Проходження дипломатичної служби
Дипломатичну службу її працівники проходять у Міністерстві закордонних справ України, його представництвах на території України, в закордонних дипломатичних установах України, а також у структурних підрозділах Адміністрації Президента України, що забезпечують здійснення Президентом України повноважень у зовнішньополітичній сфері, структурних підрозділах Апарату Верховної Ради України й Секретаріату Кабінету Міністрів України, що забезпечують представництво Голови Верховної Ради і Прем'єр-міністра України у зносинах з органами влади інших держав і здійснення заходів з міжнародного співробітництва Верховної Ради й Кабінету Міністрів України.
Проходження дипломатичної служби – це виконання відповідними категоріями працівників їх трудових функцій, реалізація ними своїх прав та обов’язків за відповідними посадами. І. П. Лаврінчук заявляє, що такий суспільний інститут, як проходження державної служби, за правовими ознаками становить собою зміну в службово-правовому положенні працівників [121, с. 71]. Інакше кажучи, проходження служби є своєрідним здійсненням службової кар’єри. На випадково, за словами Д. М. Бахраха, проходження державної служби – це «динаміка службового статусу особи, яка обіймає державну посаду, тобто процес перебування на посаді – його службова кар’єра» [159, с. 241]. Такого ж висновку додержується й С. Д. Дубенко, яка підкреслює, що просування по службі відбувається в межах державних посад, категорій і рангів. Усе це в сукупності і складає службову кар’єру [160, с. 66].
Кар’єра має 2 базисні детермінанти: перша (індивідуальна) пов’язана з актуалізацією потреби людини в забезпеченні власної безпеки і благополуччя в умовах постійно прогресуючого середовища життєдіяльності; друга (соціально-управлінська) – зі зростанням значення у всіх управлінських процесах так званого «людського фактора», підґрунтя якого становлять індивідуальні потенції, мобілізовані й організовані в інтересах системи [161, с. 15]. Отже, загальною підставою для кар’єри є прагнення людини досяг положення, яке дало б їй можливість найповніше задовольнити власні потреби. Механізмом кар’єрного процесу виступає спосіб діяльності особи, яка, з одного боку, реалізує свої інтереси, з другого – задовольняє інтереси держави. У зоні перетину цих інтересів і перебувають кар’єрні цілі людини.
О. В. Крушельницька й Д. П. Мельничук виступають за те, щоб кар’єру розглядати у 2-х значеннях – широкому й вузькому. У першому розумінні вона полягає в успішному просуванні у службовій, науковій чи виробничій діяльності, в досягненні слави, більш високого статусу, влади, матеріальних цінностей; у другому – це суб’єктивне усвідомлення позиції й поведінки у сфері трудової діяльності, пов’язаних з посадовим чи професійним підвищенням протягом трудового життя людини [75, с. 107].
Метою правового регулювання службової кар’єри є забезпечення державних органів висококваліфікованими кадрами, створення умов для їх ефективної роботи й надання переваг найбільш кваліфікованим, творчим і перспективним працівникам.
В. Р. Кравець виділяє такі типи службової кар’єри державного службовця:
– за видом діяльності: (а) посадова – зміна статусу державного службовця, його соціальної ролі, (б) професійна – досягнення високих результатів, визнання в конкретному виді професійної діяльності;
– за можливістю здійснення: (а) потенційна – очікувана, запланована державним службовцем або кадровою службою органу, (б) реальна – досягнута у певному виді діяльності й конкретному органі;
– за швидкістю просування: (а) прискорена – скорочене перебування на одній посаді найбільш професійних, компетентних службовців, (б) стрімка – несподіване заміщення керівних посад;
– за напрямом розвитку: (а) вертикальна – службовий ріст як просування на більш високі службові сходини, (б) горизонтальна – переміщення в іншу сферу функціональної діяльності в межах одного рівня управління;
– за місцем проходження: (а) динамічна – супроводжується неодноразовою зміною місць при вертикальному просуванні чи горизонтальному переміщенні, (б) статична – здійснюється на одному робочому місці й на одній і тій же посаді шляхом професійного росту;
– за характером реалізації: (а) типова – досягнення найвищого рівня визнання і зросту шляхом проходження повного циклу державної служби, (б) стала – відрізняється постійністю й незмінністю професійної діяльності [162, с. 53, 54].
Специфічним видом переміщення кадрів, яке застосовується щодо дипломатичних працівників, є інститут ротації (від лат. rotatio – круговий, обертальний рух, заснований на принципі обертання окремих деталей [163, c. 734]). Ротація знайшла досить широке застосування в зарубіжних країнах, особливо у сфері приватного бізнесу, де її зазнають усі категорії найманих працівників. Як указує Т. Хіросі, всі наймані працівники набувають досвіду різного роду робіт, розуміння взаємозв’язку різних робочих місць та інтересів компанії в цілому. Незважаючи на великі затрати на такі переміщення, компанії практикують їх, оскільки переконані, що в майбутньому вигоди перевищать короткострокові витрати. Працівник спочатку навчається всім видам робіт, а потім закріплюється на одному місці» [164, с. 97].
В. Я. Малиновського ротацію кадрів тлумачить як горизонтальне й вертикальне переміщення державних службовців на посадах у структурних підрозділах, де вони працюють, і в інших владних органах (у тому числі різного територіального розташування) з метою набуття ними нових знань, умінь, професійних навичок, необхідних для кар’єрного росту [165, с. 110].
Закон України «Про дипломатичну службу» у ст. 1 ротацію визначає як планове заміщення працівників дипломатичної служби у закордонних дипломатичних установах України в порядку, визначеному Міністерством закордонних справ України. Ротація працівників здійснюється з метою належного виконання завдань дипломатичної служби, ефективного використання потенціалу працівників, забезпечення рівних можливостей для дипломатичної кар’єри і професійного росту. Основними завданнями цього переміщення є: а) удосконалення кадрового потенціалу з метою створення професійного, дієздатного державного апарату; б) створення підготовленого кадрового резерву для заміщення посад державних службовців, особливо там, де місцеві джерела кадрового поповнення обмежені; в) забезпечення планомірності службової кар'єри для перспективної молоді, формування нового типу управлінців; г) профілактика й запобігання проявам корупції, іншим правопорушенням серед державних службовців; д) забезпечення результативної і стабільної діяльності органів виконав чої влади, зниження рівня плинності кадрів.
Запровадження інституту ротації державних службовців, як вважає У. І. Ляхович, дозволяє, по-перше, розширити кругозір і підвищити рівень професіоналізму державних службовців; по-друге, підвищити мобільність інституту державної служби за рахунок вільного переміщення кадрів; по-третє, зменшити рівень корупції, оскільки ротація кадрів неминуче призведе до «обриву» протиправних зв’язків державного службовця [166, с. 149].
Концепція ротації кадрів на окремих посадах державних службовців, затверджена розпорядженням Кабінету Міністрів України №144-р від 18 березня 2002 р. [167], виокремлює такі загальні принципи, на яких повинно ґрунтуватися таке переміщення працівників на посадах державних службовців, як-от: законність, демократизм, соціальна справедливість, професіоналізм, компетентність, відкритість, прозорість, соціальна захищеність, добровільність, оптимальне поєднання інтересів державного органу й державного службовця. Пункт 2 Порядку ротації працівників дипломатичної служби в системі органів дипломатичної служби України, затвердженого наказом Міністерства закордонних справ України №147 від 31 травня 2012 р. [168], наголошуючи на прикладному аспекті цієї процедури, принципами останньої називає плановість, системність, скоординованість заходів, забезпечуючих ротацію, накопичення інформації, регламентованість, наступність, законність і прозорість.
Працівники підлягають ротації й направляються у довготермінове відрядження з урахуванням їх професійної підготовки, спеціалізації й досвіду роботи, а також службової необхідності. Нам імпонує позиція А. М. Островерх, на думку якої поява у трудовому законодавстві такого поняття, як «відрядження» зумовлено, виникаючою час від часу в роботодавця потребою скеровувати працівників для виконання роботи за межами населеного пункту, в якому розташовано підприємство, чи навіть країни [169, с. 52].
Кандидатури на заміщення посад у закордонних дипломатичних установах України подаються на розгляд керівниками структурних підрозділів МЗС і представництв МЗС на території України або шляхом подання заяви працівника дипломатичної служби безпосередньо від свого імені на ім’я Міністра закордонних справ. Відмова дипломатичного працівника, включеного до затвердженого МЗС Плану ротації, від направлення в довготермінове відрядження допускається за наявності об’єктивних причин (хвороба, лікування тощо) й письмової заяви з наданням відповідних підтвердних документів. Відмова працівника від направлення у довготермінове відрядження без об’єктивних причин враховується при просуванні по службі. Працівники дипломатичної служби, включені до затвердженого Плану ротації, зобов’язані в установлені ним строки виїхати до закордонних дипломатичних установ. Дипломатичні працівники, строк довготермінового відрядження яких завершився, зобов’язані протягом 3-х робочих днів з моменту повернення в Україну прибути до Департаменту персоналу для вирішення питання щодо подальшого проходження дипломатичної служби. На посади, що вивільняються в результаті ротації й залишаються вакантними, оголошується конкурс. З особами, які успішно пройшли конкурс на заміщення посади і стосовно яких немає відомостей, які перешкоджали б зайняттю посади, пов’язаної з виконанням державних функцій, при прийнятті на дипломатичну службу укладається контракт.
Дотримуємося позиції, що ротація – це особливий вид переведення на іншу роботу, що здійснюється тільки у випадках, передбачених законом, і застосовується до відповідних категорій державних службовців, у тому числі й до дипломатичних працівників, без їх згоди в інтересах держави.
Вся работа доступна по Ссылке
