Віктимологічні чинники злочинів, що вчинюються відносно осіб, які займаються бродяжництвом

          Віктимологія, як галузь знань про злочинність, досліджує закономірності, пов’язані із жертвою злочину. Наукове і практичне значення має сам процес перетворення людини на жертву злочину і потребує вирішення питання про те, внаслідок яких негативних явищ об’єктивного і суб’єктивного характеру особи на індивідуальному чи груповому рівні стають більш уразливими для злочинних дій [106, с. 185].          Ученими-кримінологами встановлено, що деяким категоріям осіб притаманні риси психологічного, фізичного, морального характеру, які створюють підвищену можливість таких людей стати жертвами злочину [107, с. 78]. До однієї з таких категорій належать особи, які займаються бродяжництвом.          Віктимологічні чинники злочинів, що вчинюються відносно осіб, які займаються бродяжництвом, ми розглянемо крізь призму основних віктимологічних категорій, таких як: віктимність, віктимізація та віктимологічна ситуація.          Віктимність визначається як реалізована схильність, здатність особи стати за певних обставин жертвою злочину або нездатність запобігти такій небезпеці там, де вона об’єктивно могла бути попереджена [108, с. 12]. Її можна визначити як здатність суб’єкта ставати жертвою соціально-небезпечного прояву і виражається в загальнотеоретичному розумінні як явище соціальне (статусні характеристики жертв та відхилення поведінки від норм індивідуальної та соціальної безпеки), як явище психічне (патологічна віктимність), як явище моральне (інтериорізація віктиміногенних норм, правил поведінки віктимної та злочинної субкультури), що визначається співвідношенням демографічних й соціально-рольових факторів, які орієнтують індивіда (групу) на задоволення певних потреб безпечної поведінки з існуючими у суспільстві загальними політичними, економічними, соціальними умовами життєдіяльності суспільства [109, с. 103, 104].           Щодо соціальних чинників, то віктимність осіб, які займаються бродяжництвом, полягає у відхиленні їхньої поведінки від загальноприйнятих норм життєдіяльності та соціальної безпеки. Бродяжництво є соціальним маргінальним явищем, пов’язаним з існуванням групи осіб, які займаються бродяжництвом і мають певне соціальне становище, що виражається у відсутності у них будь-якого житла, придатного чи призначеного для проживання, постійного джерела доходів та втратою соціальних зв’язків з близькими. Бродяжництво є соціальною проблемою не лише через багаточисельність цієї категорії осіб, але й через вчинення злочинів відносно осіб, які займаються бродяжництвом, які мають тенденцію до щорічного зростання.          Стосовно психічних чинників, то віктимність цих осіб виражається в періодичній потребі зміни соціального оточення у зв’язку з психічними відхиленнями, що називається поріоманією. Щодо моральних чинників, то віктимність виражається в деформації ціннісних орієнтацій, відхиленні від норм моралі, які орієнтують їх на задоволення потреб, необхідних для життєдіяльності у суспільстві з існуючими загальними політичними, ідеологічними, економічними, соціальними умовами сучасності.           Розглядаючи умови життєдіяльності осіб, які займаються бродяжництвом, крізь призму соціальних потреб, розроблену А. Маслоу, можна зробити певні висновки. Людина має необмежену кількість потреб і бажань, в основу яких покладено фізіологічні (органічні) потреби – це їжа, вода, повітря, статевий інстинкт тощо. На другому рівні знаходяться потреби безпеки – це притулок, одяг, відсутність страху за особисту безпеку. Третій рівень – це зв’язки з сім’єю, групами, кохання, відданість, дружба, соціальна взаємодія. Четвертий рівень – потреби в повазі, почуття власної гідності, незалежність, успіх, визнання, статус, увага. П’ятий рівень – самореалізація, відчуття особистого вдосконалення і зростання, реалізація потенціалу. Забезпечення названих потреб має відбуватися ієрархічно: якщо потребу нижчого рівня не забезпечено, індивід повинен спуститися на цей рівень, щоб забезпечити її [110, с. 319].          Особи, які займаються бродяжництвом, не отримують належного харчування, не мають житла, у них втрачено соціальні зв’язки з близькими, тому їм притаманна низка віктимних рис характеру, таких як: недовіра до оточуючих, орієнтація на задоволення своїх потреб, відсутність відчуття часу та планів на майбутнє, байдужість до навколишньої дійсності тощо. Розглядаючи наявність в об’єктивних обставинах соціалізації властивостей, рис, умов, які становлять певну небезпеку для належного перебігу процесу соціалізації як окремої особистості, так і цілих груп населення, не викликає сумніву той факт, що особи, які займаються бродяжництвом, належать до віктимогенної категорії населення з індивідуальним (особистісно-психологічним) та груповим рівнем віктимності.          Особистісно-психологічна (особистісна) віктимність – це об’єктивно існуючі в окремої людини особисті якості, що виражаються в суб’єктивній можливості деяких індивідів у зв’язку із сукупністю психологічних властивостей ставати жертвами певного виду злочинів в умовах, коли була реальна та очевидна можливість запобігти цьому. Така можливість не є вродженою або незмінною. Доки не виникли необхідні умови для її реалізації, така віктимність існує у конкретної людини, а реалізується у потерпілого у вигляді його небезпечної для самої себе поведінки, яка сприяє виникненню та розвитку передкримінальної та кримінальної ситуації. Форми такого сприяння різні: від явної необережності до прямої провокації злочинних дій. Спектр зв’язків між злочинним посяганням та особистісною віктимністю є досить широким. Тут можуть бути й опосередкований зв’язок типу “каталізатор”, коли злочин починається незалежно від особистісної віктимності жертви, так і безпосередній зв’язок, коли в силу своїх особистісних якостей особа має провокуючу поведінку, яка стає підставою для вчинення злочину [111, с. 25-26].           Групова віктимність виступає як специфічна характеристика окремих категорій населення, що володіють схожими соціальними, демографічними, психологічними, біофізичними та іншими якостями, що вказує на ступінь їх схильності за певних обставин ставати жертвами злочину. Необхідність виділення в категорію групової віктимності зумовлена перш за все нинішнім злочинності, процесом криміналізації нових суспільно небезпечних діянь, жертвами яких стають цілі групи громадян, об’єднаних за будь-якими схожими ознаками. Такими ознаками можуть бути, наприклад, місце проживання, національність, стать тощо.           Потрібно враховувати й те, що людина стає віктимною і, зрештою, віктимізується, як правило, саме через те, що є членом будь-якої групи або суспільства. Запобігти такій потенційній віктимізації, тобто реалізувати мету віктимологічної профілактики, можливо за допомогою тієї групи, до якої належить особа, за умови відповідного правового виховання [112, с. 55]. Особи, які займаються бродяжництвом, належать до певної групи осіб, які проживають у “власному світі”, який має власні закони, традиції, свою систему цінностей і навіть мову. В групі існує чітка ієрархія, соціальне положення кожної особи, яка займається бродяжництвом, є визначеним на певній території [40, с. 94].          Віктимність як соціальне явище існує лише в актах індивідуальної віктимності, але це не означає, що це два схожих явища. На соціальному, масовому рівні специфічною причиною віктимності є злочинність, оскільки перш за все вона створює, “виробляє” віктимність [113, с. 48, 49]. Наявність злочинності як соціального явища припускає процес віктимізації певної частини населення. Злочинність, образно висловлюючись, ніби паразитує на віктимізації. Отже, суспільна аномія породжує і сприяє процесу віктимізації та криміналізації [106, с. 191]. Поведінку потерпілого учені класифікують на три види: негативну, позитивну та нейтральну. Однак при цьому використовується різна термінологія [114, с. 16].          Віктимну поведінку осіб, які займаються бродяжництвом, на нашу думку, слід розглядати в руслі теорії девіації (відхилень). Існують принаймні три підходи щодо визначення сутності цієї теорії.          Перший підхід має багаторічну традицію у вітчизняній юридичній та соціологічній літературі. Віктимну поведінку визначають як легковажну, аморальну чи протиправну, яка спричинила вчинення злочину стосовно самого суб’єкта віктимної поведінки. У рамках цього підходу віктимна поведінка виступає різновидом асоціальної (девіантної чи делінквентної) поведінки й фактично ототожнюється з віктимологічною провиною. Поняття такої віктимної поведінки набуває негативного змістовного відтінку [115, с. 206].          Поведінка осіб, які займаються бродяжництвом легковажна, аморальна, іноді надмірно агресивна і протиправна. Кримінально-правове значення поведінки потерпілого полягає у впливі на ступінь суспільної небезпеки вчинюваного винним злочину та подальшу кримінальну відповідальність. У зв’язку з цим, як справедливо стверджує А.Л. Репецька, індивідуалізацію відповідальності особи, яка вчинила злочин під впливом віктимної поведінки потерпілого, необхідно брати до уваги виходячи не лише з поведінки жертви та її наслідків, але і на основі оцінки такої поведінки злочинцем, оскільки усвідомлення винним характеру поведінки потерпілого і його психічного ставлення до нього впливає на суб’єктивну сторону злочину [116, с. 119].          Другий підхід запропонував один із засновників вітчизняної віктимології Л. Франк, говорячи про віктимність як про нездатність уникнути небезпеки. Це поведінка людини, яка через певні особистісні характеристики не може уникнути небезпеки, хоч така можливість об’єктивно існує [115, с. 206].          Більшість осіб, які займаються бродяжництвом, замкнуті, озлоблені на власне життя, зловживають алкогольними напоями, страждають на психічні хвороби, не мають підтримки та незахищені, тому через власний стиль життя не можуть уникнути небезпеки. Почуття безпомічності, непотрібності, байдужості та інколи ненависті до осіб, які займаються бродяжництвом, з боку суспільства не дає підтримки та надії для повернення до повноцінного життя останніх. Одним із шляхів уникнення небезпеки цих осіб є їх звернення до відповідних соціальних закладів за допомогою та власним прагненням повернутися до повноцінного життя.          Третій підхід визначає віктимну поведінку як поведінку, в результаті якої підвищується можливість перетворення особи на жертву злочину. Іншими словами, до віктимної поведінки належать дії або бездіяльність, які об’єктивно підвищують рівень індивідуальної віктимності (з урахуванням статусно-рольової, статевої, вікової та психофізіологічної складових) [115, с. 206].           Віктимність осіб, які займаються бродяжництвом, обумовлюється такими чинниками: 1) відсутністю належного виховання та рівня культури. Неблагополучні сім’ї є негативним фактором виховання й розвитку дитини [95, с. 33]. До проблем інституту сім’ї належать: – виховання дітей у неповних сім’ях з низьким матеріальним рівнем життя; проблема емоційного навантаження та низького матеріального рівня в багатодітних сім’ях, непорозуміння між батьками та дітьми;          – алкогольна та наркотична залежність батьків, що породжує байдужість до проблем дитини, недостатність уваги з боку батьків і, як наслідок, втечу дітей з дому; безвідповідальність батьків, що спонукує дітей перетворюватися на жебраків та безпритульних [48, с. 67];           – криза сімейних цінностей, неспроможність сім’ї виконувати виховні функції і, як наслідок, значне зростання кількості дітей, позбавлених батьківського піклування, які потребують притулку (90 % таких дітей втрачають сім’ю не через смерть батьків, а через відмову дорослих піклуватися про долю дитини). З іншого боку, неправильне виховання відіграє негативну роль, коли батьки виховують свою дитину в атмосфері вседозволеності, оберігають від труднощів, виконання трудових та сімейних обов’язків. Таким чином, формується стійка антисуспільна паразитична установка на безробіття, проживання за рахунок батьків, зловживання алкоголем, вживання наркотиків. Подібна віктимність поведінки батьків при певній ситуації може спричинити вчинення шкоди злочинами як їхніми дітьми, так і відносно їхніх дітей [117, с. 24]. Дисфункція сім’ї призводить до такого віктимогенного (і одночасно криміногенного) стану, як безпритульність, бездоглядність, бездомність, насильство в сім’ї та ін. [106, с. 189].          Станом на 2012 рік в Україні неофіційно налічувалося близько 130 тисяч безпритульних дітей. Відповідно до статистичних даних ЮНІСЕФ, кількість безпритульних дітей та підлітків віком від 10 до 19 років в Україні становить близько 160 тисяч осіб [118]. Виховання дітей у неблагополучних сім’ях призводить до їх бездоглядності і безпритульності, внаслідок чого дотримання загальноприйнятих правил поведінки не є нормою, і такі діти не мають почуття відповідальності, помилково оцінюють свої дії;          2) надмірною агресивністю, недовірою до оточення та замкнутістю й страхом бути ображеними. В поведінці оточуючих до осіб, які займаються бродяжництвом, проглядається байдужість, ігнорування та іноді жорстокість. Таке ставлення пояснюється способом життя останніх, їхнім зовнішнім виглядом, перенесенням різних хвороб. Те, що громадяни не можуть допустити у спілкуванні з рівними собі за соціальним статусом, вони дозволяють собі у спілкуванні із беззахисними, зокрема тими, до яких належать особи, які займаються бродяжництвом. Останні, у свою чергу, помічають таке зневажливе ставлення до себе, тому поводять себе відповідним чином;          3) психічними розладами та хворобою (33,3 % респондентів серед опитаних осіб, які займаються бродяжництвом, психічно хворі люди) [Додаток З, Таблиця З.4]. Соціально-психологічні прояви патохарактерологічних та інших особистісних розладів виражаються в періодичній потребі різкої зміни соціального середовища, нездатності повноцінно підтримувати соціальні зв’язки з певними групами осіб, відсутності мотивації до досягнення мети, асоціальній активності. Йдеться про соціально-психологічний феномен, який має чіткі й сталі ознаки.           Ще наприкінці ХІХ ст. бродяжництво почали розглядати як психологічну та психіатричну проблему. Було введено спеціальне визначення “поріоманія” як “інстинкт бродяжництва” або “хворобливий міграційний стан”, який означав особливий вид патології особистості, пов'язаний з епілепсією. Пізніше психіатри і клінічні психологи як першопричини бродяжництва назвали психопатії різного генезису. Ці гіпотези критикувалися, однак пізніше були підтверджені у багатьох дослідженнях. Після них список психічних розладів, які розглядаються як першопричини бродяжництва, було значно розширено [53, с. 267];          4) відсутністю постійного стабільного джерела доходів. Особи не беруть участь у суспільно-корисній праці через такі причини: свідомо не бажають працювати; не можуть працювати через вади здоров’я та вік (інваліди, пенсіонери). Відсутність роботи призводить до ведення паразитичного способу життя та жебрацтва;          5) алкогольною залежністю. Людина у стані алкогольного сп’яніння більш озлоблена, дратівлива, інколи агресивна.           У кримінології під алкоголізмом розуміється виникнення під впливом соціально-психологічних обставин систематичного та активного вживання алкоголю, коли залежність від нього стає нормою повсякденного стану (способу життя), у тому числі поведінки, працевлаштування та формування потреб особистості. Кримінологічна характеристика цієї проблеми зводиться до аналізу формування під впливом алкоголю негативних соціальних, психофізіологічних властивостей і якостей особистості та її поведінки [119, с. 154]. Поведінка такої людини непередбачена. За даними Державного наукового центру соціальної і судової психіатрії ім. В.П. Сербського (Росія) та судового відділення Київської міської психіатричної лікарні ім. академіка І.П. Павлова, кожний п’ятий злочин вчинюється у стані алкогольного сп’яніння [120, с. 184 ]. Масова агресивність та алкоголізація – дві основні суб’єктивні детермінанти насильницької злочинності [96, с. 148].           Під впливом вищезазначених чинників відбувається віктимізація – процес перетворення особи або групи осіб на реальну жертву, а також результат такого процесу [65, с. 43].          Як уже зазначалося, у ст. 3 Конституції України проголошено: людина, її життя, честь і гідність, недоторканність та безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Свого часу К. Маркс зазначав, що безпека – це найвище соціальне поняття громадянського суспільства, поняття, відповідно до якого усе суспільство існує лише для того, щоб забезпечити кожному із своїх членів недоторканність його особистості, його прав і власності. Отже, процес віктимізації – це, по-перше, невиконання, неналежне або ще недостатнє забезпечення державою конституційних прав і свобод стосовно безпеки людини; по-друге, її (безпека) навмисне чи необережне порушення самою людиною (спільнотою); по-третє, використання першого і другого аспектів злочинцями [106, с. 188].          

Вся работа доступна по Ссылке