Компетенція органів публічної адміністрації у сфері житлово-комунального господарства України
Побудова сучасної, соціально спрямованої країни потребує проведення реформ у різноманітних сферах суспільного та держаного життя, а зокрема у сфері житлово-комунального господарства, яка має дуже важливе значення для забезпечення нормальних умов життєдіяльності населення України. Проте, варто зазначити, що результати таких реформ мають не лише позитивні, але й деякі негативні тенденції, до яких можна віднести: послаблення вертикалі державної влади; загрозливий для національної безпеки рівень корупції; непрозорість тарифної політики у сфері житлово-комунального господарства, зокрема за житлово-комунальні послуги; низька якість житлово-комунальних послуг; неефективність контрольних заходів у даній сфері; застарілість технологічних процесів тощо. Зазначені явища безпосередньо зумовлюють зниження ефективності діяльності органів публічної адміністрації у сфері житлово-комунального господарства.
Наведені обставини істотно перешкоджають у реалізації положень національного законодавства України, що закріплює сучасні стандарти діяльності органів публічної адміністрації щодо забезпечення потреб населення у житлово-комунальних послугах, а також утриманні, експлуатації, ремонту житлового фонду та інженерної інфраструктури населених пунктів.
Як зазначено раніше, з метою розробки та реалізації державної політики у сфері житлово-комунального господарства, здійснення заходів, спрямованих на поліпшення якості надання житлово-комунальних послуг, створено відповідну систему органів публічної адміністрації (як загальної, так і спеціальної компетенції), діяльність яких спрямована на реалізацію відповідних заходів у даній сфері. Діяльність цих органів регулюється рядом нормативно-правових актів, однак, розробка та прийняття відповідного законодавства у певній сфері публічного адміністрування є недостатнім для ефективного забезпечення прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб. Нині виникла певна проблема з визначенням змісту компетенції даних суб’єктів.
Крім того, формування сучасної доктрини адміністративного права передбачає розробку і обґрунтування теоретико-правових положень щодо визначення суб’єктів публічного адміністрування сферою здійснення іноземних інвестицій в Україні. Актуальність цієї проблеми обумовлена також оновленням законодавства у зв’язку з вступом України до Світової організації торгівлі та прагненнями до Європейського Союзу. Вищезазначене підкреслює потребу у формуванні сучасної теоретичної моделі класифікації суб’єктів публічного адміністрування сферою здійснення іноземних інвестицій в Україні.
Саме така ситуація створює низку факторів, які зумовлюють ряд ускладнень під час реалізації повноважень у цій сфері, до яких, на нашу думку, можна віднести насамперед несистемність законодавства, що регулює діяльність органів публічної адміністрації у сфері житлово-комунального господарства, а також, його неузгодженість та його «моральну застарілість».
Водночас, у науковій та навчально-методичній літературі вже неоднарозово висловлювалась думка про наявність недоліків у діяльності органів публічної адміністрації у сфері житлово-комунального господарства. Так, О.Є. Кущ у дисертаційному дослідженні «Адміністративно-правове регулювання у сфері житлово-комунального господарства України в сучасних умовах» зазначає, що питання, які пов’язані з визначенням нормативно-правових засад організації та функціонування органів публічної адміністрації у сфері житлово-комунального господарства, набувають особливого значення та потребують глибоких теоретико-правових досліджень, які, на жаль, проводяться не в повному обсязі [121, с. 65].
Розпочинаючи дослідження змісту компетенції органів публічної адміністрації у сфері житлово-комунального господарства варто зазначити, що нині у науковій та навчально-методичній літературі відсутня єдина позиція щодо визначення даного поняття.
З приводу визначення поняття компетенція варто навести думку
О.Н. Ярмиша та В.О. Серьогіна, які у підручнику «Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні» зазначають, що компетенція будь-якого суб’єкта є юридично встановленою «системою координат», за допомогою якої можна чітко встановити належність конкретної справи до «сфери» певного органу та конкретну роль останнього у вирішенні цієї справи. Крім того, вчені зазначають, що елементами компетенції є юридичні явища, які дозволяють робити цілком певний висновок про «належність», правомочність владного органу у конкретних публічних правовідносинах [206, с. 44–45].
Варто зазначити, що дане поняття було завжди дискусійним, про що свідчить аналіз довідкової літератури. Так, у Радянському юридичному словнику 1953 року видання за редакцією С. Братуся, Н. Казанцева,
С. Кечекьяна «компетенція» визначалась як сукупність повноважень, якими володіє орган або посадова особа, визначені конституціями, законами, указами та актами державного управління [171, с. 251].
М. Ю. Тихомиров у Юридичній енциклопедії визначає компетенцію як сукупність встановлених нормативними правовими актами прав та обов’язків (повноважень) організацій, посадових осіб, що здійснюють виконавчо-розпорядчі функції [197, с. 205206].
Словник російської мови за редакцією С.І. Ожегова та Н. Ю. Шведової містить таке визначення: компетенція – це коло питань, у яких хто-небудь добре обізнаний, або коло чиїх-небудь повноважень, прав [132, с. 376].
Енциклопедичному словнику за редакцією С.О. Авакяна визначено компетенцію як сукупність прав і обов’язків органу публічної адміністрації або їх посадових осіб, що визначена у чинному законодавстві [117, с. 219].
Щодо наукової та навчально-методичної літератури зазначимо, що тут поняття компетенція визначається як:
– по-перше, компетенція як сукупність функцій та завдань органу, його прав і обов’язків [74, с. 41];
– по-друге, компетенція органів публічної адміністрації складається з двох елементів: підвідомчість і повноваження. Дана позиція ґрунтується на тому, що законність дій органів публічної адміністрації завжди виходять з таких критеріїв: чи входить дана справа у сферу діяльності цього органу та чи мав він право діяти саме таким чином. Значна кількість органів мають тотожні повноваження (наприклад, міністерства), але компетенція кожного з них суворо індивідуальна завдяки відмінностям у підвідомчості. Водночас предмети відання деяких органів частково перетинаються (наприклад, сфера забезпечення обороноздатності та національної безпеки України), але повноваження цих органів у «спільних» сферах є виключно індивідуальними, неповторними, а тому ніякої «конкуренції компетенції» не відбувається
[206, с. 45];
– по-третє, компетенція спрямована на реалізацію завдань та функцій [155, с. 249–251].
– по-четверте, органи публічної адміністрації наділяються необхідною оперативною самостійністю, що виражається у їх компетенції – предметах відання, правах, обов’язках, територіальних межах діяльності кожного окремого органу [116, с. 17];
– по-п’яте, компетенція – це певний обсяг державної діяльності, покладений на конкретний орган, або коло питань, передбачених законодавством, іншими нормативно-правовими актами, які він має право вирішувати в процесі практичної діяльності [63, с. 69–70].
Роблячи проміжний висновок варто зазначити, що не зважаючи на значну кількість наукових позицій щодо визначення поняття «компетенція» переважна більшість авторів включають до його змісту права та обов’язки, а також предмети відання, що закріплені у нормативно-правових актах.
Безумовно, наведені позиції мають дуже важливе теоретичне значення для осмислення проблем, що пов’язані з визначенням поняття «компетенція». Проте, на нашу думку, щодо визначення цього поняття слід підтримати позицію авторського колективу наукового видання «Виконавча влада і адміністративне право», за загальною редакцією професора В.Б. Авер’янова, в якій зазначено, що компетенція (права і обов’язки) є головною складовою змісту правового статусу кожного органу, яка доповнюється такими важливими елементами, як його завдання, функції, характер взаємозв’язків з іншими органами (як по «вертикалі», так і по «горизонталі»), місцем в ієрархічній структурі органів виконавчої влади, порядком вирішення установчих і кадрових питань тощо [92, с. 247].
Отже, опираючись на наукові праці, що проведені раніше можна зазначити, що компетенція органів публічної адміністрації у сфері житлово-комунального господарства можна визначити як визначених нормативно-правовими актами сукупність прав і обов’язків (повноважень) в органічному поєднанні з предметом їх відання.
Проведений у попередньому підрозділ аналіз нормативно-правового забезпечення дозволив нам виокремити сукупність нормативно-правових актів, що регулюють діяльність органів публічної адміністрації у сфері житлово-комунального господарства, до яких належать акти, що визначають окремі елементи правового статусу органів публічної адміністрації у цій сфері, зокрема Закон України «Про житлово-комунальні послуги» [24]; Положення «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг»; «Про Державу архітектурно-будівельну інспекцію України»; «Про Міністерство соціальної політики України» тощо.
Вся работа доступна по Ссылке
