Онтологічна характеристика біологічних прав і свобод людини

          Беззаперечним на сьогодні є твердження, що складовою розвитку цивілізованого суспільства є забезпечення основних прав і свобод людини. Будь-яка держава може вважатися правовою тільки тоді, коли в ній проголошуються, поважаються та дотримуються пріоритети прав і свобод людини та громадянина. Сучасне розуміння прогресу державності висуває на перший план людський вимір, і в тій частині, коли останній забезпечується державою як найважливіша якість життя. Російський правознавець А.Б. Венгеров зазначав, що свобода особистості, сприятливі матеріальні умови, можливість творчого самозатвердження, наявність прав – це складові людського виміру, що перетворюють його в основний критерій оцінки прогресу держави [59; 98]. Відкритим залишається тільки одне питання: розвиток та наявність яких саме прав сьогодні свідчить про прогрес держави?           Сучасна наука конституційного права здебільшого у всіх підручниках дає вже сталу класифікацію прав людини. З одного боку, на прогрес держави впливають такі права, як, наприклад: право на вільний розвиток своєї особистості, рівність конституційних прав і свобод громадян, право на повагу до гідності, на свободу та особисту недоторканність, недоторканність житла, на свободу думки та слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, право брати участь в управлінні державними справами та інші. Тобто такі права, які породжуються в суспільстві та сприяють саморозвитку кожної окремої людини поряд з іншою. Так би мовити, «цивілізаційні права». Та вони не мають значення без таких прав, як право на життя як основне природне право, право на їжу, на воду, на нормальне функціонування організму людини, на фізичну (тілесну) недоторканість, на продовження свого роду та подібних. Більшість правознавців зводять права людини до її потреб, з яких випливають вимоги до їх задоволення. Потреби, як і права, мають багату класифікаційну природу. Однак, в теорії потреб людина вже давно визначилась з найточнішою їх ієрархією, обравши, як найбільш популярну, теорію А. Маслоу, чого не можна сказати з класифікацією прав. Згідно з теорією А. Маслоу всі потреби індивіда можна відобразити у формі піраміди, основу якої утворюють фізіологічні потреби, без задоволення яких неможливе біологічне існування людини. На прикладі зазначеної піраміди потреб можна побудувати і ієрархію прав людини. Так, наприклад, А. А. Малиновський дійшов до висновку, що шлях до самореалізації особистості відкривається лише після задоволення першочергових, елементарних потреб [60; 224]. Фундаментальні потреби людини вказують на ряд його життєво важливих функцій, кожна з яких визначає сферу, в якій повинна бути створена атмосфера необхідної безпеки для особистості. Це – життя (вітальна потреба), фізичне здоров’я (фізична безпека), психічне здоров’я (психічна безпека), генетика людини (генетична, спадкова безпека), репродуктивна здатність (репродуктивна безпека, яка забезпечує здатність зачаття та плодоносіння), інтелект (інтелектуальна безпека, яка забезпечує здатність і можливість оволодіння людиною знаннями), духовність (духовна безпека) [61; 98]. В умовах сьогодення людина вже не може самостійно забезпечувати себе зазначеними потребами, для чого і необхідне втручання держави. Сучасна людина починає потребувати таких прав, які не піддаються існуючій юридико-теоретичній класифікації. Ці права можна виділити в групу правозазіхань на фізичну, тілесну волю людини. Йдеться про потребу людини на самостійну реалізацію права на смерть, життя, зміну статі, одностатеві шлюби, трансплантацію органів і тканин, штучне репродукування, стерилізацію, аборт, клонування, евтаназію, смертну кару і т.д. [62; 92].           Так, виникає потреба опрацювання нового – четвертого - покоління прав, щоб інтереси науки не ставали понад інтересами окремої людини, оскільки останнім часом, внаслідок накопичення патологічних генів у популяції, все частіше озвучується необхідність знищення неповноцінних людей через загрозу виродження людини як біологічного виду. Юридичну науку часто звинувачують у тому, що, займаючись своїми суто юридичними, догматичними дослідженнями, вона відстала в оцінці медичних досліджень, спізнилась і залишила без уваги проблеми прав людини в медицині, біології, генетиці [63;3].          Професор Ф. М. Рудинський слушно визначає права людини як «спосіб захисту людини від численних загроз її існуванню» [64; 4]. Наразі незахищеними перед «експериментальним оком» медичної науки залишились біологічні функції організму людини. Саме у їх захисті людина сьогодні відчуває найбільшу потребу.           Конституція України, відповідно до ст. 3, проголосила, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю [65]. Незважаючи на це, основний закон держави залишив без уваги біологічну цілісність людини, не затвердив таких прав, які б свідчили про її недоторканість. Тому сьогодні вкрай необхідно забезпечити теоретико-методологічну специфікацію цієї групи прав поряд з іншими. Для того, щоб пошук шляхів поліпшення захисту таких прав, зокрема, засобами конституційної юрисдикції, був результативнішим, необхідно перш за все з’ясувати поняття та призначення таких прав, їх специфіку.          На нашу думку, таке нове покоління прав має дістати назву «біологічних». Біологічні права (від грецького βίοσ (bios) – життя; λόγος (logos) – слово, наука) – це суб’єктивні права, які визначаються біологічною структурою організму людини, його біологічними потребами. Однак не всі погоджуються з таким визначенням. Так, деякі називають їх соматичними, інші – фізичними, особистісними, вітальними, біотехнологічними тощо.           Поняття «соматичних» прав, так само як і «особистісних», увів В. І. Крус, який називав їх правами, що ґрунтуються на фундаментальній світоглядній впевненості у «праві» людини самостійно розпоряджатися своїм тілом: здійснювати його «модернізацію», «реставрацію» і навіть «фундаментальну реконструкцію» [66; 43]. Взагалі, термін «сома» (від грец. soma – тіло) увів в обіг німецький зоолог А. Вейсман для позначення тіла організму, його «смертної частини», в протилежність нібито потенційно безсмертній зародковій плазмі, яка передається із покоління в покоління через статеві клітини. Визнаючи поняття «соматичних прав» з урахуванням етимологічного динамізму та використанням цього терміна у біології, медицині, психосоматиці та в інших суміжних науках, М. О. Лаврик називає їх правами, що відносяться до тіла людини (а саме: розпорядження людиною своїм тілом) [67; 18].           Термін «особистісні права», як ми вже зазначали, використовувався теж В. І. Крусом як синонім до терміна «соматичні права». В. І. Крус визначав їх як права, що мають безпосередньо особистісний характер, та відносив до них право на смерть, зміну статі, гомосексуальні контакти, трансплантацію органів, споживання наркотиків чи психотропних засобів, право на штучне репродукування, стерилізацію, аборт, клонування, віртуальне моделювання... [90;43].           Б. Г. Юдін використовує такий термін як «вітальні права». Останні є правами на задоволення життєвих потреб, наявність незадоволення яких може призвести до смерті. П. М. Рабінович називав такі права фізичними та визначав як можливості людини, які необхідні для її фізичного існування, для задоволення її біологічних потреб [68;12].          

Вся работа доступна по Ссылке