Поняття, значення та система адміністративно-правових засобів захисту прав громадян

          Забезпечення реальності прав і свобод людини і громадянина напряму пов’язується із належною організацією та ефективним функціонуванням спеціальної системи захисту прав громадян. Так, на думку І. Л. Бородіна, забезпечення і захищеність прав та свобод людини та громадянина виступає основою правової держави [143, с. 14]. При цьому, в умовах сучасної демократичної соціальної правової держави особливе значення має саме плюралізм форм, адекватність способів і достатність засобів такої системи захисту прав громадян. Слід вказати, що взаємоузгодженість, взаємопов’язаність та взаємодоповнення різних форм, способів і засобів захисту прав громадян виступають не тільки індикатором сталості суспільного розвитку, але й необхідною умовою дієвості усього механізму захисту прав громадян. У той же час, як відзначається [144], в Україні форми, способи й засоби захисту прав і свобод людини і громадянина не можуть характеризуватись своєю впорядкованістю, послідовністю й комплексністю, що перешкоджає своєчасному попередженню й усуненню порушень прав громадян.           Серед одних із основних проблем організації та реалізації в Україні системи захисту прав громадян виступає недостатня як теоретична, так і нормативно-правова розробленість категорій форм, способів і засобів такого захисту, що, певною мірою, в деякій мірі викривляє їх сприйняття й зумовлює фрагментарність застосування та недосконалість правового регулювання. При цьому, особливо слід звернути увагу на адміністративно-правові засоби захисту прав громадян, що, на рівні з цивільно-правовими, кримінально-правовими та іншими засобами, являють собою вагомий сегмент загальної системи захисту прав громадян. До того ж, на думку І. Л. Бородіна [145, с. 88], саме в процесі виконавчо-розпорядчої діяльності різних органів та їх посадових осіб реалізується значна частина суб’єктивних прав громадян. Разом із тим, форми, способи й засоби саме адміністративного захисту, зважаючи на відсутність єдиної державної політики й централізованого правового регулювання у цій сфері, наразі потребують першочергового впорядкування.           Зазначимо, що окремі питання форм, способів й засобів захисту прав громадян раніше вже розглядалися у роботах таких вчених як І. Л. Бородін [146], Н. Д. Гетьманцева і І. Г. Козуб [147], Г. В. Єрьоменко [148], І. В. Лагутіна [149], О. Ф. Мельничук [150], Л. В. Шевченко [151], Т. М. Ярова [152] та ін. У той же час, дані дослідження розкривають механізм захисту прав і свобод людини і громадянина лише у загальних рисах або ж в аспекті інших, аніж адміністративно-правова, систем захисту прав громадян. Відтак, актуалізуються питання вдосконалення як розуміння, так і правового регулювання адміністративно-правових засобів як основного елемента механізму адміністративного захисту прав громадян.          Передусім, відмітимо, що розглядаючи питання адміністративно-правових засобів захисту прав громадян, слід, у першу чергу, виходити із сутності загальної категорії засобів захисту прав громадян. Також маємо одразу відзначити її недостатню наукову розробленість, втім, так само як і понять форм і способів захисту прав громадян, внаслідок чого деякими вченими [153, с. 13] захист прав може визначатись взагалі навіть як система одних лише правових засобів відновлення і компенсації порушених прав.          При цьому, як форми та способи, так і засоби захисту прав громадян є складовими єдиного механізму захисту прав громадян, що, як відзначає Ю. С. Размєтаєва [9, с. 12], покликаний забезпечити відновлення права, усунення перешкод у його реалізації, попередження порушень та відшкодування завданої моральної і матеріальної шкоди. Зокрема, на думку В. В. Бутнєва [154, с. 10], захист суб’єктивних прав, свобод та охоронюваних законом інтересів здійснюється в передбаченому законом порядку, тобто за допомогою застосування належної форми, засобів і способів захисту.           Таким чином, формулювання дефініції засобів (а отже, й адміністративно-правових засобів) захисту прав громадян має здійснюватись на основі їх співвідношення із певними формами й способами. Так само і визначення значення засобів захисту прав громадян потребує встановлення місця й ролі, що вони відіграють в усьому механізмі захисту прав громадян. Відповідно, система засобів захисту прав громадян повинна мислитись не у відриві від його форм і способів, а ґрунтуватись та узгоджуватись із ними, позаяк такі засоби, хоч і складають окрему систему (підсистему), однак, яка, у свою чергу, включається до загальної системи захисту прав громадян.          Слід вказати, що нормативно-правове регулювання не визначає ані сутності понять форми, способу й засобу захисту прав громадян, ані, відповідно, їхнього співвідношення. При цьому, виходячи з положень Конституції України, а саме ч. 5 ст. 55, громадянам безпосередньо гарантується використання з метою захисту своїх прав і свобод (ми додали б ще й − законних інтересів) будь-яких не заборонених законом засобів. У той же час, сучасне інтегративне й структуроване бачення механізму захисту прав людини і громадянина вимагає виділяти в ньому, на рівні із засобами, також й певні форми та способи такого захисту. Вказане, у свою чергу, призводить до формування у науковій спільності різних точок зору щодо сутності, змісту й співвідношення названих категорій.          Так, наприклад, на думку Г. П. Тимченко, до структурних компонентів інституту захисту, на рівні з об’єктом, окремо належать «способи, процесуальні форми (засоби) захисту» [155], згідно із чим засоби захисту мисляться як тотожні його формам та відмінні від способів захисту. З іншого боку, не можна оминути увагою позицію О. В. Зайчука і Н. М. Оніщенко, що наголошують на значній близькості понять «спосіб» і «засіб» [156, с. 300]. Крім цього, згідно з Великим тлумачним словником сучасної української мови, форма визначається як спосіб здійснення, виявлення будь-яких дій; спосіб як певна дія, прийом або система прийомів, яка дає можливість здійснити що-небудь, те, що служить знаряддям, засобом у якій-небудь справі, дії; а засіб − як спеціальна дія, що дає можливість здійснити що-небудь [157, с. 420, 1375, 1543]. Хоча семантичний аналіз даних понять у сфері захисту прав громадян й необхідно обмежувати їх юридичною сутністю, проте вказане певною мірою у загальнолінгвістичному значенні дорівнює спосіб формі, а засіб способу. Отже, маємо констатувати існуючі у науці тенденції щодо довільного, а часом навіть діаметрально протилежного, ототожнення категорій форм, способів й засобів захисту прав громадян. Разом із тим, на нашу думку, в рамках механізму захисту прав громадян більш доцільно відзначати не стільки їхню тотожність, як взаємозв’язок.          Зазначимо, що в якості найбільш загальної категорії в аспекті захисту прав громадян вченими часто розглядається саме поняття його форм. При цьому, не заперечуючи проти наведеного Г. П. Тимченко визначення форм захисту як «інструменту реалізації права на захист» [158, с. 52], відзначимо його надмірну узагальненість й недостатню інформативність для встановлення сутності та розмежування форм, способів і засобів захисту прав громадян.           Окрім того, не можна цілком погодитись й з позицією П. Т. Філюка, що вказує на форми захисту як на певні «варіанти звернення громадян за захистом свого порушеного, оспорюваного або невизнаного права, обумовлені особливостями правового становища органів державної влади та інших інституцій і реалізації ними функцій та повноважень у сфері забезпечення захисту суб’єктивних… прав» [159, с. 12]. Передусім відзначимо, що наведена дефініція включає лише первинний етап звернення громадян за захистом до компетентних установ й не відображує наступні «варіанти» діяльності із захисту прав громадян. Тим більше, що захист прав громадян взагалі може здійснюватись з ініціативи не самого громадянина, а правозахисного органу, зокрема, згідно зі ст. 36-1 Закону України від 05.11.1991 р. № 1789-XII [136], прокуратура наділена правом звертатись за захистом прав громадянина від його імені. Не можна не наголосити і на тому, що як у даному разі, так і щодо способів і засобів захисту мова повинна йти не тільки про права, але й про свободи та законні інтереси громадян. Так чи інакше, беручи до уваги не зовсім з’ясовану автором категорію «особливості правового становища» правозахисних інституцій, запропоноване П. Т. Філюком визначення безпосередньо не розкриває сутності саме форм захисту прав громадян та не меншою мірою може бути застосоване й щодо його способів і засобів, що певним чином також являють собою своєрідні «варіанти» захисту.          З приводу розуміння поняття форм захисту прав громадян у науці можна виділити окремий «діяльнісний» підхід, згідно з яким форма захисту мислиться переважно саме як певна діяльність уповноважених правозахисних органів. Так, наприклад, М. К. Треушніков [160, с. 20] визначає форму захисту як визначену законом діяльність компетентних органів із захисту прав громадян, у тому числі із визначення способу захисту права. При цьому, на нашу думку, вищевказане визначення містить у собі лише одну ознаку форм захисту, а саме їх визначеність законом. Щодо іншого, погоджуючись із В. Б. Авер’яновим [114, с. 187-188], наголосимо, що захист прав громадян може здійснюватись не тільки спеціально уповноваженими органами, але й шляхом самозахисту, а тому наведена дефініція не може розглядатись як універсальна, принаймні в частині захисту прав громадян.          

Вся работа доступна по Ссылке