Специфіка конституційного регулювання біологічних прав і свобод людини та громадянина

          Конституційно-правове забезпечення біологічних прав на національному рівні, так само як і розвиток ідеї про природні права людини, має свою історію. Першими джерелами правових норм були «Церковний Устав» Володимира Святославовича, «Руська правда», «Слово про закон і благодать» Іларіона (ХІ ст.), «Повість минулих літ» (ХІІ ст.), «Повчання» Володимира Мономаха (ХІ – ХІІ ст.), «Слово о полку Ігоревім» (1185-1187 рр.), «Моління» Данила Заточника (ХІІІ ст.) та інші, які виражали українську правову ідею тих часів. Суть їх так само, як і більшості джерел інших державностей, полягала не в наділенні правами людей, а у висвітленні ідей величності Русі, авторитету Руської церкви, обмеження свавілля князів і зміцнення та збереження державної єдності руських народів [92; 60]. Право на життя, на рівність, з яких починали розвиватися біологічні права, досягались в основному шляхом застосування знань у медичній діяльності. Причому, в Давній Русі, а згодом, і в Російській імперії лікування було значним джерелом прибутку. Поведінка лікаря дуже чітко регламентувалась Етичним кодексом лікаря Російської імперії, тому будь-які посягання на порушення біологічної основи людини піддавалися контролю. Однак, через регламентованість, зокрема й оплати праці лікаря, життя і здоров’я осіб з малозабезпечених верств населення ставилось під сумнів [93; 45]. Ідеї рівності всіх перед законом, особистої недоторканості, юридичного захисту прав людини та ін. почали здебільшого розвиватися з Литовського статуту, що діяв в Україні в XVI – XVIII ст. Змінами у сфері медицини позначився час правління Петра І. Ключовими нормативно-правовими актами цього періоду, що присвячені правовому регулюванню медицини, були Статут Військовий 1716 р. і Статут Морський 1720 р. На відміну від «Руської правди», що передбачала певну плату за надання медичної допомоги, Військовий Статут законодавчо закріпив безоплатну систему надання медичної допомоги, але обмежив дію цієї норми тільки на армію і вилучив випадки, коли отримання плати за лікування буде правомірним (уразі венеричних захворювань та побутових травм, отриманих в позаслужбовий час). Вимоги захищати державою права і свободи людини та громадянина висуваються в релігійному творі «Апокрисис» Христофора Філарета, на думку якого порушення прав і свобод людини підриває основи, на яких базується держава. Демократичні ідеї рівності обґрунтовував Іван Вишенський, який зазначав, що владноможні повинні підкорятися законам, що не суперечать природі самої людини. Погляди широких народних мас відстоював Григорій Сковорода. Найбільшим здобутком людини він визнавав волю, вбачав забезпечення рівних прав усім людям, що можна досягти тільки за республіканської форми правління. На природному праві також базувались ідеї Я. Козельського, який вважав його єдиним справедливим правом та зазначав, що всі громадяни мають бути формально рівними перед законом. Проти безправного та протиправного становища селян виступав М. Максимов. Юридичне закріплення рівності висвітлено у документах М. Костомарова.           Згодом, ідею прав-зачинателів, які проголошувались французькою декларацією прав людини і громадянина 26 серпня 1789 р., відстоювали та збагачували, боролися за їх реальне втілення в життя такі українські мислителі, як П. Орлик, Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, М. Драгоманов, М. Грушевський, О. Кістяковський та інші. Ідею «виправлення та підйому своїх природжених прав і вольностей», відновлення «усілякого природного права і рівності» було закладено у проект Конституції П. Орлика (1710р.). У Пактах і Конституції законів та вольності війська Запорізького між новообраним Гетьманом Війська Запорізького Пилипом Орликом та старшиною, полковниками, а також військом Запорізьким, прийнятих і публічно ухвалених обома сторонами і підтверджених присягою 5 квітня 1710 р. у м. Бендери, йшлося саме про забезпечення у новій державі прав і свобод українського народу [94; 122]. У Конституції було закріплено положення, що до обов’язку Гетьмана входило «пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладати надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог…» [95; 20]. У конституційному проекті М. Драгоманова було передбачено забезпечення недоторканості особи. Головним призначенням права, на його думку, було закріплення прав людини та громадянина. Про непорушність прав шляхти писалось у статтях Богдана Хмельницького. Так, у привілеях шляхти визначалось, що за нею зберігаються: «данні права, привілеї і вольностей їх шляхетських ні в чім порушувати недопустимо» [96; 215]. Надання демократичних прав, недоторканості особи вимагав Олександр Кістяковський; національне звільнення українського народу він бачив у юридичній рівності щодо всіх національностей, що проживають на території Росії. Ці погляди підтримав і його син – Богдан Кістяковський.           Однак, незважаючи на існування в програмних поглядах багатьох діячів ідеї природних прав і свобод людини та громадянина, більшість їх уваги було приділено не їм, а визначенню політичного, правового і, взагалі, державного шляху України, територію якої постійно ділили сусідні держави. А суб’єктивні права та обов’язки людини регулювалися Зібранням малоросійських прав та збірником «Права, за якими судиться малоросійський народ». Зазначені нормативні акти регулювали цивільні, кримінально-правові, шлюбно-сімейні, земельні та інші права й обов’язки, але зовсім не приділяли уваги опосередкованим чи власне біологічним правам.           До ХХ століття наша країна взагалі не знала спеціального законодавства, яке регламентувало б біомедичні дослідження на людині та охороняло права осіб, що беруть участь у таких дослідженнях. Не зважаючи на зазначене, були розповсюджені випадки притягнення лікарів до кримінальної відповідальності за такі втручання до біологічної природи людини без отримання відповідної згоди. Так, наприклад, у справі лікаря Модлинського, якого було визнано винним у проведенні хірургічної операції без згоди пацієнта, Московський окружний суд 15 листопада 1901 року виніс вирок на підставі ст. 1468 Укладення про покарання кримінальні та виправні у зв’язку із заподіюванням смерті явно необережним, але не забороненим законом діянням. У Лікарському статуті того часу, що увійшов до Зводу Законів Російської імперії та визнавав обов’язки і професійну кваліфікацію лікарських інспекторів, не йшлося про необхідність отримання згоди на медичне втручання, тому зазначену вище справу було розглянуто додатково Кримінальним касаційним департаментом російського Сенату, і лікаря було покарано з наступних мотивів: «Неиспрошение согласия больного на производство операции лишает врачевание его закономерного характера и является признаком явной небрежности, которая придает поступку врача характер уголовно наказуемой неострожности» [97; 117]. Щодо Зводу Законів Російської імперії, то він декриміналізував самогубство та залишив за нього лише одне покарання – церковне покаяння [98; 85].           Право на життя знайшло себе в тексті Конституції УНР 1918 р. на відміну від «Грамоти до всього українського народу» від 29 квітня 1918 р., яка проголосила право приватної власності фундаментатором культури і цивілізації, що виключало будь-яку пріоритетність природжених біологічних прав. За часів Директорії УНР було видано проект Основного Державного Закону УНР, розділ 3 якого називався «Права та обов’язки громадян», де в статті 36 закріплювалось, що людська праця, здоров’я та життя охороняються законом.          

Вся работа доступна по Ссылке