Методичне обґрунтування та детермінанти формування національної інноваційної системи

          Розвиток інноваційного потенціалу передбачає застосування сучасних інституційних механізмів стратегічного управління та розширення організаційних форм прояву інноваційного потенціалу в країні. Однією з таких форм виступає інноваційна система, яка підвищує ефективність інноваційної діяльності та забезпечує узгодженість, раціональність та результативність всіх стадій інноваційного процесу. Національна інноваційна система має за мету подолання обструкцій в механізмах взаємодії суб’єктів інноваційного потенціалу та його структурній композиції. При цьому доцільно враховувати головну системну проблему інноваційного розвитку України, яка визначена в проекті Стратегії інноваційного розвитку України в умовах глобалізаційних викликів на 2010 – 2020 роки. Вона полягає в тому, що результативність, якість функціонування, структура креативної частини національної інноваційної системи – сектора досліджень, розробок, винахідництва – не повною мірою відповідають потенційним потребам інтенсивного розвитку економіки. З іншого боку,          структурно відстала, технологічно низько укладна вітчизняна економіка, отримана у спадок від СРСР, а також система підприємництва, що склалася під впливом нав’язаних Україні ззовні неоліберальних реформ, залишаються вкрай несприйнятливими до сучасних досягнень науки та технологічних інновацій. Для ефективного вирішення цієї проблеми необхідно визначити вихідні позиції основних компонентів національної інноваційної системи, ступінь їх відповідності вимогам інноваційно-інвестиційної моделі розвитку, виявити слабкі сторони і перепони, що гальмують такий розвиток, а також наявні переваги і потенційні можливості щодо здійснення узгоджених системних змін [199]. Сучасні вітчизняні та закордонні фахівці з інноваційного розвитку національного господарства вирізняють два шляхи підсилення інноваційного потенціалу та забезпечення технологічного рівня розвитку країни, необхідного для активної її участі у міжнародному поділі праці та забезпеченні конкурентних переваг. В першу чергу – це шлях інноваційного прориву, який передбачає формування та активне використання фундаментальної науки, яка забезпечує можливість створення радикальних інновацій. Другим є шлях «ефективного запозичення» або імпорту інновацій, який є не тільки більш економним, але й за лагом інноваційного процесу передбачає менші витрати часу, що також підсилює дію принципу ефективності. Другий шлях обирають не тільки країни з низьким або недостатньо високим рівнем економічного розвитку. Такий шлях вибрала Японія і довела його доцільність. В країнах з високим інтелектуальним та науковим потенціалом, до яких відноситься Україна, можливо запровадження змішаного шляху, який передбачає активне генерування нових знань та імпорт інновацій.          

Вся работа доступна по Ссылке