Просторовий розвиток регіонів, типологія та основні напрями модернізації
В умовах формування мережевої економіки додаткову актуальність отримують питання визначення адекватних підходів до структурування регіонального економічного простору та вдосконалення змісту й інструментів політики просторового розвитку.
Однією з основ відповідного напряму сучасної регіональної політики виступає типологізація регіонів, яку необхідно розуміти як методологію диференціації території, єдиного економічного простору на якісно визначені за комплексними критеріями, що відбивають стан соціально-економічного розвитку, однорідні групи територій. Типологічні дослідження мають велике теоретичне та практичне значення для регіонального розвитку. Типологізація дозволяє простежити певний порядок у просторових процесах, узагальнити інформацію про подібність і розходження регіонів, полегшує вивчення їхніх конкурентних переваг, дає можливість виявити внутрішні закономірності їхнього розвитку і, в остаточному підсумку, сприяє поглибленню наших уявлень про сутність регіонального розвитку.
Регіональний економічний простір як об’єкт дослідження виступає у якості форми, що нерозривно пов’язана зі змістом та територією. Об’єктивний зв’язок регіонального економічного простору з територією спричиняє входження до його змісту таких елементів як базис і ресурси. Регіональний економічний простір наділений властивостями, врахування яких складає одну з основ постіндустріальної парадигми його розвитку. З огляду на включення економічного простору до структури глобального простору, можна визначити наступні параметри, які визначатимуть його розвиток: єдність, циклічність, граничність, зональність, геопросторовий поліморфізм. Відносно самого економічного простору необхідно звернути особливу увагу на такі властивості, як єдність, взаємозв’язок і постійна взаємодія структурних елементів простору. Ці властивості зумовлюють необхідність використання комплексного підходу в дослідженнях економічного простору.
Об’єктивною основою впорядкування економічного простору є його регіональність, яка виконує функцію структуризації та відображає дискретність простору у процесі районоутворення – об’єктивний процес формування і розвитку районів як інтегральних виробничо-територіальних систем (економічне районоутворення), або суспільно-територіальних систем (соціально-економічне районоутворення). В умовах соціально-економічної реальності, цей процес відбувається незалежно від його пізнання. Через районоутворення відбиваються об’єктивні та суб’єктивні чинники формування і розвитку економічних, соціально-економічних, або навіть соціальних районів [75].
Професор О.І. Шаблій виділяє наступні ознаки районів, які певною мірою можна визнати принципами районування:
1. Тісний соціально-економічний, демографічний і культурний взаємозв’язок території району з головним ядром – її найбільшим за кількістю населення містом.
2. Формування у великому регіоні територіальної, соціально-економічної системи, тобто такого просторового поєднання населення, соціальної, економічної та екологічної сфер, в якому на основі їх взаємозв’язаності, збалансованості і взаємодоповнюваності створюються оптимальні умови для життєдіяльності суспільства.
3. Спеціалізація району в загальноукраїнському (загальнодержавному) поділі та інтеграції праці.
4. Можливість здійснювати в межах району територіальне регулювання та координацію соціальних, економічних і демографічних процесів на субукраїнському рівні [233]. У вітчизняній економічній науці проведено чисельні дослідження з проблематики економічного районування [77, 66, 106, 180, 195, 226]. Метою запровадження нової сітки в яку входило від 6 до 10 макрорегіонів було звільнення від нашарувань старих ланок управління, підвищення його ефективності, подолання труднощів при його прогнозуванні та управлінні на регіональному рівні. Розроблені вітчизняними науковцями схеми районування представлені у додатку Г.
Розвиток мережевих економічних відносин спричиняє трансформацію регіонального економічного простору, яка відбувається під впливом абсолютно нових, порівняно з індустріальною економікою факторів – глобалізації, інформатизації, швидкого технологічного розвитку, формування горизонтальної системи взаємодій між суб’єктами господарювання. Розроблені у межах територіально-виробничого підходу в основі якого лежать енерговиробничі цикли, схеми районування регіонального економічного простору мають бути трансформовані з урахуванням нових факторів розвитку.
Перехід до постіндустріальної економіки спричиняє трансформацію традиційних форм взаємодії економічних суб’єктів. Для індустріального періоду характерною була інтеграційна організація відносин, що ґрунтувалася на домінуванні масштабних промислових виробництв, а стратегія розвитку регіону постійно ототожнювалася з розвитком відповідних великих підприємств. В умовах мережевої організації регіонального економічного простору, окрім промислових, великої ваги набувають фактори інноваційного розвитку, інформаційно-комунікаційної інфраструктури та логістики. Таким чином, основу структурування регіонального економічного простору мають скласти просторово-економічні мережі.
Територіальне структурування є лише основою типологізації регіонального економічного простору, яка базується на відповідних принципах, критеріях та системі показників, індикаторів.
