Загальносоціальні заходи віктимологічної профілактики злочинів, що вчинюються відносно осіб, які займаються бродяжництвом
Розвиток України як соціальної держави безпосередньо пов’язаний із забезпеченням належної реалізації та захисту соціально-економічних прав людини. Під соціально-економічними правами слід розуміти можливості людини та громадянина у сфері власності, підприємництва, праці та відпочинку, соціального захисту, житлового забезпечення та охорони здоров’я, що мають на меті створення умов для належного розпорядження особою власністю і працею та захист тих, хто опинився в складній життєвій ситуації, як з боку держави, так і з боку суспільства. У своїй сукупності ця група прав забезпечує свободу людини в економічній і соціальній сферах та надає їй можливість захистити свої життєві потреби. Так, у питаннях життєзабезпечення здебільшого люди не можуть покластися тільки на свої сили. Зберігаючи свободу, вони проте залежать від інших людей, інтереси яких часто зовсім інші. Тому в інтересах суспільства виникає необхідність захисту життєво важливих прав людини від економічного свавілля і соціальної несправедливості [185, с.6].
Функції правової, соціальної держави – це основні напрями внутрішньої і зовнішньої діяльності держави, зумовлені вирішенням конкретних завдань щодо розвитку громадянського суспільства та спрямування на демократизацію суспільного життя, захист прав і свобод людини та громадянина, забезпечення принципів соціальної справедливості. Вони викликані, по-перше, розкрити ту роль, яку виконує певна соціальна система загалом; по-друге, виявити залежність між різними соціальними системами, процесами у функціонуванні її окремих елементів; по-третє, пояснити і зрозуміти причини тієї соціальної дії, що підлягає стандартизації та регулюванню певними нормативними актами й контролюється соціальними інститутами [186, с. 40].
У ринкових умовах правова держава набула свого подальшого розвитку й отримала конкретне соціальне наповнення. Як соціальна, ця держава визнає людину найвищою соціальною цінністю, надає соціальну допомогу індивідам, які перебувають у складній життєвій ситуації. Складовою частиною життєдіяльності соціальної держави є розроблення широкого кола соціальних програм, що передбачають надання допомоги всім верствам населення. Феномен соціальної державності прямо пов’язується з проголошенням певного набору соціальних прав. З цього приводу П. М. Рабінович наголошує, що держава фактично набуває характеристики “соціальної” тоді, коли, ставлячи собі за мету реалізацію права людини на гідне життя, покладає на себе обов’язок щодо виконання значної за обсягом соціальної функції – проведення соціальної політики, спрямованої на розробку і здійснення системи реформ і заходів соціального захисту населення [186, с. 40].
Соціальна робота з бездомними орієнтована на подолання особистої та соціальної функціональної вразливості людей, пов’язаною із втратою чи високим ризиком втрати житла. Соціальна робота з цими людьми ґрунтується на розумінні того, що бездомність є проблемою політичного та економічного виключення (суспільного відчуження). Бездомні “виключені” з економічної системи, адже, зазвичай, вони є “зайвими” на ринку праці. Вони є “виключеними з громадянства”, їхні права не гарантовані державою та втрачають сенс, і бездомні не можуть брати участі в суспільному житті однаковою мірою з рештою громадян [187, с. 357].
Найважливішим чинником реального забезпечення прав і свобод людини, поряд з їх визнанням і дотриманням, є гарантування, яке здійснюється за допомогою специфічних засобів – гарантій, що надають усім елементам правового статусу особи реального змісту, завдяки яким стає можливим безперешкодне здійснення прав і свобод, їх охорона від можливих протиправних посягань і захист від незаконних порушень [188, с. 159].
Виявлення й вирішення соціальних проблем різного рівня організації припускає діяльність, спрямовану на запобігання проблемним ситуаціям і життєвих ускладнень, а також їх передбачення [97, с. 9]. Запобігання злочинності як різновид суспільної діяльності належить до таких її важливих напрямків як соціальний контроль і соціальна профілактика. При цьому під останньою розуміється цілеспрямована діяльність щодо запобігання порушенню будь-яких суспільних норм, усуненню причин, що породжують ці порушення [189, с. 106]. Соціальна профілактика – це свідома, цілеспрямована, соціально організована діяльність щодо запобігання можливим соціальним, психолого-педагогічним, правовим та іншим проблемам і досягнення бажаного результату. Організована на професійному рівні та своєчасно здійснена робота соціально-профілактичного змісту досить часто допомагає уникнути появи проблемних ситуацій. Першочерговими об’єктами соціальної профілактики виступають представники груп “соціальних ризиків”, тобто люди, чиє соціальне і майнове становище не має стабільності і яким практично неможливо поодинці подолати проблеми, які виникли в їхньому житті [97, с. 9-10 ]. До такої групи належать особи, які займаються бродяжництвом. Розглядаючи бродяг як соціально-незахищених потенційних жертв злочинів з точки зору віктимології, необхідно говорити про віктимологічну профілактику.
Профілактика бродяжництва охоплює сфери як житлової, так і соціальної політики, охорони здоров’я, а також економічної політики, оскільки йдеться як про велику кількість маргіналізованих людей, які обтяжені особистими проблемами, мають проблеми зі здоров’ям, так і громади, що перебуває в несприятливих умовах унаслідок її географічного чи економічного становища. Тому створення політики, яка б передбачала заохочення та фінансування основних послуг, які відповідають потребам клієнтів з огляду на місцеві умови, дозволить більш ефективно усувати ризики виникнення та поширення бездомності, а також сприятиме залученню ресурсів громади [190, с. 26].
Загальносоціальне запобігання діє у правовій системі. Це вдосконалення законодавства, прямо не націлене на запобігання злочинності, а таке, що має своїм предметом правове регулювання різних суспільних відносин, які, будучи нормативно неупорядкованими, можуть відігравати антикримінальну роль [191, с. 27].
Система державного управління у сфері соціального захисту бездомних лише починає формуватися і перебуває на початковому етапі. Аналіз документів, покликаних регулювати цю діяльність, свідчить про те, що вони потребують подальшого вдосконалення. Це, по перше, пов’язано з необхідністю їх узгодження між собою та приведення у відповідність із тими функціями, які покладаються на відповідні органи, для регулювання діяльності яких ці нормативні документи призначені. По-друге, концептуальні засади, на основі яких розроблялися регулюючі документи, не ґрунтуються на детальному вивченні досвіду інших країн. Концепція реінтеграції бездомних людей, яка займає чільне місце в системі соціального захисту в Україні, у світі є лише одним із багатьох можливих напрямів роботи з бездомними. Крім того, управління у сфері соціального захисту бездомних в Україні не включає необхідних ресурсів для вирішення проблеми бездомності, оскільки остання пов’язана з браком житла, тоді як Міністерство праці та соціальної політики і його регіональні структури не уповноважені вирішувати питання надання житла. В їх компетенції лише надання тимчасового притулку. Таким чином, структура управління соціальним захистом бездомних є на сьогодні недосконалою, оскільки за її межами залишаються принципово важливі ресурси та методи діяльності [192, с. 197].
На думку соціологів, профілактику бездомності поділяють на три типи:
1) первинне втручання – передбачає заходи, спрямовані на попередження виникнення певної дії чи поведінки, які виникають уперше. Тобто йдеться про запобігання виникненню бездомності ще до того, як вона може виникнути [187, с. 358]. До факторів ризику, що можуть спричинити бродяжництво, необхідно віднести такі, як втрата доходів чи ризик їх втрати, сімейне насильство, проблеми із психічним здоров’ям, алкогольна та наркотична залежність;
2) вторинне втручання – зосереджене на ранньому втручанні відразу ж після того, як визначено ризики, але ще до того, як тяжкі проблеми виникли [187, с. 359]. Така профілактика спрямована на тих, хто щойно почав займатися бродяжництвом. Втручання полягає в тому, щоб зробити період перебування в стані бродяжництва якомога коротшим та забезпечити умови для запобігання цьому повторному стану;
3) третинне втручання – спрямоване на зміну ситуації, в якій люди вже тривалий час переживають стан бездомності [187, с. 359].
Загальносоціальні заходи повинні бути спрямовані передусім на протидію бродяжництву як соціально-негативному явищу. До таких заходів віднесено:
1) розробка концепції та відповідних державних програм з питань соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей;
2) розширення мережі закладів соціального захисту осіб, які займаються бродяжництвом;
3) створення ступеневої системи роботи соціальних організацій з особами, які займаються бродяжництвом: а) надання послуг “на вулиці” (центр обліку, волонтерське патрулювання); б) надання притулку на ніч (будинок нічного перебування); в) надання реінтеграційних послуг з тимчасовим проживанням (центр реінтеграції); г) надання тимчасового житла “з підтримкою” (соціальний готель);
4) створення благодійних організацій, залучення меценатів і спонсорів для організації пунктів гарячого харчування та обігріву в осінньо-зимовий період для бездомних громадян;
5) забезпечення належного фінансування реалізації зазначених вище концепцій та програм.
Здійснення загальносоціальних заходів віктимологічної профілактики злочинів, що вчинюються відносно осіб, які займаються бродяжництвом, покладаються на: спеціально уповноважені органи виконавчої влади; органи місцевого самоврядування; заклади охорони здоров’я; підрозділи державної служби зайнятості; установи житлово-комунального господарства; громадські благодійні організації; центри обліку, заклади соціального захисту для бездомних громадян; фахівців із соціальної роботи; органи опіки і піклування; спеціалізовані установи; центри медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім’ї; об’єднання громадян, а також окремих громадян, які можуть сприяти у здійсненні таких заходів.
Крім того, суб’єктами соціальної роботи є дослідники соціальної роботи. Науковці аналізують стан соціальної роботи, використовуючи різні методи, розробляють наукові програми, фіксують існуючі та розглядають перспективні тенденції в цій галузі [184, с. 53].
Особлива роль як суб’єкта соціальної роботи належить Міністерству праці та соціальної політики, яке Президентом України визначене центральним органом виконавчої влади з організації та координації роботи з питань соціального захисту бездомних осіб. У структурі цього міністерства утворено Управління у справах бездомних громадян та осіб, звільнених із місць позбавлення волі (в даний час – Управління у справах бездомних громадян та інших груп ризику). На це управління покладено завдання організації та координації роботи з питань соціального захисту бездомних громадян та осіб, звільнених з місць позбавлення волі; сприяння розвитку системи реінтеграції бездомних громадян та соціальної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі, їх працевлаштуванню, створенню і розвитку центрів обліку, закладів соціального захисту для бездомних громадян та установ для осіб, звільнених з місць позбавлення волі, забезпеченню належного рівня надання соціальних послуг у закладах соціального захисту для даної категорії населення [190, с. 12, 13].
