Християнська етика як основа міжнародно-правових відносин України
Центральне місце індивіда та природна схильність людей і народів налагоджувати взаємини творять основні передумови для побудови справжньої міжнародної спільноти, устрій якої має бути орієнтований на забезпечення дієвого універсального спільного блага. Незважаючи на розповсюджене бажання побудувати справжню міжнародну спільноту, воно ще не втілилось у реальність. На заваді цьому стоять націоналістичні ідеології, що заперечують цінності, які притаманні людській особі, взятій цілісно в усіх її вимірах: матеріальному і духовному, індивідуальному і соціальному.
“Міжнародне право і міжнародна мораль – це дві паралелі, які взаємодоповнюють, взаємовпливають, взаємопідтримують, взаємостримують та взаємоспонукають одна одну. Право уможливлює гідне існування людей у державному устрої, мораль – гідне існування у приватному, сімейному та родинному середовищі, а міжнародна мораль є синтезом цих позицій. Право і мораль – ціннісний життєвий базис будь-якого суспільства. Вони є регуляторами міждержавних, міжнаціональних, міжособистісних відносин. Право і мораль створюють найтісніший контакт в регулюванні соціальних зв’язків через вияв загальної доброї волі, що може стати ознакою міжнародних відносин. Тому наповнення норм міжнародного права ціннісним моральним змістом буде мати вплив на національні системи права через процес ратифікації міжнародних актів законодавчим інститутом держави. Імперативні норми міжнародного права, що збагачені моральним змістом, одночасно збагачують державно-правові системи країн.
Моральна цінність міжнародного права полягає у тому, щоб стати гарантом справедливого забезпечення інтересів держави і реалізації фундаментальних прав і свобод людини в кожній суверенній країні. Цінність права полягає не в декларативному характері (хоча це також досягнення: усвідомлена ідея, викладена на папері та санкціонована державою), а в можливості її реалізації через процес правозастосування, тобто забезпечення виконання узгоджених міжнародних норм силою державних і громадських інститутів в умовах демократичної суверенної держави” [26, с. 25].
Християнська етика визначає основними принципами співіснування народів істину, справедливість, активну солідарність і свободу.
Християнська церква вимагає, щоб відносини між народами і політичними спільнотами регулювалися розумом, справедливістю, правом і переговорами, виключаючи насилля, війну, а також будь-які форми дискримінації, залякування та обману.
Такої ж думки дотримуються і юристи-науковці. Так, О.В. Цибух вважає “основною умовою ідеального міжнародно-правового порядку рівність і справедливість в організації світового правопорядку” [194, с. 407].
Міжнародне право – гарантія міжнародного порядку, тобто співіснування політичних спільнот, які прагнуть окремо спільного блага для своїх громадян, а всі разом – до спільного блага для всіх народів, усвідомлюючи, що спільне благо одного народу невіддільне від блага всієї людської родини.
Міжнародне співтовариство – це правова спільнота, яка базується на суверенності кожної держави-члена, без підпорядкованості, що заперечувала б чи обмежувала її незалежність.
Таке бачення міжнародної спільноти аж ніяк не означає релятивізацію чи усунення відмінностей і характерних ознак кожного народу, а, навпаки, –заохочення до їхнього прояву. Повага до самобутності народів допомагає долати різні форми поділу, що ізолюють народи і наділяють їх егоїзмом, який має дестабілізуючі наслідки.
Вчені-юристи визнають важливість національного суверенітету, під яким розуміють насамперед прояв свободи, що повинна регулювати відносини між державами. “Національний суверенітет – це верховенство повноти влади нації, її політичної свободи та реальної можливості визначати характер свого життя” [47, с. 54]. Суверенітет – це суб’єктність нації в політичному, економічному, соціальному і культурному сенсі. Особливого значення набуває культурна складова як джерело опору агресивним діям чи формам панування, що обмежують свободу країни. Культура гарантує збереження ідентичності народу, виражає й утверджує його духовний суверенітет.
Однак національний суверенітет не абсолютний. Нації можуть відмовитися від деяких своїх прав заради спільної мети, усвідомлюючи, що вони становлять “родину націй”, у якій мусять панувати взаємна довіра, підтримка і повага. З цього погляду особливої уваги заслуговує той факт, що все ще не існує міжнародної угоди, яка б адекватно висвітлювала питання “прав народів”. Готуючи таку угоду, можна належним чином розглянути питання справедливості і свободи в сучасному світі.
Для створення і зміцнення міжнародного устрою, що гарантував би мирне співіснування народів, необхідно, щоб моральний закон, який керує життям людей, регулював відносини між державами: “громадська думка всіх націй і всіх держав повинна настільки одностайно і наполегливо прищеплювати та заохочувати дотримання морального закону, щоб ніхто не наважився брати його під сумнів чи ослаблювати його обов’язковість” [123]. Універсальний моральний закон, вписаний у серце людини, мусить бути дієвим і незмінним, як живий прояв спільного для людства сумління, як “граматика”, за правилами якої будується майбутнє світу.
Загальна повага до принципів, які лежать в основі “правової структури, суголосної моральному порядку”, – це необхідна умова стабільності міжнародного життя. Пошуки цієї стабільності призвели до поступової розробки “права народів” (ius gentium), яке Іоанн Павло ІІ у промові до дипломатичного корпусу (12 січня 1991 р.) назвав “предтечею міжнародного права”. Юридична і богословська думка, закорінена у природному праві, формує “універсальні принципи, які передують внутрішньому праву держави і перевершують його”: єдність людського роду, рівна гідність кожного народу, відмова від війни як засобу розв’язання конфліктів, необхідність співпраці задля досягнення спільного блага і вимога дотримуватися прийнятих угод (pacta sunt servanda). Слід особливо підкреслити останній принцип, аби уникнути “спокуси вдаватися до закону сили, а не до сили закону” [63, с. 269].
Для зменшення напруження, яке виникає у відносинах між різними політичними спільнотами і може загрожувати стабільності націй та міжнародній безпеці, необхідно дотримуватися загальних правил під час проведення переговорів і рішуче відкинути думку про те, що справедливості можна досягти шляхом війни. Ми погоджуємося в цьому випадку з думкою Іоанна Павла ІІ: “Якщо війна може закінчитися без переможців і переможених, самознищенням людства, то потрібно відкинути логіку, що призводить до цього, тобто ідею, начебто намагання знищити супротивника, протистояння і війна як така сприяють прогресу й історичному поступу”.
Хартія Організації Об’єднаних Націй забороняє не лише застосовувати силу, а навіть погрожувати її використанням [186]. Ця вимога виникла в результаті трагічного досвіду Другої світової війни. Упродовж цього конфлікту міжнародне співтовариство визначило деякі фактори, необхідні для побудови відновленого міжнародного порядку: свобода і територіальна цілісність кожної нації; захист прав меншин; справедливий розподіл земельних ресурсів; відмова від війни й ефективний план роззброєння; дотримання прийнятих угод і припинення релігійних переслідувань.
Для забезпечення верховенства права найбільшого значення набуває принцип взаємної довіри. Під цим кутом зору необхідно переглянути нормативні документи мирного врегулювання конфліктів, щоб розширити сферу їхнього застосування та їхню обов’язковість.
Інститути переговорів, посередництва, примирення й арбітражу, які слугують виразом міжнародної законності, необхідно підтримати, створюючи “дієву юридичну владу у світі, де панує мир”. Прогрес у цьому напрямку дозволить міжнародній спільноті стати не простим скупченням держав, а структурою, у якій можливе мирне розв’язання конфліктів. “Так само, як усередині окремих держав особиста помста і репресії поступилися місцем силі закону, так і в міжнародному співтоваристві подібні дії потребують негайної реалізації. Міжнародне право повинно унеможливити панування права сильнішого” [63, с. 270].
Турбота про впорядковане і мирне співіснування людського роду спонукає наполягати на тому, що необхідно створити всесвітню владу, яку визнаватимуть усі і яка буде наділена дієвою силою гарантувати загальну безпеку, дотримання справедливості і повагу до прав. Упродовж усієї історії, незважаючи на зміну поглядів у різні епохи, завжди існувала потреба в такій владі, що здатна розв’язати світові проблеми, які виникають на шляху досягнення спільного блага. Необхідно, щоб така влада постала в результаті взаємної угоди, а не була нав’язана і не сприймалася як “світова супердержава” [49].
Політична влада на рівні міжнародного співтовариства повинна керуватися законом, підпорядковуватися спільному благу і дотримуватися принципу субсидіарності.
Вся работа доступна по Ссылке
