Формування християнської етики в Україні в перехідний період її розвитку та розбудови громадянського суспільства
Без ідеалістичного запалу важко втриматись світогляду ідеалізму. У такому випадку тільки ідея є джерелом руху, життя, творчості. Нею буває кожний людський твір на початку. Тільки ідея збуджує сили, потрібні для її реалізації, якщо людина думає про мету і не вагається щодо можливості її досягнення, а матеріалізм же, навпаки, формує стан інерції, повільного завмирання, психічної ентропії. Тому на наслідки боротьби атеїстичного матеріалізму з християнським ідеалізмом матимуть вирішальний вплив ідеї, бо тільки вони ще можуть врятувати нашу культуру [150].
У сучасному суспільстві існує складна система різноманітних відносин, які в цілому можна поділити на матеріальні та духовні.
Матеріальні відносини утворюються поза нашою свідомістю та існують незалежно від неї. Духовні ж формуються, попередньо проходячи через свідомість людей. І тому зв’язок між ними має опосередкований характер: матеріальні відносини, відображаючись у суспільній свідомості, породжують певні духовні цінності, які є основою духовних відносин. Проблема цінностей є однією з найбільш фундаментальних у соціальній філософії, а особливо сьогодні, у період складних трансформаційних процесів, економічних, політичних, культурних та інших змін. Однак, незважаючи на плюралізм думок щодо цього питання, воно залишається відкритим і ще довго буде в центрі філософських пошуків дослідників. В одних випадках духовне життя може бути наповнене багатим змістом, що створює сприятливу суспільну атмосферу, хороший морально-психологічний клімат, а в інших – духовне життя суспільства може бути бідним і маловиразним, а інколи в ньому панує справжня бездуховність.
До основних елементів духовного життя належать духовні потреби людей, духовна діяльність зі створення духовних цінностей, духовне споживання і духовні відносини між людьми.
Однак одним із найважливіших аспектів духовності є релігійний. Цей чинник завжди був актуальним для українського менталітету. У духовному житті людства важко знайти фактор, який би протягом століть відігравав більшу роль, ніж релігія. Для українського народу основою механізму, який забезпечував багатовікову цілісність етнічних кордонів і підтримував стійку тенденцію до утворення єдиної державної структури, сприяв консолідації української нації всупереч об’єктивним і суб’єктивним факторам, була християнська культура, яка базувалась на основах Біблії. Біблійні заповіді і настанови є моральним кодексом всіх людей християнського світу. Вони регулюють стосунки людини і Бога, наголошують на необхідності дотримування моральних чеснот: смиренність, каяття, лагідність, правдолюбство, милосердя, чистота думок та вчинків, миролюбство, мужність у відстоюванні правди і справедливості. Вони культивують моральну свободу і моральну відповідальність у людині. І водночас у християнстві наголошується на ідеалі безмежного морального удосконалення: “Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний” (Мт., 5: 48). Україна, як християнська держава давно увібрала в себе дух Біблії. Корені української духовної культури, яка в усіх народів визначається передусім релігійними традиціями, є виразно східні, візантійські [8].
Останнє десятиріччя суспільного життя в Україні характеризується глобальними змінами. Найвизначнішими з них є перехід до державної самостійності, становлення ринкової економіки, прийняття Конституції, демократизація суспільства тощо. Однак ці перебудовчі процеси, як правило, об’єктивно супроводжуються кризовими явищами, що спонукає працівників усіх галузей людської діяльності шукати оптимальні шляхи виходу із затяжної кризи.
На сьогодні дуже актуальним є зростання національної самосвідомості України, що сприяє відродженню інтересу до духовної спадщини народу. Рушійною силою в цьому процесі постає не простий абстрактний інтерес, а життєва вимога усвідомлення власної історії, розуміння менталітету нації крізь світло надбань минулого. Саме тому необхідно повсякчасно плекати національний дух, бадьорити національну волю, підсилювати прагнення увиразнити, усвідомити національну ідентичність, утверджувати і поширювати національні загальнолюдські базові цінності на весь етнічний простір українства, на весь український народ, оскільки ніколи не буде міцною та влада, яка не стоїть на моральних законах, на духовному фундаменті.
У зв’язку з цим проблема духовності, за свідченням науковців, все більше стає ключовою у вирішенні актуальних питань сучасності: екологічних, економічних, міжкультурних, соціально-політичних та інших. Попередні розуміння феномену духовності можуть бути лише певними орієнтирами у відпрацюванні нової стратегії життя людства, яка вступає в еру інтеграції різних сфер життя, міжкультурних відносин. Тож необхідне нове бачення сутності феномену духовності, яке давало б можливість виходу на новий рівень соціально-культурного та теоретичного синтезу, органічно поєднувало б у собі як попередні уявлення цього феномену, так і знання поза межами цих уявлень, виходило б на широкий соціально-культурний простір свого буття, тобто набувало б суто практичного змісту [2, с. 31].
Всього цього важко досягти без соціально-філософського осмислення витоків духовності, адже вона нерозривно пов’язана з історико-філософськими і соціальними умовами формування нації та зміною народного світовідчуття й світорозуміння. Духовність з позиції матеріалістичної діалектики, з точки зору філософії, являє собою у всій багатоманітності проявів насамперед внутрішньо властивий суб’єкту феномен, що виражається в його ставленні до навколишньої дійсності, до самого себе. При цьому духовність, інтегруючи в собі елементи структури особистості, виступає необхідною умовою її саморозвитку, самовдосконалення [83, с. 130-134].
Таким чином, духовність, будучи внутрішнім критерієм світогляду людини, є одним із важливих чинників формування суспільної та правової свідомості.
Разом із тим, як зауважує Б. Чупринський, правосвідомість громадян України в сучасних умовах є неоднорідною, непослідовною та суперечливою, внаслідок поєднання паростків нових демократичних цінностей із залишками старих, тоталітарних, оскільки старі правові цінності (знання, почуття, ідеї) ще не втратили своєї дієвості, а нові, демократичні, ще не стали загальним надбанням громадян, нормою правового мислення та поведінки. До основних соціальних явищ, які впливають на деформацію правосвідомості, відносять: падіння престижу права й закону, відставання законодавства від потреб суспільства, порушення балансу між стабільністю та гнучкістю законодавства, деформації в реформуванні інституту власності, відсутність виконавчої дисципліни, факти корумпованості, особливо серед представників владних структур і працівників правоохоронних органів, взаємне нерозуміння та протистояння владних структур, законодавчої та виконавчої влад, зокрема прорахунки у проведенні реформ. Украй негативна дія цих чинників на формування правосвідомості громадян посилюється загальною невизначеністю політичного курсу держави, неефективністю, некомпетентністю, а інколи й бездіяльністю влади. Як результат, нерозв’язаність цих проблем породжує серед громадян розчарування та скепсис, продовжує викликати в них недовіру до проведення демократичних реформ, виступає джерелом відтворення правового нігілізму.
Вся работа доступна по Ссылке
