Структурний аналіз культури педагогічної взаємодії

          Сучасна культурологія нараховує більше двохсот визначень культури. Гуманітарна наука двадцятого століття традиційно зіставляла два глобальні поняття – «культуру» і «природу». Згідно з цим підходом, природа є сукупність всього того, що виникло само собою, а протилежністю природи в цьому сенсі є культура, як те, що створене людиною. У всіх явищах культури втілюється певна визнана людиною цінність. У філософії виділялись три сфери культури – матеріальна, духовна і художня, але сьогодні робляться перші спроби створити «образ світу», що підтверджує нероздільність «духовного», «художнього» і «матеріального», і разом з тим виявляє безумовну пріоритетність духовного в історичному русі людства. Домінуючими в культурології є два напрями дослідження культури – культура суспільства і культура особистості. У сучасних культурологічних концепціях (технологічній, діяльнісній ціннісній) виокремлюються такі ознаки культури: критерій ступеня розвиненості людського в людині, адаптивна роль людини в соціумі, відображення позиції в системі норм і цінностей. Очевидно, що культуру необхідно уявляти не просто як досвід життєдіяльності людей на локальному рівні, а як багатовимірне явище.           На побутовому рівні культура розуміється як зразок, її ототожнюють з освіченістю і інтелігентністю, кваліфікують як певну якість особистості. На теоретичному рівні культура розглядається як специфічна характеристика суспільства, яка відображає досягнутий людством рівень історичного розвитку, що визначається ставленням людини до природи і суспільства [395]. Інше розуміння культури – соціально-прогресивна творча діяльність людства у всіх сферах буття і свідомості, що є діалектичною єдністю процесів опредмечування (створення цінностей, норм, знакових систем тощо) і розпредмечування (опанування культурної спадщини), спрямована на перетворення дійсності, багатства людської історії на внутрішнє багатство особистості, на виявлення і розвиток сутнісних сил людини [430].          Сукупність матеріальних і духовних цінностей, характеристика рівня розвитку суспільства і конкретної людини, творча діяльність зі створення, збереження, освоєння і передачі цінностей – лише деякі визначення культури.          З розвитком тієї або іншої професії формуються професійні норми, правила, вимоги до представників даної сфери діяльності. Ці вимоги включають необхідні знання, уміння, навички та особисті якості, норми ставлень до складових професійної діяльності, що відбивається в змісті професійної культури, яка є мірою оволодіння даними нормами. Складовою професійної культури є етична культура, в якій закріплені етичні вимоги до особистості фахівця. Професійно-етична культура поліфункциональна, оскільки є єдністю процесу створення професійно-етичних цінностей і процесу їх засвоєння (аксіологічна функція), а також являє собою систему професійно-етичних якостей, які виступають регулятором соціальних відносин (регулятивна функція). Також професійно-етична культура виконує нормативну функцію, професійні норми закріплені в професійно-етичних кодексах і підлягають неухильному виконанню, крім того існують правила, які визначаються культурно-історичними умовами і особливостями професійного середовища, колективу. Цей вид культури і реалізує виховну функцію через формування якостей особистості учасників професійної взаємодії та є системою професійно-важливих етичних цінностей, що стали внутрішніми переконаннями особистості. Об'єктивними показниками наявності професійно-етичної культури можуть слугувати певні якості особистості та поведінка, узгоджена з вимогами професійно-етичного кодексу. Існує два види прояву етичних регуляторів в професійних відносинах. Перший виявляється на рівні зовнішньої етичної культури поведінки, наприклад, у ввічливості, тактовності, другий – на рівні глибинного розуміння етичних категорій і уявлень, що перетворились на переконання, наприклад, уявлень про добро і зло, професійний обов'язок. Осмислені, прийняті і перетворені на переконання етичні категорії складають внутрішню професійно-етичну культуру. Причиною невідповідності зовнішньої і внутрішньої культури є присутність в поведінці людини корисливого розрахунку, невідпрацьована технологія реалізації етичних цінностей, недостатність професійних знань, умінь, навичок етичної взаємодії. Таким чином, професійно-етична культура особистості є системою професійно-важливих етичних цінностей, що стали внутрішніми переконаннями особистості. Неодмінна умова реалізації професійно-етичної культури – володіння технологією професійної взаємодії і спілкування, тобто культура взаємодії.           Для чіткого уявлення про суть, структуру і зміст культури педагогічної взаємодії, необхідно вдатись до моделювання досліджуваного феномена. У побудові її моделі ми спиратимемося на дані, представлені в роботах сучасних дослідників. Так у професійній етичній культурі педагога О. Куванова, вслід за Д. Яковлєвою, умовно виокремлює три інтеграційно-змістовні блоки [483]. По-перше, якості, що визначають характер взаємин учасників педагогічного процесу: доброта і чуйність, вимогливість і справедливість, терпимість і доброзичливість, любов до дітей і повага до особистості, вміння спілкуватися і співпрацювати. По-друге, якості, що характеризують ставлення до суспільства і явищ суспільного життя, у тому числі виховання, освіти: переконаність і щирість, громадянська активність і свідомість, патріотизм. По-третє, якості, що відображають ставлення до самого себе як особистості і носія професійної діяльності: працьовитість, професійна гідність, честь, відповідальність і ініціатива, самоконтроль і самокритичність, відданість професійному обов'язку, небайдужість. Сластьонін В. та І. Ісаєв виділяють три аспекти розгляду професійно-педагогічної культури: ціннісний (аксіологічний), технологічний і особистісно-творчий [395, с.10-17]. У побудові комбінованої моделі професійно-педагогічної культури викладача вищої школи вчені виходили з наступних методологічних засад: професійно-педагогічна культура є частиною загальної культури, і тому її дослідження має спиратися на дані культурології, що розкривають загальну структуру, механізм її функціонування; це системне утворення, що включає ряд компонентів, має власну структуру, вибірково взаємодіє з навколишнім середовищем і володіє властивістю цілого, яке не зводиться до властивостей окремих частин; педагогічна діяльність розглядається як одиниця аналізу професійно-педагогічної культури і є лише одним з її елементів; особливості формування професійно-педагогічної культури викладача обумовлені індивідуально-творчими, психофізіологічними характеристиками, соціально-професійним досвідом особистості. З урахуванням вказаних методологічних підстав автори обґрунтували чотирьохкомпонентну модель професійно-педагогічної культури: 1) аксіологічний компонент розкриває професійно-педагогічну культуру як сукупність педагогічних цінностей, створених людиною впродовж століть; 2) технологічний компонент розкриває шляхи здійснення педагогічної діяльності, способи задоволення потреби в спілкуванні, в отриманні нової інформації, в передачі накопиченого досвіду; 3) евристичний компонент як прояв педагогічної творчості; 4) особистісний компонент розкриває специфічний спосіб сутнісних сил викладача (потреб, здібностей, інтересів, соціального досвіду, міри соціальної активності). Функціонування педагогічної культури є постійне перетворення індивідуального досвіду особистості на колективні форми професійної культури і цих загальних форм – у власне професійне «я».           За аналогією нами виділені такі компоненти культури педагогічної взаємодії як складової частини професійно-педагогічної культури:           1. Аксіологічний компонент, що розкриває культуру педагогічної взаємодії як володіння сукупністю педагогічних цінностей. В якості педагогічних цінностей виступають позитивно оцінювані категорії, явища, дії, стани, факти, що мають значущість для суспільства, окремої педагогічної системи або конкретної людини. Це психолого-педагогічні знання, розвинене педагогічне мислення, педагогічний такт і педагогічна рефлексія, педагогічна імпровізація, педагогічна етика, культура мови педагога тощо. Вони слугують об'єктами інтересів суб'єкта, для позначення практичних ставлень до навколишніх предметів і явищ, виконують роль повсякденних орієнтирів в предметній і соціальній дійсності, професійній активності, спрямованої на досягнення гуманістичних цілей [430]. Ціннісні переваги дозволяють судити про моральність як суспільства в цілому, так і окремої особистості. На думку Н. Асташової: «Цінності визначаються як стрижневе утворення особистості, системний компонент культури, прояв потреби в людяності» [25]. Цей компонент в структурі культури педагогічної взаємодії є системоутворюючим.          

Вся работа доступна по Ссылке