Християнські засади державотворення та правотворчого процесу в Україні та новітній Українській Конституції
Конституція держави як основний нормативно-правовий акт є тим позитивним текстом, процес тлумачення і застосування якого залежить від ідей, закладених в основу прийняття та закріплення конституційних положень, зокрема природних прав людини, християнських цінностей та конституціоналізму.
Як справедливо зауважує С. Шевчук, тільки завдяки гармонійному поєднанню значної кількості принципів та оцінних норм Конституція здатна забезпечити мінливий баланс у суспільстві між стабільністю суспільних відносин та прагненням до постійного динамічного прогресу [198, с. 321].
Новітній період становлення державної незалежності, починаючи з 1991 р., дав змогу моральним цінностям вийти на новий рівень. Однак найбільш вагомим аргументом поєднання правових та християнсько-релігійних складових стало прийняття в 1996 р. Конституції України, зокрема розділу ІІ – “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”, де право на життя, на повагу до гідності людини, на свободу та особисту недоторканність, на недоторканність житла, на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, на невтручання в особисте і сімейне життя, на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на свободу світогляду і віросповідання, право на безпечне довкілля (оскільки це право є спорідненим з правом на життя) визнані та конституційно закріплені як основні цінності людини.
Під правом на життя слід розуміти захист людського життя з моменту зачаття, тобто мається на увазі захист ембріона, і відповідно церкви виступають за заборону абортів. На їх думку, людська істота починає своє життя з хвилини зачаття, і з цього моменту воно є священне, оскільки людина володіє душею. Таким чином, людська істота є особистістю, створеною за образом Божим і покликаною до святості для вічного життя. Церква однозначно виступає проти всіх дій з людськими ембріонами, визнаючи їх аморальними по суті і насильницькими над людським життям, і вважає, що приватний сектор, так само як державні інститути, повинен бути спрямований на заборону будь-якого людського клонування і досліджень на ембріональних клітинах.
Ще одним моментом щодо права на життя є те, що церква виступає проти запліднення “ін вітро”, вважаючи, що це суперечить християнській моралі; і виступає проти використання практики сурогатного материнства.
Церква виступає за життя людини, засуджуючи різні форми раптового, жорстокого чи насильного позбавлення життя (злидні, голод, відсутність медичної допомоги та найпростіших лікарських засобів, війна, теракти, вбивства, аборти, евтаназія, смертна кара, самогубство тощо). Церква засуджує самогубство, бо той, хто покінчив з життям, не приносить себе в жертву, а нехтує життям як даром Божим. У зв’язку з цим неприйнятною є легалізація так званої евтаназії – сприяння відходу з життя людей, яке є поєднанням вбивства та самогубства [192, с. 38-39].
Таким чином, цінність людського життя та одна з Десяти заповідей Божих “Не убий” у цьому контексті досить чітко і однозначно формулюють християнську позицію. Саме тому ми поділяємо думку П. Стецюка, що життя людини в Україні проголошено найвищою соціальною цінністю, і держава зобов'язується оберігати людину, її життя і здоров'я, недоторканність і безпеку (ст. 3 Конституції України). А згідно зі ст. 27 Основного закону, кожна людина, маючи невід'ємне право на життя, не може бути свавільно позбавлена останнього [64]. Тому обов'язком держави є захист життя людини; кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань. Тому цілком логічним стало рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 р. про відміну в Україні смертної кари [171, с. 17-20].
Спорідненим з правом на життя є право на безпечне довкілля. Всі люди, у тому числі політичні і релігійні лідери, повинні подбати про те, щоб навчити любові та поваги до навколишнього середовища і не допустити панування над ним. Відповідно церква закликає захищати природу від екологічних небезпек та загроз. Православний погляд на навколишнє природне середовище виходить із віри в те, що світ створений Богом, а земля є священною. У буквальному розумінні навколишнє середовище – це те, що нас оточує, і люди нерозривно пов’язані з ним від народження до смерті. Навколо них рідні, друзі, а також земля, повітря, флора і фауна. На першому місці у всіх політичних лідерів та простих людей повинна бути охорона і захист природи. Православне богослов’я вважає людину царем природи, але не тираном. Творіння (у тому числі – й навколишнє середовище) сприймається і розуміється як дар Божий, даний нам, щоб ми ділились ним з іншими. Правильною відповіддю людини на цей дарунок є добросовісне і відповідальне користування світом. Діяльність із захисту навколишнього середовища невід’ємна від людських стосунків. У ставленні до природи ми можемо простежити ставлення до інших людей. Готовність експлуатувати природу вказує на те, що люди готові миритися з людськими стражданнями чи навіть свідомо їх спричиняти. Світ існує не для нашого споживання, а скоріше для того, щоб ми його берегли [192, с. 38-39]. Тому цілком виправданим є закріплення цього положення в ст. 50 Конституції України, яка кожному гарантує право на безпечне життя і здоров’я.
Що стосується людської гідності, то ще починаючи з енцикліки папи Лева XIII 1891 р., за якою людська гідність є гідністю духу людського, бо саме він є “...тим, що носить образ і подобу Божу” [3, с. 125], пізніше – різдвяним посланням папи Пія XII (1942 р.) – “Гідність людини є гідністю образу Божого” [123], главою першою Душпастирської конституції (1965 p.) та численними промовами в цій царині папи Іоанна Павла II, – гідність людини постає як одна з найбільших сакральних цінностей. Аналогічно до ситуації щодо людського життя у чинній Конституції України людську гідність віднесено до категорії найвищої соціальної цінності. Тому кожна особа в Україні має право на повагу до її гідності, і ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. При цьому жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам (ст. 28).
Папа Іоанн Павло II у своєму посланні до XIV Всесвітнього дня миру (1981 р.) наголошував на тому, що людина є вільною, оскільки має здатність визначатися щодо істини й добра. У ст. 21 Конституції України прямо йдеться, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, а самі права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Права і свободи людини, які закріплені Конституцією України, не є вичерпними, вони гарантуються державою і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22). Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, у якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості (ст. 23). При цьому ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду, і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом (ст. 29), і кожній особі гарантується недоторканність житла (ст. 30) [171, с. 17-20].
Приватне життя, світогляд і воля людей не повинні бути предметом тотального контролю. Православна церква вважає неприпустимими збирання, концентрацію і використання інформації про будь-які сторони життя людей без їхньої згоди. Лише у випадках, коли того вимагають захист Вітчизни, збереження моралі, охорона здоров’я, прав і законних інтересів громадян, а також запобігання або розкриття злочинів і здійснення правосуддя, збирання відомостей про людину може відбуватися без її згоди. Проте й у цих випадках отримання й використання інформації має здійснюватися відповідно до заявленої мети і з дотриманням законності. Методи збирання й обробки інформації про людей не повинні принижувати людську гідність чи обмежувати її свободу [192, с. 38-39].
Вся работа доступна по Ссылке
