ядром правового статусу. Він встановлює основи політико-правового стану суб’єктів права в усіх сферах суспільних відносин [99]. Поняття “правовий статус” є більш широким і загальним.          Як вірно зазначає А.І. Сирота, правовий статус — це реальність, яка складається з об’єктивних, реально існуючих елементів, визначивши та проаналізувавши які, можна пізнати це явище в цілому. Усвідомивши правовий статус як цілісну систему, серед її структурних елементів можна виділити головні, з’ясувати характер їх взаємозв’язків з іншими елементами, визначити залежність обсягів фінансування будь-якого державного органу від елементів його правового статусу. Тобто, застосовуючи системний метод дослідження, можна пізнати поняття “правовий статус” як юридичне явище, відокремити його статичні й динамічні елементи [231].          Окремої уваги заслуговує аналіз теоретичних положень щодо проблем правового статусу державного службовця. Так, теоретики права зазначали, що є необхідність виокремлення з кола суб’єктів права посадових осіб у зв’язку з тим, що вони виступають як представники держави і здійснюють державно-владні повноваження: працівників міліції (Р. Денисов [54], І. Голосніченко [50]); державних службовців (О.Альохін [239]), В.Манохін [125]).          

Вся работа доступна по Ссылке