Відповідальність у формуванні культури педагогічної взаємодії
Стрімкі соціально-економічні зміни нашого суспільства, трансформація цінностей та орієнтирів започаткували нові виміри психічної культури особистості, професійної підготовки, майстерності фахівця. Вони вимагають створення та впровадження нових технологій формування та розвитку особистості, «конструктивності» психолого-педагогічних впливів. Тому виникає необхідність в перегляді підходів до тих проблем, які тривалий час знаходяться в центрі уваги дослідників і отримали певне теоретичне та практичне вирішення в межах попередньої психолого-педагогічної системи. Однією з них є комплексна проблема відповідальності особистості.
Розгляд питання про активність неминуче підводить до проблеми відповідальності. Відповідальність — зворотна сторона активності, яка нерозривно з нею пов'язана та завжди її супроводжує. Кожний людський вчинок як наслідок прийнятого рішення в ситуації вибору так чи інакше порушує інтереси інших людей, суспільства. Оскільки вибір виражає реальний зв'язок особистості з іншими людьми, а отриманий результат набуває певного значення для інших людей, це завжди накладає відповідальність на особистість. Відповідальність означає здатність передбачити наслідки кожного свого вчинку і прагнення запобігти можливому негативному ходу подій.
У контексті сучасних тенденцій щодо більшого демократизму й прозорості в освіті варто зазначити, що свобода й відповідальність, які уможливлюють педагогічну взаємодію, є найважливішими ознаками демократії. Окрім того, вони виступають тими загальнолюдськими цінностями, які об’єднують різні педагогічні системи.
У ХХІ столітті відповідальність стає основною моральною цінністю, яка розповсюджується на всі сфери й аспекти приватного, суспільного й політичного життя, охоплює масштаби всієї планети та спрямована в майбутнє. Від розвитку цього почуття залежить напрямок розвитку цивілізації й існування людства взагалі. Відповідальність висувається на перший план таких наук, як педагогіка, психологія, філософія, аксіологія і т. д. На необхідність формування особистості на основі загальнолюдських моральних цінностей, серед яких вагоме місце посідає відповідальність, вказують О. Сухомлинська, Т. Левченко, О. Савченко, І. Бех, закликаючи спрямовувати зусилля на виховання вільної гармонійної особистості, здатної відповідально ставитися до життя, навчання, діяльності, природи, сім’ї, здоров’я тощо.
Для обґрунтування поняття відповідальності варто звернутися до філософських концепцій. У філософії Давньої Греції існували різні підходи до розуміння сутності відповідальності. Так, Демокріт висловив думку про те, що моральна відповідальність є регулятором поведінки людини. Він уважав, що відповідальність не вроджена якість і не Божа благодать, а продукт культури, результат соціалізації, виховання. Для Сократа моральна відповідальність особистості є невід'ємною характеристикою індивіда, як і доброчесність, благо, справедливість. Адже, за Сократом, перший обов'язок громадянина – мати глибокі знання, власні переконання, думки. Проте ці переконання не повинні розходитися з вимогами, сформульованими у нормах, законах кожного «поліса». В іншому разі не можна чекати від особистості свідомої, відповідальної поведінки. Обов'язок суспільства полягає у забезпеченні громадян гідними людської сутності умовами життя. Розрив між моральними, правовими нормами суспільства і морально-правовою свідомістю індивідів найбільше заважає виконанню обов'язку, завдає і особистості, й суспільству шкоди, адже людина за таких умов стає безвідповідальною.
Проблему моральної відповідальності особистості досліджував Платон. Ґрунтуючись на ідеї про світ моральних сутностей, він сформулював свою думку так: від ідеї до дійсності, від належного до сущого. Цей постулат Платон обґрунтовує на рівні особистості й суспільства. У системі формування відповідальної особистості Платона є заборони щодо засобів виховання. Так, він виступає за сувору, компетентну і непідкупну цензуру художніх творів, які можна використати у виховному процесі. Цензори, на яких покладено морально-правову відповідальність перед законом, державою і народом, мають вилучити ті з них, які руйнують моральні якості молоді.
Для аналізу відповідальності Арістотель застосував метод діяльності, який презентує актуальне буття живої істоти і процес переходу його можливостей до дійсності. Природа живої істоти розкривається саме у діяльності та реальному досвіді спілкування. Проте на саму діяльність вирішально впливає душа, яка поєднує розумну та нерозумну складові, взаємодія котрих стимулює появу відповідальності. Тобто відповідальність виникає тоді, коли правильно спрямований розум узгоджується з рухом почуттів, а рух почуттів – з розумом.
В епоху Середньовіччя панувала євангельська доктрина, яка характеризувалася певними загальнолюдськими цінностями. Так, ідея відповідальності ґрунтувалася на принципі любові. Син Божий – Ісус Христос – повинен створити царство, позбавлене війн, смерті, де всі перебуватимуть у вічному блаженстві та любові. Проте досягти цього можна лише за умови, якщо людина любитиме Бога (погляди характерні для Арія, Орігена, Тертуліана, Пелагія та ін.).
Ранньохристиянським мислителем, який упродовж тисячоліття вирішально впливав на моральне виховання, був Гіппонський єпископ, учитель церкви Августин Блаженний (354–430). Він визначив самовдосконалення особистості як постійну і напружену працю душі, як самопізнання, а також уважав, що вдосконалившись через працю душі, людина стане унікальною, відповідальною і неповторною особистістю, якій радітиме Бог.
На думку римського філософа-неоплатоніка Аніція Манлія Северина Боеція (прибл. 480–524), на противагу Августину, відповідальна поведінка залежить не лише від Бога, а й від людини та її Долі. Він наголосив на тому, що відповідальні дії особистості є правильним шляхом до щастя і блага.
Ідею відповідальності також оригінально обґрунтував римський філософ, теолог Фома Аквінський (1225–1274), звернувшись до моральної особистості через з'ясування відношення божественного приречення до свободи волі людини. Однак, на відміну від Августина, який спирався в ідеї про відповідальність на вчення Платона, погляди Аквінського ґрунтуються на постулатах Арістотеля. Пошук суті відповідальності, її формування в індивіда він намагається здійснити на пріоритетних перед наукою засадах віри.
Представники філософії та педагогіки епох Відродження та Нового часу дослідження проблем відповідальності основували на ідеях егоїзму (франц. Еgoїsme, від лат. egone – морально-етичний принцип, що характеризує поведінку людини, яка прагне до задоволення лише власних потреб, нехтує інтересами інших людей та суспільства), частково скептицизму (грец. skeptikos – недовірливий; учення, що ґрунтується на сумнівах в існуванні якогось надійного критерію істини) та епікуреїзму (вчення Епікура, який матеріалістично пояснював світ на основі атомістичного вчення). Вони прагнули з'ясувати не лише об'єктивні основи відповідальності, а й узагальнити їх. Зокрема, їх цікавило, як відповідальність може бути продуктом, властивістю окремого індивіда і загальною соціально організувальною силою одночасно.
Англійський філософ Френсіс Бекон (1561– 1620) обґрунтував теорію відповідальності на засадах науково-технічного прогресу, культури, гуманізації соціальних стосунків. Він вважав, що відповідальність людини полягає у тому, щоб розвинути свої сили і здібності культурним шляхом. На думку Ф. Бекона, людина мусить відповідати не лише за творення і перетворення природи, вміло керувати цим процесом, а й відповідально і без насилля ставитися до матерії.
Представник Нового часу нідерландський філософ Бенедикт Спіноза (1632–1677) відповідальність розглядав із погляду субстанціональності, сутність якої у нескінченній природі. Ця природа існує об'єктивно і має власні закони взаємозв'язку. Часто існування безвідповідальності породжується сваволею людей, їх неправильним розумінням свободи, причин, які спонукають людські прагнення і бажання. Крім того, зазначав 3. Спіноза, безвідповідальність спричинює неуцтво, а науки порушують порядок природи, а не наслідують його. Уникненню цього сприяють не лише правила життя, а й чітке пізнання, на яке спрямовує педагог. Правильно скероване пізнання допомагає людині обрати високоморальний спосіб життя, подолати афекти незадоволень, принести користь суспільству.
Вихідним положенням відповідальності у засновника емпірично-матеріалістичної теорії пізнання Нового часу британського філософа і педагога Джона Локка (1632–1704) є моральний закон природи. Він зумовлює повинність людини у моральному і правовому аспектах, формує її моральний обов'язок, яким керує розум і який узгоджує діяльність людей.
Вся работа доступна по Ссылке
