Самозахист трудових прав та права на соціальне забезпечення працівників прокуратури
Дотримання конституційного положення про особливу цінність для держави прав і свобод людини в Україні вимагає наділення особи такими правовими за¬собами, які б надавали їй можливість оперативно, без зайвого витрачання часу на формальні процедури, вживати захо¬дів, спрямованих на захист її прав, свобод та законних інтересів у разі цілком очевидного їх порушення. Було б несправедливим і нерозумним не надавати працівнику можливість відмовитися від виконання роботи, яка загрожує його життю та здоров'ю. Так само врахування справедли¬вого балансу інтересів сторін договору підряду передбачає право замовника від¬мовитися від договору підряду, якщо під¬рядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закін¬чення її у строк стає явно неможливим, або коли під час виконання роботи стало очевидним, що вона не буде виконана належним чином, а підрядник у призна¬чений йому строк не усуне виявлених не¬доліків.
Виходячи з історії існування людства самозахист є найдавнішим способом захисту прав. Зокрема норми стосовно самозахисту можна знайти в найдавніших джерелах права. Так, у п. 12 Таблиці VII Законів XII таблиць було передбачено, що вбивство на місці особи, яка вчиняла у нічний час крадіжку, є правомірним [162, с. 52]. У Книзі першій Дигестів Юстиніана зазначалося: «Слід давати відсіч насильству і протиправності, бо правом визначено, що коли хтось зробить щось для захисту свого тіла, то вважається таким, що вчинив правомірно; і оскільки природа встановила між нами якусь спорідненість, то послідовно (вважати) злочином (гріхом), якщо одна людина творить зло іншій (Флоріан)» [163, с. 216].
У подальшому відносини у сфері самозахисту врегульовувалися законодавством різних країн. Як відзначає дослідник історії самозахисту О. І. Антонюк, законодавство більшості держав світу, не закріплюючи загальної норми щодо самозахисту, передбачало конкретні можливості самостійного захисту, до яких належать: право на необхідну оборону, на дії у стані крайньої необхідності; право фактичного володільця негайно оволодіти протиправно відібраною річчю; право на притримання, а також затримання речей боржника у заставу і право за певних обставин продати їх для відшкодування своїх збитків; право затримання боржника, який мав намір утекти, за відсутності часу звернутися за допомогою до держави; право обрубувати корені і гілки дерев та кущів, які проникли із сусідньої ділянки, право відмовитися від договору та деякі інші права. Законодавство деяких держав містило загальну заборону щодо самостійного захисту, винятки з якої передбачалися в законі, що мало на меті забезпечити соціальний спокій і стабільність у суспільстві [164, с. 13—14].
Сьогодні право на самозахист затверджується в законодавстві більшості країн світу. Не є виключенням і Україна, Конституція якої закріплює право на самозахист у декількох статтях. Так, відповідно до ст. 27 Основного Закону, кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань. Стаття 55 передбачає, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Норми щодо самозахисту містять також інші закони України. Так, відповідно до ст. 19 «Самозахист цивільних прав» Цивільного кодексу України, особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.
Стосовно трудового законодавства слід відзначити, що Кодекс законів про працю України не містить ні визначення поняття «самозахист трудових прав», ні навіть статті з відповідною назвою.
Виходячи з певної спорідненості трудового та цивільного права є доцільним проаналізувати погляди науковців на проблему самозахисту цивільних прав. Так, на думку Ч. Азімова, ознаками такого самозахисту є: 1) наявність факту по¬рушення суб'єктивного цивільного права (внаслідок злочинних пося¬гань, адміністративних та цивільних правопорушень); 2) заходи, яки¬ми уповноважена особа має право скористатися для безпосереднього впливу на порушника, передбачені законом чи договором; 3) самоза¬хист здійснюється силами самого потерпілого; 4) застосовувані захо¬ди не виходять за межі необхідних дій для припинення порушення і повинні відповідати йому [165, с. 137]. М. Корабльова характерними ознаками самозахисту вважає наступні: 1) самозахист здійс-нюється, коли порушення суб'єктивного права вже відбулося та продовжується або (у деяких випадках) проти наявного посяган¬ня на права та інтереси управомочної особи (наприклад, необхідна оборона); 2) обстановка (обставини місця та часу) виключає в да¬ний момент можливість звернення за захистом до державних ком¬петентних органів, або, хоча і не виключає звернення за судовим захистом, особа, права якої порушені, обирає більш оперативні заходи захисту; 3) самозахист здійснюється передусім силами са¬мого потерпілого (суб'єкта, чиє право порушене), що, безумовно, не виключає товариської взаємодопомоги і сприяння в здійсненні захисту (проти посягання) з боку інших громадян або участі юри¬дичних осіб; 4) самозахист не повинен виходити за межі дій, необ-хідних для припинення порушення, і має відповідати порушенню за своїми способами [166, с. 88]. Г. Свердлик та Е. Страунінг вбачають характерні ознаки самозахисту цивільних прав у тому, що цей спосіб захисту: 1) здійснюється у разі порушення цивільних прав чи реаль¬ної загрози порушення цих прав; 2) здійснюється в односторонньому порядку, без звернення до компетентних органів і тільки тією особою, права якої порушено; 3) здійснюється тільки у формі дій; 4) реалізується в спосіб, передбачений у законі чи договорі; 5) спрямований на не¬доторканність права, припинення порушення, ліквідацію наслідків порушення права; 6) не виключає можливості в подальшому оскар¬жити в компетентних органах дії особи, яка самостійно захищала своє цивільне право [167, с. 20].
Серед вчених є певні заперечення стосовно окремих із ознак, що виділені вище. Так, Р. Сидельников вважає сумнівним те, що здійснювати самозахист може тільки та особа, права якої по¬рушено, тому що таке твердження явно суперечить нормам, які містить абз. 1 ч. 1 ст. 19 ЦК України, де зазначено, що «особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи». Також, на думку фахівця, не можна погодитися з тим, що до приватного правозахисту особа вдається тоді, коли сама обстановка порушення прав чи законних інтересів виключає можливість оперативного звернен¬ня за захистом до юрисдикційних органів, або коли сама особа, права якої порушено, обирає більш оперативні заходи захисту. По суті воля особи, спрямована на самостійний захист від порушен¬ня, вже не залежить від того, чи можна в той чи інший момент звер¬нутися за захистом до компетентних органів [168, с. 216, 218].
Окремі автори вказують, що самозахист можливий і у формі бездіяльності. Так, Е. Страунінг визнає одним зі способів самозахисту притримання кредитором речі, яка підлягає передачі боржникові, доти, доки відповідне зобов'язання не буде виконане останнім [169, с. 93]. А. Рубанов підкреслює, що кредитор, у володінні якого знаходиться річ, зобов'язаний передати її іншій особі. Якщо він цього не здійснює, то порушує свій обов'язок і його володіння стає незаконним. Але ЦК надає йому право не передавати річ, зви¬чайно, у певних цілях і на певних умовах [170, с. 565]. За своєю сутністю притримання речі є бездіяльністю, а отже, здійснювати самозахист можливо і у формі бездіяльності.
Більшість цивілістів заходи цивільного самозахисту поділяють на заходи захисту від порушень у до¬говірних і в позадоговірних відносинах [171—174]. Так, В. Примак виділяє дві групи за¬ходів самозахисту, одна з яких забезпе¬чує захист абсолютних цивільних прав (насамперед права власності, особистих немайнових прав на життя, здоров'я, недоторканність житла, свободу пере¬сування тощо) і передбачає можливість фізичного впливу на правопорушника або його майно, а інша спрямована на захист прав сторони договірних відно¬син шляхом зміни змісту наявних пра¬вових зв'язків між кредитором і борж¬ником за договором. Науковець вказує на різницю засобів здійснення такого захисту і форми їх закріплення. Стосовно са¬мозахисту в позадоговірних відносинах законодавство визначає лише загальні межі правомірності дій суб'єкта самос¬тійного захисту, тоді як у договірних відносинах не тільки право на однобіч¬ні захисні дії правового змісту, а й конкретні форми вираження таких дій ма-ють бути чітко встановлені законом або договором [171, с. 7].
Слово «самозахист» означає захист власними силами. Тому самозахист прав є передусім захистом особою, чиї права порушені або можуть бути порушені, цих прав власними силами без звернення по допомогу до інших органів або осіб. Певним чином під категорію самозахист можна віднести такий колективний захід захисту прав, як страйк, оскільки в такій ситуації працівники колективно обстоюють власні права шляхом припинення роботи, не звертаючись по допомогу до державних органів, посадових осіб тощо. Отже, першою ознакою самозахисту є те, що захист прав здійснюється власними силами без звернення до компетентних органів або осіб. Виходячи з вимог Конституції України, Цивільного кодексу України та напрацювань вчених у цій сфері другою ознакою самозахисту є те, що його можна застосовувати лише тоді, коли права вже порушені або є реальна небезпека їх порушення, а також у випадку протиправного посягання. Третьою ознакою самозахисту є те, що захисна дія або бездіяльність не заборонена законодавством та не суперечить моральним засадам суспільства. Четвертою ознакою самозахисту є те, що способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. П’ятою ознакою є те, що особа може вільно обирати способи самозахисту. По-шосте, ніхто не вправі обмежувати право людини на самозахист.
Проблеми самозахисту були неодноразово предметом досліджень у трудовому праві. Так, до їх дослідження доклали зусиль наступні вчені-трудовики: В. Я. Бурак, В. С. Венедіктов, Р. С. Веприцький, В. В. Жернаков, В. В. Лазор, К. Ю. Мельник, П. Д. Пилипенко, Д. Д Репринцев, Н. М. Салікова, В. І. Щербина, О. М. Ярошенко тощо. Так, В. Я. Бурак указує, що під самозахистом у трудовому праві слід розуміти не заборонені законом самостійні активні дії працівника без звернення або разом зі зверненням до органів по вирішенню колективних трудових спорів, чи до органів по нагляду і контролю за дотриманням законодавства про працю, а також відмову працівника чи колективу працівників від виконання трудових обов'язків з метою захисту порушених прав чи законних інтересів. Учений відзначає, що підставою для здійснення самозахисту є порушення прав або законних інтересів працівника. При цьому видається, що працівник повинен повідомити роботодавця про те, що його права порушені, й про вжиття заходів для самозахисту. При цьому види самозахисту обираються самою особою [175, с. 26]. На думку Н. М. Салікової, самозахист припускає самостійні активні дії працівника з охорони своїх трудових прав, життя і здоров'я без звернення або зі зверненням до органів, уповноважених на розгляд індивідуальних трудових спорів, або до наглядових органів [176, с. 4]. Р. С. Веприцький відзначає, що самозахист — це встановлені законом самостійні дії працівника по охороні своїх прав без звернення за допомогою до державних та інших уповноважених органів [177, с. 293].
В. Я. Бурак зауважує, що серед видів самозахисту дуже важлива роль належить колективним видам. Серед них основне місце посідає захист прав та законних інтересів шляхом оголошення страйку [175, с. 26]. Разом з тим В. В. Лазор вважає самозахист лише індивідуальним заходом захисту. На думку науковця, новий Трудовий кодекс України повинен визнати самозахист трудових прав працівників самостійною правовою категорією, включивши її до змісту інституту індивідуальних трудових спорів і конфліктів [178, с. 237].
А. Б. Канунніков основною формою самозахисту вважає дотримання вимог Трудового кодексу про порядок оформлення прийняття на роботу. Ці вимоги обов'язкові як для працівника, так і, тим більше, для роботодавця [179, с. 52].
З метою визначення власної позиції з приводу категорії «самозахист трудових прав» дослідимо норми трудового законодавства. Нагадаємо, як вже відзначалося вище, трудове законодавство не закріплює та не визначає категорію «самозахист трудових прав». Разом з тим слід вказати, що характер трудових відносин неминуче тягне включення працівника в організований процес праці, де він виявляється в директивному, дисциплінарному та нормативному підпорядкуванні роботодавцю, який, виходячи з власного становища як власника засобів виробництва та матеріальних коштів, є сильнішою стороною трудового договору. Отже, працівник, який у процесі праці надає свою здатність до праці за певну плату, повинен мати право активно та самостійно діяти у сфері обстоювання своїх інтересів, припиняти правопорушення, які скоюються щодо нього, здобувати вміння та навички врегулювання виробничих конфліктів у правовому полі.
Слід відзначити, що, на відміну від України, в Російській Федерації Трудовий кодекс містить окрему главу, присвячену проблемам самозахисту, — гл. 59 «Самозахист працівниками трудових прав», яка включає дві статті — ст. 379 «Форми самозахисту» та ст. 380 «Обов'язок роботодавця не перешкоджати працівникам у здійсненні самозахисту». Одразу зазначимо, що і російській законодавець у кодифікованому законі не передбачає визначення поняття «самозахист трудових прав», однак закріплює доволі цікаві норми в даній сфері. Так, відповідно до ст. 379 ТК РФ, з метою самозахисту трудових прав працівник, сповістивши роботодавця або свого безпосереднього керівника, або іншого представника роботодавця в письмовій формі, може відмовитися від виконання роботи, не передбаченої трудовим договором, а також відмовитися від виконання роботи, що безпосередньо загрожує його життю і здоров'ю, за винятком випадків, передбачених дійсним Кодексом й іншими федеральними законами. На час відмови від зазначеної роботи за працівником зберігаються усі права, передбачені трудовим законодавством та іншими актами, що містять норми трудового права. З метою самозахисту трудових прав працівник має право відмовитися від виконання роботи також в інших випадках, передбачених дійсним Кодексом або іншими федеральними законами. А ст. 380 ТК РФ передбачає обов'язок роботодавця та його представника не перешкоджати працівникам у здійсненні ними самозахисту трудових прав.
Виходячи зі змісту ст. 379 ТК РФ самозахистом передусім є самостійні дії (бездіяльність) працівника без участі інших суб'єктів, зокрема органів державного нагляду і контролю, профспілок, а також органів, наділених повноваженнями вирішувати трудові спори, в тому числі судів, спрямовані на захист належних йому прав, установлених законом, іншими нормативно-правовими актами, локальними актами, колективним договором, угодами, трудовим договором. Аналізуючи ст. 379 ТК РФ можна побачити, що вона передбачає по суті лише одну форму самозахисту — відмову від виконання роботи у випадках, коли робота не передбачена трудовим договором або якщо робота безпосередньо загрожує життю і здоров'ю працівника.
Як справедливо відзначає Т. В. Іванкіна, коментуючи зазначену статтю, відмова від виконання роботи, не передбаченої трудовим договором, розглядається як законний самозахист у випадку переведення працівника без його письмової згоди на іншу постійну або тимчасову роботу в того ж роботодавця, що пов'язано зі зміною трудової функції або інших умов трудового договору, а також переведення на роботу в іншу місцевість разом із роботодавцем. Відмова від виконання роботи, що безпосередньо загрожує життю і здоров'ю працівника, може мати місце як у випадку, якщо виникнення обставин, що загрожують життя і здоров'ю працівника, не залежить від дій або бездіяльності роботодавця, так і в тому випадку, якщо небезпека для життя і здоров'я працівника виникає внаслідок порушення вимог охорони праці, зокрема у випадку незабезпечення працівника засобами індивідуального і колективного захисту за встановленими нормами. Працівник вправі припинити роботу на весь період до усунення небезпеки його життю і здоров'ю [180, с. 681].
Вся работа доступна по Ссылке
