Навколишнє природне середовище як оcнова життєдіяльності суспільства, реалізації основних прав людини і громадянина

          Однією з найважливіших цінностей людства є дароване йому природою середовище проживання, що забезпечує людину всіма необхідними благами і саме її існування за умови екологічного благополуччя [50, с. 9]. Природне середовище (довкілля) є первинним, базовим фактором економічного, політичного і соціально-культурного життя суспільства. Не лише в юридичній літературі, але й у чинному законодавстві вживають-ся різні за змістом (походженням) терміни для визначення цього дарованого людству життєво забезпечувального середовища: „довкілля” [202, с. 95; 217, с. 127; 260, с. 521, 526; 292, с. 37; 258, с. 824; 287], „навколишнє середовище” [259, с. 684; 182, с. 440], „природа” [182, с. 448], „природні ресурси” [145, с. 66], „природне середовище” [217, с. 120], „навколишнє природне середовище” [217, с. 122; 260, с. 521, 528; 258, с. 824; 259, с. 695; 324; 244] тощо. Коментуючи конституційну норму щодо права кожної людини на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ч. 1 ст. 50 Конституції України), Ю. С. Шемшученко зазначає, що термінові „довкілля” кореспондує більш вживаний в українському законодавстві термін „навколишнє природне середовище” [145, с. 256]. З цього приводу заслуговує на увагу і підтримку точка зору В. К. Матвійчука, який вважає, що: а) терміни „природа” і „природні багатства” („природні ресурси”) є занадто всеохоплюючими, оскільки стосуються і тих компонентів, які людина не в змозі використовувати й охороняти; б) термін „оточуюче середовище” („навколишнє середовище”) характеризується невизначеністю і є суперечливим, оскільки охоплює як природу, так і різні будівлі, відповідну інфраструктуру; в) поняття „довкілля” позбавлене змістовного навантаження і породжує ще більше суперечностей. За таких умов наголошується на необхідності при розгляді змісту аналізованих суспільних відносин у теорії кримінального права і законодавстві користуватися поняттям „навколишнє природне середовище”, що означає доступну людині природу [244, с. 5].           Для остаточного висновку щодо аналізованої термінології необхідно визначити співвідношення між термінами „навколишнє природне середовище” і „природні ресурси”. Відповідь фактично міститься у ст. 5 Закону України „Про охорону навколишнього природного середовища”. Згідно з ч. 1 зазначеної статті Закону об’єктами правової охорони навколишнього природного середовища виступають: а) навколишнє природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів; б) природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і не використовувані в народному господарстві в даний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ); в) ландшафти та інші природні комплекси. Частиною 2 аналізованої статті встановлено, що особливій державній охороні підлягають території та об’єкти природно-заповідного фонду України, а також інші території та об’єкти, визначені відповідно до законодавства України [324].          Таким чином, законодавцем виокремлені як самостійні такі об’єкти правової охорони навколишнього природного середовища: а) навколишнє природне середовище як єдине ціле, комплексна інтегрована екосистема; б) окремі компоненти, елементи або складові навколишнього природного середовища, тобто диференційовані об’єкти; в) природні території та об’єкти, що підлягають особливій охороні. Серед об’єктів правової охорони навколишнього природного середовища можуть бути виокремлені й такі: а) суто природні, тобто такі, що уникнули (не зазнали) впливу людини; б) природно-соціальні, тобто такі, що існують за певної участі людини, у тому числі: модифіковані (змінилися внаслідок взаємодії з людиною) і трансформо-вані (перетворені під впливом людини) [153, с. 172].          У преамбулі до Закону України „Про охорону навколишнього природного середовища” констатується, що охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини є невід’ємною умовою сталого економічного та соціального розвитку України. У свою чергу, такий розвиток є основною складовою національної безпеки, яка передбачає „захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства та держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам” [319].          Отже, навколишнє природне середовище, природні ресурси справляють істотний вплив на стан задоволення сучасних і перспективних економічних, соціальних, екологічних та інших інтересів суспільства. Загалом навколишнє природне середовище здатне задовольняти естетичні, рекреаційні, оздоровчі, культурні, наукові та інші потреби людини, наявність видового й популяційного різноманіття тварин та рослин.           Разом із нормативним визначенням поняття „навколишнє природне середовище” в юридичній літературі використовується так само термін „природні ресурси”. Згідно з Великим тлумачним словником сучасної української мови термін „ресурси” означає „запаси чого-небудь, які можна використати в разі потреби” [41, с. 1027; 268, с. 118], а словосполучення „природні багатства (запаси, ресурси і т. ін.) – сукупність матеріальних цінностей (переважно корисних копалин), що є в природі якої-небудь країни, області, місцевості” [41, с. 945-946]. Саме з урахуванням етимологічного походження слова „ресурси” М. І. Єрофеєв визначає природні ресурси як створені природою (наявні у природі) матеріальні цінності (блага), що використовуються чи можуть бути використані у виробничих, оздоровчих, рекреаційних та інших цілях [422, с. 133]. На думку В. М. Комарницького, В. І. Шевченка та С. В. Єлькіна природні ресурси є частинами всієї сукупності природних умов існування людства та найважливішими складовими частинами навколишнього природного середовища, які використовуються чи можуть бути використані у виробничих, оздоровчих, рекреаційних та інших цілях [140, с. 14]. Заслуговує на увагу й точка зору російського вченого В. В. Петрова щодо тлумачення терміна „природні ресурси” у вузькому і широкому розумінні, виходячи з характеру соціальних потреб, які вони задовольняють або можуть задовольнити. На його думку, природні ресурси в широкому розумінні – це всі природні блага, призначені для задоволення екологічних, економічних, культурно-оздоровчих потреб людини та суспільства; у вузькому – природні джерела задоволення потреб матеріального виробництва (земельні, водні, лісові, мінеральні ресурси) [284, с. 544-545]. Слід підкреслити, що цю позицію поділяють й українські науковці [262, с. 45].           Природні ресурси утворюють єдину екологічну систему. Як природний ресурс виступає будь-яка частина навколишнього природного середовища, яку громадяни України у порядку загального користування використовують чи можуть використовувати для задоволення своїх життєво необхідних потреб (оздоровчих, естетичних, рекреаційних, матеріальних тощо). При цьому ані Конституція України, ані чинне законодавство не встановлюють вичерпного переліку природних ресурсів. Стаття 13 Конституції України визнає такі дві групи природних ресурсів: а) що знаходяться в межах території України (земля, її надра, атмосферне повітря, водні та ін.); б) що знаходяться в межах територій, на які поширюються суверенні права та юрисдикція України (континентальний шельф та виключна (морська) економічна зона). Разом із тим згідно зі ст. 5 Закону України „Про охорону навколишнього природного середовища” об’єктами правової охорони навколишнього природного середовища визнані природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і не використовувані в народному господарстві в даний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ), ландшафти та інші природні комплекси [324].          Земля є одним з основних життєво важливих компонентів навколишнього природного середовища, що існує поза свідомістю людини та становить не-від’ємну частину єдиної екологічної системи. Земля є насамперед територією держави Україна, яка від інших держав відмежовується кордонами. Принцип територіальної організації і здійснення публічної влади в територіальних межах – одна з головних ознак будь-якої держави. Україна, як й інші держави, має суворо локалізовану територію, на яку поширюється її суверенна влада. Земля як територія держави є ознакою її цілісності та об’єктом права власності українського народу. У територіальних межах український народ як носій незалежності і самостійності здійснює державний, народний і національний суверенітет [145, с. 76]. Однак основна соціальна цінність землі полягає в її корисних властивостях як об’єкта природи. Без перебільшення можна стверджувати й те, що земля є одним з найважливіших природних ресурсів, від стану якого залежить рівень життя та здоров’я людей.           За статтею 1 Закону України „Про охорону земель” від 19 червня 2003 р. земля визначена як поверхня суші з ґрунтами, корисними копалинами та іншими природними елементами, що органічно поєднані та функціонують разом із нею. У відповідності до тієї ж статті Закону земельні ресурси являють собою сукупний природний ресурс поверхні суші як просторового базису розселення і господарської діяльності, основний засіб виробництва в сільському та лісовому господарстві [323]. Земля, будучи основним національним багатством, перебуває під особливою охороною держави (ч. 1 ст. 14 Конституції України [144]; ч. 1 ст. 1 Земельного кодексу України (далі – ЗК) [108]) як складову біосфери включає ґрунти та інші природні елементи ландшафту, що органічно пов’язані між собою і забезпечують належне функціонування флори та фауни, життєдіяльності людини та розвиток суспільства. Земля є просторовим базисом для гармонічного розподілу місць розселення, діяльності людей, об’єктів природно-заповідного фонду з урахуванням економічних, соціальних, політичних, екологічних та інших інтересів суспільства [145, с. 73-74].           Як унікальний об’єкт природи земля є основою для формування сприятли-вих умов, необхідних для існування всіх живих організмів. Унікальність землі як частини природи полягає й у нерозривному зв’язку з нею всіх інших природних ресурсів (води, надр, рослинного і тваринного світу тощо). Отже, цінність землі – об’єкта природи пов’язана з його багатофункціональним призначенням. Разом з іншими природними ресурсами вона покликана забезпечувати загальнодержавні та загальнонародні інтереси.          

Вся работа доступна по Ссылке