Предметна діяльність і спілкування як форми взаємодії
В цілісному процесі взаємодії людини з дійсністю виділяються основні його різновиди. Ними є суб'єкт-об'єктна і суб'єкт-суб'єктна взаємодія, що, на думку Б. Ломова [259, c.245], відповідає окремим сторонам соціального буття людини – предметній діяльності і спілкуванню. Л. Виготський не просто показує два плани взаємодії, але і говорить про ту ланку, яка їх об'єднує або, кажучи точніше, з якої обидва ці плани поступово вимальовувалися, – про діяльність і спілкування. Згідно загальнопсихологічного принципу єдності спілкування і діяльності, розділення цих типів взаємодії є умовним. Відомо, що «спочатку ставлення до світу речей і до навколишніх людей …зливаються між собою, але далі відбувається їх роздвоєння, і вони утворюють різні, хоча і взаємозв'язані, лінії розвитку, перехідні один в одного» [259, c.207]. Мясіщев В. у зв'язку з цим говорить, наприклад, про «діяльне спілкування, або спілкування в діяльності», що представляє характерну специфічно людську потребу [302, c.151].
Характер взаємозв'язку предметної діяльності і спілкування розуміється різними авторами неоднозначно. Леонтьєв О. розглядає спілкування як сторону діяльності, яка включена в будь-який її вид і є її елементом. Сама ж діяльність з цих позицій розглядається як умова спілкування [244, c.89]. Інша позиція представляє спілкування як особливий вид діяльності. Ельконін Д. відводить спілкуванню роль самостійної діяльності, проте тільки на певних етапах онтогенезу [472]. Інша точка зору представляється Б. Ломовим, який розглядає діяльність і спілкування як дві сторони соціального буття людини, вважаючи їх самостійними, хоча і взаємопов'язаними специфічними формами людської активності: «суб'єкт-об'єкт», або «суб'єкт-предмет», і «суб'єкт-суб'єкт» [259, c.249]. Каган М. вважає за недоцільне штучно розділяти спілкування і діяльність, представляючи їх у вигляді єдиної системи суб'єктно-об'єктно-суб'єктних взаємозв'язків [156]. Зимня І. розглядає спілкування як «форму взаємодії людей, зайнятих різними видами діяльності в суспільно-трудових відносинах» [139]. Проводячи паралель з концепцією структури суб'єкта Б. Ананьєва [16], автор представляє спілкування як одну з форм взаємодії в суспільно-комунікативній сфері діяльності людей, окрім якої виділяються такі сфери, як пізнавальна і суспільно-виробнича. Людина таким чином одночасно виступає як суб'єкт спілкування, пізнання і діяльності (праці). Не дивлячись на наявність різноманітних точок зору на співвідношення предметної діяльності і спілкування, останнє, на наш погляд, незалежно від тієї або іншої ролі, володіє своєю власною специфікою, яку важко ігнорувати. Відомо, що потреба в спілкуванні, або комунікативна потреба, належить до базових людських потреб, депривація якої призводить до значних спотворень в розвитку. У дитинстві ця потреба існує, так би мовити, «в чистому вигляді» і виглядає як потреба в матері і близьких, які доглядають за дитиною. З часом з’являються інші потреби, проте, спілкування істотно впливає на їх розвиток, у будь-якій з них виявляється комунікативний компонент [259, c.264].
Спілкування визначає суть взаємодії людини з іншими людьми саме як взаємодії суб'єктів, в процесі якої здійснюється взаємний обмін способами і результатами діяльностей, уявленнями, ідеями, установками, відчуттями інтересами тощо (Б. Ананьєв, М. Бахтін, І. Зимня, Б. Ломов, М. Каган і ін.). Саме в цій позиції думки різних психологів перетинаються. В процесі спілкування «...люди є одночасно (або послідовно) об'єктами і суб'єктами» [16], на відміну від процесу предметної діяльності, в якій не відбуваються взаємопереходи між полюсами «суб'єкт-об'єкт» [244, c.81]. На думку Я. Яноушека, «… категорія спілкування включає внутрішній зв'язок спільної діяльності, взаємодії і взаємних відносин, і виражає таким чином процесуальний аспект суспільних відносин» [484, c.59]. За словами В. Мясіщева, «...в спілкуванні виявляються відносини людини з їх різною активністю, вибірковістю, позитивним або негативним характером», у свою чергу, «відносини людей формуються в процесі їх взаємодії» [302, c.296]. На думку Б. Ананьєва [16, c.176], «…процес спілкування представляє собою складний комплекс взаємин між людьми і ставлень особистості до людей, до спільної діяльності і самої себе». Унікальність спілкування полягає в тому, що «…його результат – це не перетворений предмет (матеріальний або ідеальний), а відносини з іншою людиною, з іншими людьми» [259, c.248].
Розуміння спілкування як «реальності людських відносин» [17, c.79] не означає, що в цій реальності не має місця для предметної діяльності. Навпаки, спілкується завжди діяльна людина, і саме його діяльність з необхідністю перетинається з діяльністю інших людей, що і створює певне ставлення людини не тільки до предмету своєї діяльності, але і до інших людей. Будь-яка діяльність, як і спілкування, здійснює тією чи іншою мірою певне «життєве ставлення людини» [248, c.4]. Спілкування є і атрибутом спільної діяльності і самостійною цінністю одночасно. В широкому сенсі воно включає: комунікацію, як обмін інформацією; взаємодію, як обмін діями; перцепцію, як сприймання людьми один одного. Якщо одиницею предметної діяльності, що відображає в собі всю її специфіку, є дія (С. Рубінштейн, О. Леонтьєв), то одиницею спілкування, що розуміється як взаємодія суб'єктів в суспільно-комунікативній сфері, має бути щось, що відображає цю суб'єкт-суб'єктну специфіку. Необхідно також відзначити, що на відміну від предметної діяльності, в спілкуванні завжди яскраво виражена спільна діяльність, тобто діяльність в процесі якої відбувається формування і розвиток «сукупного суб'єкта» на підставі загальної мети, як системоутворюючого чинника [259, c.140], [139]. У зв'язку з цим визначення одиниці спілкування повинне містити в собі значення «взаємності», «циклічності», а також інші подібні відтінки, які наводять на думку про взаємозв'язок суб'єктів цього процесу. Так, на думку І. Зимньої [139], такою одиницею є «комунікативний акт». З погляду Б. Ломова [259, c.249], одиницями спілкування є «зв'язані акти», або «цикли, в яких виявляються взаємні позиції, установки, точки зору кожного з партнерів, вельми своєрідно переплітаються прямі і зворотні зв'язки в потоці циркулюючої інформації». Бахтін М. виокремлює «вислів» як одиницю мовного спілкування [36, c.250], Н. Лавленд одиницею аналізу вважає «мовний вислів» [496], В. Артемов – «мовний вчинок» [21], Н. Жинкін говорить про «мовну дію» [129], Дж. Серль – про «мовний акт» [388]. Проте, найбільш ємким, на наш погляд, є термін В. Мясіщева «поводження людини з людиною». Автор говорить про спілкування як про циклічну систему, в якій він виділяє три взаємозв'язані компоненти: відображення, ставлення і звернення [302, c.29]. Такий компонент системи спілкування, як «звернення» несе в собі, по-перше, специфіку відображення однією людиною звернення до іншого (розуміння його слів і сприйняття дій, відстежування його оцінок і емоційних реакцій), по-друге, специфіку ставлення людини до відображеного, а також, по-третє, безпосередньо самі компоненти – вербальні і невербальні дії, оцінки і емоції - в яких звернення і презентуються партнерові зі спілкування.
Поводження людини з людиною може носити, на наш погляд, різний характер: дії і вчинку. Як ми вже наголошували, дія традиційно розглядається як одиниця предметної діяльності. С. Рубінштейн говорить про це так: «Специфічно людська дія сформувалася в праці, як акт трудової діяльності. …оскільки дія повинна привести до певного результату – її цілі, – здійснюючи її по-різному стосовно умов, що змінюються, дія в специфічному сенсі слова завжди є рішенням задачі» [379, c.455]. У іншому місці він так визначає внутрішній зміст дії, підкреслюючи його суб'єкт-об'єктний характер: «Дія як такий свідомий цілепокладаючий акт виражає основне специфічне ставлення людини до світу». [375, c.174]. Разом з тим, автор відтіняє і інший аспект обговорюваного: «Кожною дією, спрямованою на той або інший предмет чи матеріальний результат, людина неминуче співвідноситься з людиною, впливає якось на інших людей, на свої взаємини з ними» [379, c.455]. І далі він продовжує: «Коли дія усвідомлюється самим суб'єктом, який діє, в цій своїй якості, вона стає вчинком». Таким чином, вчинок визначається С. Рубінштейном як «дія, яка сприймається і усвідомлюється самим суб'єктом, який діє, як суспільний акт, як прояв суб'єкта, який проявляє ставлення людини до інших людей». Парадоксально, але, з наведених позицій вчинком людини в певних умовах може бути навіть його бездіяльність, оскільки в своїх вчинках особа або затверджує існуючу форму суспільних відносин і свою позицію в їх системі, розвиває їх, або прагне їх змінити (або змінити своє положення в цій системі). Подібне розуміння вчинку можна зустріти і у багатьох інших дослідників. Мерлін В. говорить про те, що якості особистості, які характеризують її як суб'єкта суспільно-трудової діяльності, виявляються «лише в таких діях і вчинках, які мають суспільне значення» [291]. Бодальов О. говорить, що «рухи і дії складають поведінку людини [61, c.134]. До її складу входять і вчинки – акти об'єктивно і суб'єктивно мотивованої поведінки, які мають значення для оточуючих людей і етично-психологічні наслідки для особи, що зробила вчинок». На думку І. Зимньої, «…якщо за одиницю діяльності прийняти дію, то одиницею поведінки як соціально обумовленої форми взаємодії людини з навколишньою дійсністю є вчинок» [141, c.68]. Божовіч Л. зазначає наступне: «Поняття вчинку відмінне як від поняття дії (що не обов'язково включає внутрішню мотивацію), так і від дуже широкого поняття діяльності [62, c.300]. Він супроводжується боротьбою мотивів і ухваленням рішення, хоча у багатьох випадках ця боротьба суб'єктом не усвідомлюється. Вчинок тому і характеризує особистість, що він здійснюється відповідно до того мотиву, який переміг, є стійко домінуючим в структурі даної особистості». Мясіщєв В. говорить, що «відносини тісно зливаються з вчинком і реакцією. Вони виражаються у вчинку» [302, с.30].
Вся работа доступна по Ссылке
