Суб’єкти та суб’єктивна сторона злочинів проти довкілля
У складі злочину поряд з об’єктом і об’єктивною стороною виокремлюють ще два обов’язкові елементи – суб’єкт і суб’єктивну сторону. Питання про суб’єкта злочину, як зазначається в теорії кримінального права, фактично є пи-танням про особу, яка вчинила злочин і підлягає кримінальній відповідальності [200, с. 139; 281, с. 69]. Згідно з ч. 1 ст. 18 КК суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до кримінального законодавства може наставати кримінальна відповідальність, тобто у цій нормі визначена та сукупність обов’язкових ознак особи, за наявності якої можна констатувати факт вчинення конкретного злочину. Нормативне визначення поняття суб’єкта злочину виключає суперечності серед вчених-юристів при дослідженні та розробленні теоретичних положень цього елемента складу злочину, якому притаманна низка обов’язкових ознак, що випливають з його визначення: а) фізична особа (людина); б) осудність такої особи; в) досягнення нею встановленого кримінальним законом віку до моменту вчинення злочину [21, с. 23-28; 197, с. 139; 396, с. 142-157; 415, с. 19-21].
Посилання в законі на те, що суб’єктом злочину може бути лише людина (фізична особа), виключає можливість притягнення до кримінальної відповідальності юридичних осіб. Законодавче визнання суб’єктом злочину лише фізичної особи в теорії кримінального права справедливо обґрунтовується не лише положеннями, закріпленими у статтях 7 і 8 КК України про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених громадянами України, іноземцями або особами без громадянства, а й можливістю за таких умов забезпечувати індивідуалізацію кримінальної від-повідальності і покарання [197, с. 139].
Другою обов’язковою ознакою суб’єкта злочину є його осудність. На відміну від КК 1960 р., у чинному КК України (ч. 1 ст. 19) визначено поняття осудної особи: «Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними». Таким чином, кримінально-правове визначення осудності дало можливість законодавчо закріпити формулу осудності через поєднання двох критеріїв: юридичного (психологічного) та медичного (біологічного). Тобто йдеться про здатність особи – за віком, станом психічного здоров’я, рівнем соціально-психологічного розвитку та соціалізації тощо – під час вчинення злочину усвідомлювати фактичний характер і зміст, суспільну небезпечність і наслідки своїх дій та свідомо керувати ними, спрямовуючи їх на досягнення бажаних для неї результатів [197, с. 144-149]. Слід також додати, що згідно з ч. 1 ст. 20 КК „підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними”. Це законодавче положення має значення при вирішенні питання щодо кримінальної відповідальності осіб, визнаних судом обмежено осудними у разі вчинення ними злочинів у сфері довкілля, зокрема у сфері лісовикористання, захисту рослинного і тваринного світу [234, с. 2-23; 395, с. 12-15].
Відповідно до ч. 1 ст. 18 КК України фізична осудна особа, що вчинила суспільно небезпечне діяння, визначене КК як злочин, визнається суб’єктом конкретного злочину та підлягає кримінальній відповідальності за умов досягнення на момент вчинення такого діяння встановленого кримінальним законом віку. За загальним правилом, закріпленим у ч. 1 ст. 22 КК, кримінальній відповідальності підлягають фізичні осудні особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років. За вчинення умисних середньої тяжкості, тяжких та особливо тяжких злочинів насильницького чи майнового характеру (у тому числі за їх готування та замах на вчинення), вичерпний перелік яких наведено у ч. 2 ст. 22 КК, кримінальна відповідальність можлива з 14 років. Встановлення певного мінімального віку кримінальної відповідальності враховує, з одного боку, наявність у неповнолітніх природної вікової психічної і соціальної незрілості, стан фізіологічного процесу поступового формування здатності особи з моменту досягнення певного віку усвідомлювати свої дії і керувати ними, а з другого – здатність, незважаючи на незначний рівень психологічного та розумового розвитку, усвідомлювати суспільну небезпеку і протиправність своїх дій (бездіяльності) [197, с. 140-142].
Згідно з нормами Особливої частини КК України кримінальна відповідаль-ність за вчинення окремих злочинів (зважаючи на особливості їх об’єктивної сторони) може наставати лише за умов досягнення особою 18-річного віку (наприклад, втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність).
Завершуючи загальну характеристику суб’єкта злочину, слід стисло висловитись щодо інституту спеціального суб’єкта. За окремими нормами Особливої частини КК України кримінальна відповідальність передбачається для суб’єктів, які, крім зазначених раніше (фізична особа, осудність, досягнення віку кримінальної відповідальності), наділені додатковими ознаками, з якими пов’язана кваліфікація діянь саме за визначеною нормою (громадянство, службове становище, професіональні або спеціальні повноваження тощо). З урахуванням зазначеного, у ч. 2 ст. 18 КК наведено таке визначення спеціального суб’єкта злочину: „Спеціальним суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа” [400, с. 3-57] (на відміну від закріпленого в ч. 1 цієї статті поняття „за-гальний суб’єкт”, для якого характерними ознаками завжди є осудність і пев-ний вік). Крім зазначеного, правове значення додаткових ознак суб’єкта злочину може виявитися й у тому, що вони: а) відіграють роль кваліфікуючих ознак; б) є свідченням реальної чи ідеальної сукупності злочинів; в) при призначенні покарання визнаються обставинами, які його пом’якшують або обтяжують. У всіх інших випадках вони лише характеризують особу винного, але самостійного правового значення не мають.
На підставі викладеного та керуючись вимогами ч. 2 ст. 22 КК щодо можливості настання кримінальної відповідальності за вчинення визначених законом злочинів у віці від 14 до 16 років, доходимо висновку, що кримінальній відповідальності за вчинення злочинів у сфері довкілля підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років.
Разом із тим аналіз змісту диспозицій низки норм, що встановлюють відповідальність за злочини у сфері довкілля, сам характер окремих таких злочинів свідчать про фактичну неможливість їх вчинення особами, яким не виповнилося 18 років: порушення порядку проведення екологічної експертизи, правил екологічної безпеки під час проектування, розміщення, будівництва, реконструкції, введення в експлуатацію, експлуатації та ліквідації підприємств, споруд, пересувних засобів та інших об’єктів (ст. 236 КК); приховування або перекручення відомостей про екологічний стан або захворюваність населення (ст. 238 КК); розробка і здача проектів, іншої аналогічної документації замовнику без обов’язкових інженерних систем захисту довкілля або введення (прийом) в експлуатацію споруд без такого захисту (ст. 253 КК) тощо.
За переважною більшістю складів злочинів проти довкілля суб’єкт злочин-них діянь є загальним (забруднення або псування земель, порушення правил охорони надр, незаконне видобування корисних копалин загальнодержавного значення, забруднення атмосферного повітря, знищення або пошкодження лісових масивів, незаконна порубка лісу, незаконне полювання, незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом тощо). Серед перелічених, а також інших злочинів проти довкілля є й такі, що можуть бути вчинені службовою особою з протиправним використанням службового становища. В одних випадках ця ознака виконує роль кваліфікуючої (серед інших кваліфікуючих ознак незаконного полювання – ч. 2 ст. 248 КК – названо й вчинення подібних дій службовою особою з використанням службового становища), в інших випадках – є підставою для кваліфікації діянь за сукупністю, тобто вчинення злочину проти довкілля та злочину у сфері службової діяльності (за сукупністю таких злочинів належить кваліфікувати вчинені службовою особою з неправомірним використанням службового становища забруднення або псування земель – ст. 239 КК, порушення правил охорони надр або незаконне видобування корисних копалин загальнодержав-ного значення – ст. 240 КК тощо).
До розділу VIII “Злочини проти довкілля” Особливої частини КК України включено і норми, що передбачають кримінальну відповідальність за порушення певного порядку, конкретних (спеціальних) правил перш за все щодо дотримання екологічної безпеки особою, у тому числі й службовою, на яку покладено обов’язок дотримуватися такого порядку, таких правил, тобто за вчинення злочину спеціальним суб’єктом: а) за ст. 236 КК – службовими особами, а також працівниками підприємств, установ і організацій, на яких покладені певні обов’язки щодо проведення екологічної експертизи, контролю за дотриманням встановлених екологічних нормативів тощо; б) за ст. 237 КК – службовими особами центральних та спеціально уповноважених органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, керівниками і власниками підприємств, установ і організацій усіх форм власності тощо, на яких законодавчими актами покладено обов’язок здійснювати дезактиваційні або інші відновлювальні заходи щодо ліквідації або усунення наслідків екологічного забруднення; в) за ст. 238 КК – службовими особами, відповідальними за подання відомостей про екологічний стан і захворюваність населення; г) за ст. 241 КК – особами, на яких покладено обов’язок щодо дотримування спеціальних правил по охороні атмосферного повітря або збереження, поліпшення чи відтворення його безпечного стану; д) за ст. 253 КК – службовими особами, спеціально уповноваженими на розробку і/або здачу проектів, іншої аналогічної документації, що включають обов’язкові інженерні системи захисту довкілля, або на введення (прийом) в експлуатацію спорудженого разом із системами захисту об’єкта.
До суб’єктивних ознак складу злочину входять і ті, які характеризують його четвертий обов’язковий елемент, – суб’єктивну сторону. Значення з’ясування суб’єктивної сторони як завершального етапу у визначенні складу злочину – єдиної підстави кримінальної відповідальності – полягає у тому, що: а) вона виступає обов’язковим елементом будь-якого складу злочину, а її наявність чи відсутність дозволяє відмежувати злочинне діяння від незлочинно-го; б) суб’єктивна сторона впливає на кваліфікацію злочинів і дає можливість відмежовувати тотожні злочини за об’єктивними ознаками; в) зміст суб’єктивної сторони впливає на ступінь тяжкості вчиненого злочину, ступінь суспільної небезпечності особи суб’єкта і тим самим на призначення покарання; г) характер суб’єктивної сторони впливає на вирішення питання щодо звільнення від кримінальної відповідальності і покарання [394].
За загальним правилом, суб’єктивну сторону розглядають як процес мислення, бажання і волі людини, в якому відображуються її об’єктивна поведінка та інші зовнішні обставини, пов’язані з учиненням злочину. У теорії кримінального права висловлено принаймні дві точки зору щодо поняття суб’єктивної сторони злочину. Менш поширеною є висловлювання, згідно з яким суб’єктивна сторона ототожнюється із виною [49, с. 9-10; 78, с. 38-42]. Прихильники другої точки зору вважають, що суб’єктивна сторона злочину – це внутрішня сутність злочинного діяння, ті внутрішні процеси (почуття, мислення, наміри, мета, воля), які відбуваються у психіці осудної особи під час вчинення нею передбаченого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння, психічна діяльність особи, що відображує ставлення її свідомості і волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчиняється, і до його наслідків [76, с. 78; 198, с. 159; 225, с. 107].
Вся работа доступна по Ссылке
