Значення християнської етики для приватного права
Як зазначає В.А. Туманов, “право у всіх його проявах – як нормативна система, регулятор суспільних відносин, правосуддя – повинно бути пронизане моральністю. Внутрішня моральність права – одна із найважливіших умов його ефективності” [179, с. 56]. Аналогічної думки дотримується і Б.П. Ганьба, який підкреслює, що “тільки під впливом моральних засад, вимог, потреб право збагачується, а закони як матеріальний вираз права стають глибоко правовими за своєю сутністю” [22, с. 60].
Досить влучно, на нашу думку, про вплив моралі на право висловився Ю.М. Самолюк: “Мораль впливає на зміст і функціонування права. Вона впливає на право по лінії правотворчості, правозастосування і правовиховання. … Чим точніше й адекватніше в законах виражені моральні погляди суспільства, тим ефективніше діють закони. Врахування вимог панівної в суспільстві моралі робить саме право морально змістовним” [158, с. 22].
З цією думкою погоджується і Л.М. Николайчук, яка, підкреслюючи важливість моралі для формування ефективної правової системи, вказує, що “мораль права має спиратися на загальнолюдські, загальноприйняті суспільні цінності та норми – інтерес і розумні потреби, прагнення і обов’язок, совість і справедливість. Необхідно поступово, у різних формах і методах юриспруденції підвищувати роль моральних цінностей у суспільстві, де порушення законодавства сприймалося б як зло і несправедливість, а його дотримання – як добро і благо для окремої людини і суспільства в цілому” [114, с. 356].
Своєрідним регулятором соціальних відносин, поведінки, уявлень, цінностей людей, виходячи з яких вони діють, у суспільстві виступає релігія. Ми згідні з твердженням В. Бодака про те, що “в суспільстві немає більш сильного регулятора моральної установки, ніж релігійний. Насамперед тому, що неможливо, висунувши щось як цінність, норму поведінки, норму моралі послатися на більш високий авторитет, ніж Бог, який заповідав поняття цінностей, належних дій і думок. Його авторитетом підкріплене поняття гріха, неналежного, недозволеного, покарання, які може викликати на себе людина, яка порушує моральні норми. Висунута аргументація для свідомості людини, що знаходиться всередині релігійного опису світу, має силу закону, який не можна порівняти з жодним соціальним законом. Соціальні закони, право, мораль охоплюють тільки зовнішні дії людини і не створюють морального імперативу в точному змісті слова. Це – зовнішній примус, що регулює відносини в соціумі. Однак формування внутрішнього імперативу пов'язане не з зовнішнім примушуванням, а із засвоєною в культурі традицією, звичаями” [15, с. 26].
Підкреслює важливість релігійного чинника і С.С. Алєксєєв, який, погоджуючись із думкою про те, що з точки зору загальної системи цінностей, які склалися в сучасному суспільстві, право повинно відповідати вимогам моралі, додатково вказує, що ці вимоги повинні бути “загальноприйнятими, загальнолюдськими, елементарними етичними вимогами, які відповідають основним началам християнської культури чи культури, однорідної з християнською” [3, с. 59].
Сьогодні можна з упевненістю стверджувати, що саме християнство є “базовим нормотворчим чинником української та європейської культури в цілому” [157, с. 48]. Християнська етика, являючи собою “систему уявлень, які склались щодо понять добра і зла, правильних і неправильних через призму Божих Заповідей, з метою духовного вдосконалення людини” [5, с. 5], трансформуючись у мораль, впливає на всі аспекти життя українського суспільства.
Не є винятком у цьомк випадку і законодавчий процес у сучасній Україні. “Сукупність вимог морального характеру, зафіксованих в Святому Письмі, сприймається як Боже веління, що має бути втіленим у суспільному житті. Обов'язковість цих норм і їх чітко виражений формальний характер сприяють становленню системи норм юридичного характеру” [9, с. 221].
Слід погодитись також з О.В. Барабаш у тому плані, що “моральні вимоги християнства, їх наголос на Божественному в людині, універсальності любові, уявлення про свободу волі і правила її реалізації, сформувавши основи ідеї права, “втілившись” у конкретику закону, на сьогодні набули значення як внутрішній регулятор поведінки людини в межах системи норм зовнішньої регуляції способу життя, тобто права” [9, с. 226].
Дж. Вашингтон вважав, що “неможливо правильно правити світом без Бога і Біблії” [25, с. 22]. Саме в цій священній книзі закладені релігійні, філософські, морально-етичні уявлення християнського світу, а також явища, феномени, їх закономірності та сутність, які з моменту виникнення людства існують у його житті.
Важко не погодитись із думкою Р.А. Папаяна про те, що “знання азів світового устрою, які викладені в Біблії, автором яких є сам Всевишній, необхідне для тих, чия діяльність спрямована на улаштування суспільства. Інакше направленість даної діяльності на благо є сумнівною… Правознавству, якщо воно претендує бути справжньою наукою, слід виявляти ті правові відносини, які з прадавніх часів являлися основою функціонування людини і людства” [124, с. 4]. І дійсно, Бог не обмежився тільки створенням світу та людини, він ще й визначив основні засади та норми, які є визначальними для їх функціонування. Законодавцю ж слід не стільки придумувати нові норми для врегулювання суспільних відносин, скільки звернутися до вже створеного Творцем, адже, як зазначено, “буває щось, про що говорять – дивись, – це нове; але це нове було вже у віках, які були ще до нас. Немає пам’яті про минуле” (Екклезіаст 1. 9-II).
Виходячи із завдань нашого дослідження, спробуємо проаналізувати вплив християнської етики на законодавчий процес сучасної Української держави. При цьому, вважаємо за доцільне простежити цей вплив через призму дослідження проблем, пов’язаних з відображенням цінностей християнства у сучасному праві України, зокрема у приватному (цивільному, трудовому, сімейному) праві.
Особливістю приватного права, на думку С.С. Алєксєва, є те, що воно являє собою таку “юридичну сферу, яка безпосередньо не повинна залежати від передбачень влади. У демократичному суспільстві з його розвинутою юридичною культурою приватне право є одним з тих елементів права, що дає змогу юридичній системі звеличуватись над владою” [3, с. 109].
Зважаючи на вищенаведене, апріорі можна погодитись із В.В. Мадіссоном, що мораль за своєю природою ближча саме до приватного права, тому її значення в приватних відносинах має бути відчутно значним. Право має виходити з моральних норм, тобто повинно бути моральним і для приватних стосунків. Це також є головним. Мораль права жодного разу не повинна нести якусь ідеологізацію, а має спиратись на загальнолюдські, загальноприйняті, перевірені часом і суспільною практикою цінності та норми [84, с. 122-123].
Насамперед слід зазначити, що християнство визнає вінцем творіння Бога людину, створену “по образу і подобію Своєму” (Книга Буття 1. 26). “Образ Божий – це сума властивостей, в число яких входять: життя, воля, розум, здатність дати життя іншій людині та ін. Ці властивості, якими наділена людина, передбачають також право на безперешкодну їх реалізацію, звідки і походять права людини: на життя, на свободу, на власну думку, слово і переконання, на створення сім’ї, на працю, на власність” [124, с. 33].
Основні та чіткі принципи християнської антропології можна знайти у Книзі Буття. Серед них можна виділити: “невід’ємну гідність людської особи, витоки та запорука якої знаходяться у творчому Божому задумі; засадничу суспільну природу людини, прототип котрої становлять первісні відносини між чоловіком і жінкою, чий союз став першовзірцем спільноти осіб; сенс людської діяльності в світі, пов’язаний із відкриттям і дотриманням законів природи, вписаних Богом у сотворений всесвіт, аби людство мешкало в ньому і дбало про нього згідно з Божою волею” [63, с. 92].
З точки зору християнства, людську особу слід завжди розглядати в її неповторній і непорушній унікальності. Адже людина існує перш за все як суб’єктне буття, як центр свідомості і свободи. Її унікальний досвід життя, який не можна порівняти з будь-чим, стоїть на заваді усім спробам понизити її статус, помістивши в упереджені рамки категорій або підпорядкувавши владі ідеологічного чи іншого характеру. Це зобов’язує інших, особливо політичні і суспільні інститути та їхніх лідерів, поважати кожну людину, а також означає, що найперше завдання кожного, і зокрема цих же інститутів, – сприяти цілісному розвиткові людини.
Вся работа доступна по Ссылке