Правозастосовчі аспекти християнської етики в контексті сучасного судочинства
Зараз, як ніколи, питання християнської моралі та етики набуває в нашій країні неабиякої актуальності. Адже виконання певних завдань чи функцій потребує осмислення того, чи правильна та чи інша дія, чи справедлива, чи гуманна? Саме ці питання повсякчас ставить собі (або мала би ставити) людина, яка здійснює судочинство в Україні.
Ні для кого не є новим той факт, що майже все законодавство (та й не тільки) побудоване на засадах християнської моралі. Однак не завжди спостерігається її пряме включення, досить часто вона діє опосередковано.
Розглянемо деякі аспекти етики та моралі у Законі України “Про судоустрій і статус суддів”. У ст. 55 Закону зазначено: “Особа, вперше призначена на посаду судді, набуває повноважень судді після складення присяги судді такого змісту: “Я, (ім'я та прізвище), вступаючи на посаду судді, урочисто присягаю об'єктивно, безсторонньо, неупереджено, незалежно та справедливо здійснювати правосуддя, підкоряючись лише закону та керуючись принципом верховенства права, чесно і сумлінно виконувати обов'язки судді, дотримуватися морально-етичних принципів поведінки судді, не вчиняти дій, що порочать звання судді та принижують авторитет судової влади” [144]. З цього положення випливає, що мораль і етика безпосередньо містяться у самих висловлюваннях при складанні присяги. І це закономірно, адже справедливість, доброта та чуйність є тими прерогативами, які закріплені у Біблії. У ст. 56 Закону передбачено питання етики суддів, що визначається Кодексом суддівської етики; і це ще одне підтвердження безпосереднього включення християнських цінностей у правову норму.
Без судочинства, об’єктивність якого не викликає сумнівів, немислимим є лад у суспільстві – лад, який передбачає абсолютну, на скільки це по-людськи можливо, справедливість [36]. Суддя повинен бути свідомим своєї відповідальності перед Богом, народом та державою, від імені якої він виносить свій вирок. У цитатах Святого Письма вказується, що нащадок царя Давида Йосафат, проводячи судову реформу, напоумляв суддів: “Дивіться, що ви робите: ви-бо чините суд не для людей, а для Господа, і Він при вас, коли ви судите. Нехай, отже, буде на вас страх Господній: дійте обережно, бо в Господа Бога нашого нема неправди, ні сторонничества, ані підкупства” [160, с. 369]. З цієї цитати випливає те, що суддя може бути нечесним, але аж ніяк не те, що він повинен бути нечесним.
Іншою складовою частиною етико-правової основи, що покликана забезпечити правильне застосування чинного законодавства суддею, є особиста моральна настанова, його прагнення й рішучість поважати і дотримуватися закону. Такі моральні якості особистості, як людинолюбство, внутрішня потреба в доброзичливості, неприйняття зла і загострене почуття справедливості, мають бути у судді на першому місці. Ці якості є наслідком виховання, освіченості та культури самої людини, усвідомлення нею високої місії, яку вона виконує у суспільстві [103].
Норми християнської етики та моралі містяться в основній книзі християнського вчення – Біблії. У відповідності до неї, функція правосуддя має найвищий божественний рівень відповідальності і довіри. До судів пред'являється божественна вимога – бути справедливими, і горе тим, які постановляють несправедливі закони і пишуть несправедливі рішення, щоб усунути бідних від правосуддя і вкрасти права у слабких [78, с. 27].
Християнська доктрина вчить, що є суд людський, а є вищий суд – Божий, бо ж зазначено, що “...немає судді вище Бога” [12]. Однак з основ християнства не випливає, що слід лише уповати на той вищий суд. Справедливим, правильним, доступним має бути суд людський, бо такий суд угодний Творцеві і засвідчує єдність людей і Творця, цілісність людського і божественного [79, с. 420].
У Нагірній проповіді, у версії, що викладена св. Матеєм, Господь Ісус увінчує довгий перелік моральних настанов вказівкою, яку звичайно називаємо “золоте правило” (чи “золотий принцип”): “Все, отже, що бажали б ви, щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм, – це ж бо Закон і Пророки” (Мт. 7, 12; пор.: Лк. б, 31).
Популярна версія, що трохи відрізняється від євангельської, звучить так: “Не чини іншому те, що тобі немиле”. На чому базується значення “золотого правила” і чому тут ідеться про нього?
Посилаємося на нього часто для того, щоб переконати когось в некорисності здійснення зла: “Не чини іншому те, що тобі немиле, бо той, інший, відплатить тобі з лихвою. Якщо хочеш жити серед зичливих до тебе, сам будь зичливим для інших. Не варто сіяти зло навколо себе” [12].
Важко не погодитись з тими, хто цим методом, який, зрештою, легко переконує, намагається схилити інших до творення добра. Але також важко звести до нього сенс “золотого правила”. Не має воно умовного характеру (“Щоб тобі було добре, не чини іншому те, що тобі немиле”), а категоричний: “Не чини...”, тобто незалежно від того, чи оплатиться це тобі, чи ні. Адже в Нагірній проповіді Господь Ісус говорить про Отця, котрий “бачить таємне, віддасть тобі”, але все учіння Христа – а ще більше таємниця Його смерті і воскресіння – показують, що Божа відплата не міститься в людських категоріях “хосенності”. У тій же проповіді Ісус показує Отця небесного як Того, Хто “велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих” (Мт. 5, 45). І ми маємо бути послідовниками такого Отця (Мт. 5, 45).
Отож здається, що “золоте правило” допускає також іншу інтерпретацію, для нас особливо важливу. Попередньо ми згадували, що добрий намір не становить гарантії слушності вчинку, однак полягає у ретельному її пошуку. Як переконатися в слушності діяння у важких, сумнівних випадках? Немає способу, який раз і назавжди уберіг би нас від небезпеки здійснення похибки, але є такі, що допомагають їх уникнути. Серед них особливе місце займає саме “золоте правило”. Бо воно посилається на одне в своєму роді пізнання себе самого “зсередини”. Усіх інших ми пізнаємо “іззовні”. Ми здогадуємося про їх нутро, ліпше чи гірше їх розуміємо – саме опираючись на це неоціненне (і багате) пізнання себе. Бо самі назагал знаємо, що хотіли би, аби нам люди чинили, що нам миле, а що – ні. У св. Матея “золоте правило” міститься одразу після заборони несправедливого осуду ближнього (Мт. 7, 1-5), у св. Луки – у контексті наказу любити ворогів (Лк. б, 27-36). “Золоте правило” спонукає до співчуття, яке розуміється дослівно, а не сентиментально: заохочує до “чуття спільно з іншим“ і погляду його очима на світ. Відкликується на те, що нас об'єднує значно сильніше, ніж розділяють нас відмінності, хоч саме вони так легко відштовхують нас одне від одного, роблять ворогами, іноді породжуючи ненависть (не можна не згадати ще раз війну в колишній Югославії). Ось глибший, як ми вважаємо, сенс “золотого правила”: якщо справді любиш ближнього (як ти повинен його любити), і якщо хочеш знати, що є дійсно для нього добрим, – то заглибся в себе і замислись, чого б ти в такій ситуації чекав від інших. І це чини.
“Золоте правило”, якщо так його розуміємо, становить немовби поріг моральної зрілості: наказує застосувати до власних вчинків ту ж саму мірку, якою міряємо діяння інших людей. Цю думку можна також знайти в І. Канта, у т. зв. формулі категоричного імперативу. У цьому сенсі симпатичний Калі з “В пустелі і в пущі” проявив моральну незрілість, стверджуючи, що добре, коли “Калі вкрасти корова”, але погано – коли “У Калі вкрасти корова”. Не будемо сміятися з Калі: ми чинимо так само, коли штовхаємось за якимсь цінним товаром без черги. І це не перешкоджає нам висловлювати обурення, коли так роблять інші. Моральні норми – пригадаймо собі – тим відрізняються від інших норм, що стосуються людини як людини. А це означає, що їх фундаментом є людська природа, спільна для нас усіх. Власне тому вони мають загальний і “егалітарний” характер: тобто обов'язковий однаковою мірою для всіх. Якщо ми хочемо знати більше на тему змісту цих норм, а також їх ієрархії, мусимо глибше заглянути в природу людської особи, котра з рації своєї гідності домагається пошани для неї самої [202, с. 70-72].
Вся работа доступна по Ссылке
