Відродження християнської етики в незалежній Україні
Процес відродження християнських засад суспільства досить активно зріс після розпаду Радянського Союзу, оскільки як більшість церков, які діяли в Україні, перебували до того в підпіллі. Віра в Бога завжди була основою світогляду та духовності українського народу. Вона давала надію на краще майбутнє і допомагала вистояти у важкі часи. Тому християнська віра українців стала об’єктом агресії з боку комуністичного режиму, який прагнув підмінити церкву і Бога собою.
У Радянському Союзі громадян намагалися переконати, що лише Союз – це найкраще місце на землі, а все решта – це “загниваючий капіталізм” [115, с. 45]. Держава перешкоджала поширенню будь-якого богословського підходу до трактування сучасних проблем або у кращому разі обмежувала можливості такого вільнодумства невеликим колам осіб,
відділених від широкої громадськості. Тому проблеми, не відображені в суспільній свідомості, не могли відповідно знайти жодного загальноприйнятого вирішення, а. залишаючись не вирішеними, знову постали тоді, коли припинився терор, який не допускав їх вияву. Тому на кінцевій фазі існування Радянського Союзу в суспільстві виявилися такі тенденції, як вважалося у демократичних країнах західного світу, які вже давно були подолані [172, с. 148].
Пожвавлення релігійної діяльності різних конфесій в Україні захопило переважно західні й центральні області республіки. На Півдні та Сході це пожвавлення було незначним. Основною передумовою активізації церковно-релігійного життя в Україні було розгортання демократичних процесів у суспільному житті. Цьому сприяло певною мірою також відзначення в 1988 р. тисячолітнього ювілею прийняття християнства. Кожен, хто пам’ятає першу Літургію на площі біля Дальніх печер у Лаврі або виступ Євгена Сверстюка біля пам’ятника святому Володимирові, може згадати тодішню впевненість у серцях: релігійне відродження відбудеться, тому що не може не дати плодів мученицька кров, пролита українськими християнами у ХХ ст. Оскільки мучеництво було дуже великим, то християни мали надію на такий духовний Ренесанс, який був би явищем загальноєвропейським, загальнолюдським.
Не лише українські християни мали такі сподівання. Християни Заходу з надією дивилися на християнський Схід Європи, очікуючи на нове, небачене слово і діло від спадкоємців славних новомучеників.
Фактично у всіх населених пунктах, у яких збереглися культові приміщення, відновлювалася діяльність відповідних релігійних громад. Через нестачу служителів культу відправляти Службу стали місцеві проповідники-ентузіасти або ж заїжджі священнослужителі.
Спостерігається посилення місіонерської діяльності прибулих із-за кордону проповідників різних конфесій, зокрема протестантських церков. Закордон почав наповнювати Україну релігійною літературою. І не лише видрукуваною на різних мовах Біблією чи окремо Новим Завітом, а й іншими духовними виданнями. З'являються релігійні передачі по радіо і телебаченню.
Поліетнічність України також значною мірою сприяла розвитку в ній багатоконфесійності. Різні культурні об'єднання національних меншин починають сприяти розвитку у нас специфічно їхніх конфесій. Активізувалося німецьке лютеранство, корейський і бурятський буддизм, кримсько-татарське мусульманство, караїмство та ін. В 1988 р. виходить з підпілля Українська греко-Католицька церква. У лютому 1989 р. заявила про себе Українська автокефальна православна церква. Настав період повернення культових споруд різним конфесіям, розгорнулося будівництво ними понад двох тисяч нових.
З 1991 р., у часи проголошення незалежності, вже можна було відчути певну настороженість: щось відбувається не так. Якщо у країнах соціалістичного табору вдалося домовитися про цивілізоване повернення храмів греко-католикам, то в СРСР відповідні переговори були перервані православною стороною. Народні хвилювання тієї пори та політичний контекст тих подій поставили християн України у становище, коли про мудрість було забуто. На перший план вийшла чеснота мужності, а потім узагалі залишилося лише намагання зберегти чистоту власної ідентичності.
Про величні завдання творення християнської України як особливої культури та цивілізації було забуто. Замість того, щоб перетворювати Україну, християни зайнялися собою: поділи та боротьба за храми; боротьба не за душу українського народу, а за окрему церкву; небажання Москви та Константинополя врегулювати проблеми під час “гарячої фази”, коли все ще можливе було становлення автокефальної церкви.
Не меншим був ентузіазм у середовищі протестантів. Здавалося, що навернення всього народу – справа лише часу. Проте впадала в око поділеність протестантів. Навіть там, де єдність здавалася природною – наприклад, у створенні власного університету, – кожна церква намагалася вигадати щось своє. Тому замість одностайності та перемоги загальної справи протестантизму вийшов “холостий постріл”: загітували схильних до релігії, вони подивилися на протестантизм зсередини – невелика частина залишилася, більшість пішла зазвичай до православних, де вони виявилися єдиним помітним резервом людської енергії у наступні десятиліття.
