Право на судовий захист як елемент правового статусу суб’єкта трудових правовідносин

          Суб'єктом права в юриспруденції визнається правоздатна та дієздатна особа (індивідуальна чи колективна), поведінка якої регулюється нормами права. Будучи суб’єктом права, особа перебуває в стані, який має особливе та основне значення для правового регулювання її поведінки, це зумовлює зміст такої поведінки та визначає характер правовідносин, які виникають між відповідними суб'єктами. Такий стан в юридичній літературі називається правовим статусом особи і виступає основою тих прав та обов’язків, якими володіє суб’єкт, вступаючи в той чи інший вид суспільно-правових відносин.          В юридичній літературі немає однозначного підходу до визначення поняття «правовий статус». Так, А. Я. Сухарьов визначає правовий статус, як систему визнаних і гарантованих державою в законодавчому порядку прав, свобод і обов'язків, а також законних інтересів людини як суб'єкта права [50, с. 525]. Як бачимо, автор зводить дане поняття до визначеного кола прав, свобод та обов’язків, якими володіє суб’єкт залежно від типу відносин, в які він вступає. Однак, з нашого погляду, таке ототожнення є не зовсім вірним, оскільки до елементів правового статусу може бути включена також правосуб’єктність особи.           Слово «статус» у перекладі з латинської означає положення, стан кого-небудь або чого-небудь. У даному випадку йдеться про статус особи, людини, громадянина, де поняття «особа» об'єднує властивості індивіда і як людини, і як громадянина. Тому правовий статус особи охоплює систему прав і обов'язків людини та громадянина. Втім були висловлені пропозиції й інших вчених щодо розмежування понять «правовий статус» та «правове становище індивіда», на їх думку перше виступає частиною (ядром) другого. Хоча, на погляд М. І. Матузова, у такому поділі немає особливої необхідності [51, с. 23]. Здається, що різницю слід проводити не між правовим статусом і правовим становищем однієї й тієї ж особи, а між правовим статусом (становищем) різних осіб. При цьому, як вважає Г. М. Манов, в основі правового статусу лежить фактичний соціальний статус, тобто реальний стан людини в даній системі суспільних відносин. Соціальний і правовий статус співвідносяться як зміст і форма. У додержавному суспільстві певний соціальний статус був, а правового не було, оскільки там не було права [52, с. 23].          Поряд із соціальним статусом гуманітарії розрізняють статус як правову категорію, під якою, зазвичай, розуміється «правове становище (сукупність прав і обов'язків) громадянина чи юридичної особи» [53, с. 237].          Використовуючи єдину систему соціальних норм, доцільно ставити питання про єдину структуру соціального статусу, включаючи до його складу статус як юридично закріплене державою становище особи в громадянському суспільстві, моральний і корпоративний статус, тобто виділяти його складові залежно від тієї групи норм, якою визначається соціальний стан особи в суспільстві.          Правовий статус – комплексна, інтеграційна категорія, що відображає взаємовідносини особи й суспільства, громадянина й держави, індивіда й колективу, інші соціальні зв'язки. У структуру цього поняття входять такі елементи: (а) правові норми, що встановлюють даний статус; (б) правосуб'єктність; (в) основні права та обов'язки; (г) законні інтереси; (д) громадянство; (е) юридична відповідальність; (э) правові принципи; (ж) правовідносини загального (статусного) типу [54, с. 178]. Отже, основу правового статусу особи складають її права, свободи та обов'язки, закріплені в Конституції України та інших нормативно-правових актах, проголошені в Декларації прав людини і громадянина [55]. Це, головним чином, визначає правове становище особи в суспільстві, її роль, можливості, участь у державних справах. Правовий статус об'єктивно відображає як переваги, так і недоліки реально діючої політико-юридичної системи, принципів демократії, державних основ даного суспільства.           У контексті цього дослідження особливу увагу необхідно приділити правовому статусу особи, яка є суб'єктом трудових правовідносин, тобто трудоправовому. Трудоправовий статус суб'єкта – це його фактичне місце в системі суб'єктів трудового права, яке визначається способом участі в трудових та інших безпосередньо пов'язаних з ними відносинах і зумовлене сукупністю прав, обов'язків, гарантій і відповідальності, встановлених Конституцією та Кодексом законів про працю України. Суб'єктами трудового права є особи, які здатні володіти трудовими правами, можуть набувати й реалізовувати обов'язки (тобто наділені трудовою правосуб'єктністю); це потенційні та реальні учасники суспільних (трудових) відносин.          Під трудовою правосуб'єктністю у науці трудового права розуміють здатність і рівень реального володіння особою трудовими правами та обов'язками, яка складається з таких елементів: – трудової правоздатності, тобто здатності за певних умов мати трудові права та обов’язки; – трудової дієздатності – здатності своїми діями набувати права і виконувати обов'язки. Відповідні елементи є нероздільними, на відміну від цивільного права, де вони можуть не збігатися;          – деліктоздатності, тобто здатності нести відповідальність за трудові правопорушення. Відповідно до законодавства України, трудова правосуб'єктність настає для громадян у загальному порядку з 16 років, це визначається ст. 118 КЗпП України [56]. У виняткових випадках за згодою одного з батьків або особи, яка його замінює, на роботу можуть прийматися особи, які досягли 15 років. Закон допускає з метою підготовки молоді до продуктивної праці приймати на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання роботи, яка не завдає шкоди їх здоров'ю, у вільний від навчання час після досягнення ними 14 років за згодою одного з батьків або особи, яка його замінює.          Оскільки Конституція України закріплює право кожного громадянина вільно розпоряджатися своєю здатністю до праці, вільно обирати вид трудової діяльності чи професію (ст. 43 Конституції України), то обмеження трудової правосуб'єктності може бути встановлене лише в інтересах працівника. Таке обмеження може зумовлюватися захистом здоров'я працівника або оточуючих його громадян і стосуватися віку працівника, стану здоров'я, статі, дієздатності. Наприклад, КЗпП України забороняє застосовувати працю осіб, молодших 18 років, на роботах з важкими і шкідливими умовами праці; не дозволяється використання праці жінок на підземних роботах і в гірничодобувній промисловості на будівництві підземних споруд.          Розглядаючи поняття статусу суб'єкта в науці трудового права, слід зазначити, що у теорії права розрізняють широке й вузьке його трактування. Так, зокрема М. І. Матузов, до змісту правового статусу суб’єкта відносить відповідні правові норми, правосуб'єктність, загальні для всіх громадян суб'єктивні права, свободи, обов'язки, законні інтереси, громадянство, юридичну відповідальність, правові принципи, правовідносини загального характеру [57, с. 59]. Однак, слід зауважити про недоцільність включення до цих елементів, зокрема, громадянства (яке виступає елементом правосуб’єктності), правових принципів (які виступають елементами правовідносин) та самих правовідносин (оскільки елементом правовідносин виступає суб’єкт, який наділений відповідним правовим статусом).           Деякі науковці настільки звужують поняття правового статусу, що ототожнюють його з правосуб’єктністю. Зокрема, такої думки дотримується С. С. Алексєєв, який вважає, що правовий статус особи припускає наявність у нього правосуб'єктності й певного кола основних прав, що визначають його правове становище в суспільстві або в певній галузі суспільного життя [58, с. 86]. Аналогічної точки зору дотримується й О. С. Пашков, який зазначає, що правовий статус визначається закріпленими за ними законодавством правами та обов'язками; гарантіями цих прав і обов'язків, відповідальністю за невиконання покладених на них обов'язків [59, с. 56]. Однак таке ототожнення є недоцільним, оскільки правовий статус, окрім теоретичної можливості бути носієм юридичних прав та обов’язків та можливості притягнення до відповідальності, містить також деякі активні елементи, зокрема, вступ суб’єкта у відповідні правовідносини (волевиявлення).           Деякі дослідники, зокрема, Р. П. Мананкова, вважають, що елементами правового статусу є: (а) правоздатність (абстрактна, рівна для всіх можливість бути носієм прав, свобод і обов'язків) та (б) основні права, свободи й обов'язки. При цьому автор зазначає, що включення в структуру статусу таких різнопорядкових явищ, як норми права, правові принципи, гарантії реалізації прав, громадянство та інші помітних результатів не дає, кожна з цих категорій у статусі не працює саме як його елемент, порівняно із звичайною своєю службовою функцією нічого не привносить. Сама ж конструкція правового статусу виглядає як громіздке, розпливчасте утворення, роль якого важко визначити [60, с. 10].          Деякі автори, аналізуючи правовий статус суб'єкта трудового права, приходять до висновку, що його зміст визначається: (1) трудовою правосуб'єктністю, (2) основними правами та обов'язками, (3) юридичними гарантіями трудових прав і обов'язків, (4) відповідальністю за порушення трудових обов'язків [Див.: 61, с. 56, 57; 62, с. 52; 63, с. 27–38].          Аналогічне розуміння правового статусу суб'єкта трудового права було сформульовано М. Г. Александровим ще в 1948 р. [64, с. 537]. Л. Я. Гінцбург досліджуючи статус громадянина при вступі його в трудові правовідносини, запропонував розрізняти 2 елементи правового статусу суб’єкта трудових правовідносин: (а) загальна правоздатність або «правоздатність взагалі», (б) галузева трудова правоздатність. Пізніше він включив до складу правового статусу 3 елементи: (1) загальну правоздатність (правоздатність взагалі), (2) право на працю й обов'язок працювати, (3) інші основні соціально-економічні права та обов'язки. Аналіз цих трьох елементів, на його думку, розкриває зміст трудової правоздатності за радянським правом [65, с. 208.].          У свою чергу Л. О. Сироватська, у структурі правового статусу розрізняє 2 елементи: (а) трудову правоздатність і (б) основні права й обов'язки. Вона цілком обґрунтовано зауважує, що гарантії й відповідальність – це самостійні правові категорії, що забезпечують реалізацію не тільки основних прав і обов'язків, а й принципів і звичайних норм, при цьому з'єднання їх в одну правову категорію не позбавляє їх «своєї специфіки» [66, с. 62].          У тих випадках, коли в науці трудового права зі змістом статусу суб'єкта пов'язують без усяких застережень більшу частину трудового права: правосуб'єктність (правоздатність, дієздатність, деліктоздатність), основні трудові права й обов'язки, юридичні гарантії та відповідальність,- то це практично знімає питання про його реалізацію, захист засобами трудового права.          Як слушно зауважує М. А. Міцкевич, оскільки вихідним положенням у розумінні статусу слід вважати певну якісну характеристику суб'єкта, то не можна не помічати тієї обставини, що така характеристика залежить від диференціації правового регулювання, від тієї сфери життєдіяльності, в якій опиняється суб'єкт. Тому як у загальній теорії права, так і в галузевих науках підкреслюється, перш за все, єдність правового статусу для всіх [67, с. 34] У той же час Л. Д. Воєводін пропонує розглядати правове становище громадянина з 3-х сторін: (1) як працівника (у сфері соціально-економічного та культурного життя), (2) як суспільно-політичного діяча (у державному й громадському житті) та (3) як особистість (в індивідуальному житті) [63, с. 164].          Чинне законодавство України дозволяє говорити про особливості прояву правового статусу стосовно суб'єктів трудового права, зайнятих у тих чи інших сферах праці, робота в яких опосередковується цілою системою правових норм, навіть окремими спеціальними нормативними актами (правове регулювання праці працівників морського, повітряного, залізничного транспорту, державних службовців і т.п.). У всіх цих і аналогічних випадках використовується одна й та ж термінологія, хоча йдеться далеко не про однопорядкові правові явища. Деякі дослідники в галузі права для позначення поняття «соціальний статус» застосовують термін «модус» [60, с. 36], який у перекладі з латинської означає міру, межу, спосіб, правило [68, с. 217]. В інших трактуваннях – це і положення [69, с. 884]. Тому модус стосовно суб'єкта галузі може означати відому міру (модифікацію) конкретизації загального правового статусу з урахуванням даної категорії суб'єктів.          Правовий статус суб’єкта трудових правовідносин включає в себе все те, що характерно всім і кожному в системі найманої, несамостійної праці. При цьому індивідуальна або групова характеристика особливостей його немовби залишається за рамками. У правовий статус суб’єкта трудового права не можуть включатися всі суб'єктивні права й юридичні обов'язки, зокрема на рівні правового відношення. З цієї точки зору доцільно розрізняти «правове становище» і «правовий стан» суб'єкта трудового права. Якщо перше характеризує правовий статус, то друге немовби одномоментну (тимчасову) реалізацію його на рівні трудових правовідносин, як сукупності правомочностей і юридичних обов'язків, що належать на той чи інший момент певному (персоніфікованому) суб'єкту та характеризуються «плинністю», змінюються в часі й просторі [16, с. 124].          Теорія права визнає можливість суб'єктної диференціації (модифікації) статусу. Але при цьому підкреслюється одна, дуже важлива для розуміння проблеми, думка. Індивідуальний, спеціальний і загальний правовий статус співвідносяться між собою як одиничне (окреме), особливе й загальне. Тим самим підкреслюється єдність і неподільність правового статусу особи [70, с. 13, 14].          З викладених позицій конструкція трудоправового статусу, який включає загальні, однакові для всіх суб'єктів трудового права правомочності й обов'язки видається мало переконливою, якій не відповідає й не буде відповідати будь-яка модель суб'єкта трудового права. Більш того, в ній немає необхідності, оскільки немає потреби в створенні, навіть на рівні абстракції, поняття єдиного суб'єкта трудового права. Якщо ж вести мову про конкретизацію на рівні трудового права загального правового статусу, то кожного разу ми практично будемо мати справу з якоюсь особою чи групою осіб в аспекті суб'єктної диференціації трудового права, модифікації правового статусу на рівні модусу шахтаря, вчителя, жінки чи неповнолітнього працівника [16, с. 128].          Таким чином, можна зробити висновок про складну та багаторівневу структуру правового статусу суб’єкта трудових правовідносин. Для всіх без винятку суб’єктів трудових відносин правовий статус можна поділити на (а) загальний та (б) спеціальний. Перший включає в себе права та обов’язки, що потрапляють у трудовий статус із інших галузей права, зокрема, конституційного, цивільного, сімейного. Це права, які визначають більшою мірою правовий статус індивіда, особистості та які не припиняються зі вступом особи у трудові відносини. Обсяг елементів другого в основному залежить від виду суб’єкта трудових правовідносин (працівник, роботодавець, державний службовець) і визначається набором спеціальних повноважень, передбачених, перш за все, законодавством, яке регулює відносини того чи іншого виду діяльності, посадовими інструкціями, правилами внутрішнього трудового розпорядку та іншими локальними нормативними актами.           Право на захист трудових прав належить до загального статусу суб’єкта трудових правовідносин. При цьому воно одночасно виступає гарантом реалізації всіх інших трудових прав, які входять як у загальний, так і в спеціальний трудовий статус, а також може служити рушійною силою для виконання суб’єктами трудового права своїх обов’язків. Адже за невиконання або неналежне виконання обов'язків суб'єктами права законодавчими актами встановлена трудоправова відповідальність, тобто обов'язок суб'єктів зазнавати санкції штрафного характеру. Вона доповнює правовий статус суб'єктів. Установлення відповідальності зумовлене необхідністю забезпечити виконання працівниками своїх прав та обов'язків. Мета відповідальності не стільки в застосуванні до працівника, який не виконав установлених вимог, стягнення і покарання, а більше в тому, щоб під впливом усвідомлення невідворотної відповідальності забезпечити своєчасне й якісне виконання. Усвідомлення самої можливості застосування санкцій слугує засобом формування у суб'єкта стимулу до якісного виконання ним його трудових функцій [71].          

Вся работа доступна по Ссылке